Листи, що надходять до рубрики «Тема», здебільшого відзначаються і чіткою громадською позицією, і пропозиціями з поліпшення роботи державних інституцій. Читачі майже не пишуть про позитивне, тому що їм більше допікає безлад у суспільстві, неможливість домогтися справедливості навіть після ухвалення судових рішень. Окрема тема — прірва між обіцянками політиків перед виборами й справами після них.

Такі реалії нашого життя висвітлюються під рубрикою «Тема». Жанр коментарю передбачає не лише аналіз подій, а й висновки. Оскільки вони не завжди збігаються з думками деяких читачів, то викликають різні, часом протилежні, відгуки — від схвалення до повного заперечення.

У сьогоднішній добірці друкуємо листи, в яких наші передплатники самі розмірковують про діяльність політиків, можновладців, посадовців високого рангу. І вас, шановні читачі, теж запрошуємо до розмови.

Залиште Юлю в спокої!

Немає вже сил читати статті деяких «розумників»-журналістів, а особливо журналісток, котрі лають Юлю за те, що вона начебто не виконує обіцянок, даних виборцям. А як їй їх виконувати, коли в неї зв’язані і руки, і ноги? Адже всі бачать, що їй практично нічого не дають робити. Приміром, Тимошенко хотіла, щоб юнаки в армії не служили, то головнокомандувач Ющенко їй цього не дозволив зробити. Хіба вона може з ним сперечатися?

Так само й з виплатами вкладів Ощадбанку. Звідки взяти гроші, як не з приватизації підприємств? Але знову-таки: затялася соціалістка, яка управляє Фондом держмайна, — і всі плани Тимошенко рухнули. То хіба це вона винна, що люди не можуть одержати свої гроші?

Переконалася: що б не починала Тимошенко, недоброзичливці й заздрісники встромляють палиці в колеса. Та ще журналісти підливають оливи у вогонь: і вдягається задорого, і де взяла на те гроші, не розказує. А яке кому діло до того?

Надія ЧЕПУРНА.

Погребище

Вінницької області.

Згадаймо їхні обіцянки

Деякі читачі звинувачують автора «Теми» в брехні й нападках на Президента і Прем’єр-міністра. Але хто кого обманює? Згадаймо про їхні обіцянки перед виборами. Вони запевняли, що очистять парламент і уряд від олігархів та кланів, позбудуться корупції, а ми житимемо, як європейці. Хто нині у «верхах»? Ті само олігархи, мільйонери й мільярдери, що й раніше. А як зріс обіцяний нам рівень життя? Зріс. Тільки не рівень життя, а ціни — на продукти харчування, бензин, дизпаливо, тарифи у всіх галузях. А підвищені пенсії та зарплати з’їдає інфляція.

Юлія Тимошенко досягла мети — отримала дочасні парламентські вибори, а з ними й посаду прем’єра. Немало цьому посприяла її обіцянка з 1 січня скасувати призов в армію й перевести її на контрактну основу. Обіцянка лопнула, як мильна бульбашка: призов здійснюється, а коштів для контрактної армії немає.

Так само й з поверненням вкладів Ощадбанку СРСР упродовж двох років. І з цим усе ясно: обіцяних на це 20 млрд. грн. у бюджеті немає. Тому свою тисячу не одержали багато людей, котрі зареєструвалися ще в січні. Обіцяне було погашення 2 млрд. заборгованості за ЖКП. Їх також немає, а борги зростають. Але якщо навіть усе-таки вдасться зібрати цього року 20 млрд. грн., то наступного потрібно буде виплатити ще 110 млрд. грн. Якщо так піде й далі, то інфляція сягне 40—50%. Юлія Тимошенко завдяки цим обіцянкам сіла в крісло прем’єра й не виконала їх. Чому не йде у відставку?

Павло РЯБКО.

Харків.

Знаю, життя поліпшиться...

Люди добрі, чому ви такі нетерплячі? Хочете одержати від уряду та Президента все й відразу. Хіба так буває? Не Ющенко й Тимошенко винні, що не виконуються їхні передвиборчі програми. Хіба вони винні, що в коаліції, яку так важко створювали, з’явилася «опозиція», якій вони не дають красти? От і баламутять воду...

Жаль, що помаранчевих не підтримують у їхніх починаннях і заважають їм рухатися вперед. Але я переконаний, що зміни в країні можливі лише під керівництвом нинішньої правлячої коаліції. Тоді й життя поліпшиться, я знаю.

Валентин ЧЕРКАСОВ.

Одеса.

Не таланить Україні

Не таланить Україні з керівниками держави та й годі. Нічого вони не роблять і тільки виколупують бруд і розносять по цілому світу. Бачите, Кравчук пишається тим, що до слова «голод» додав «мор». І назвав лихо голодомором. Ющенко бажає ще більшого: увійти в історію за рахунок визнання голоду геноцидом народу. Запитати б його: «Навіщо?» Чи від того будемо краще жити, додасться робочих місць, побудуємо нові чи відремонтуємо старі дороги чи, бодай, тротуари? Чому в Росії, Казахстані, Білорусі такі розумні діячі, а тут — хоч плач. Немає в нас з кого вибирати чи ми такий народ, що не вміємо готувати президентів?

Віталій БАТРАК.

Полтава.

«Наша влада — це щось таке незрозуміле...»

Журналісти повинні бути в опозиції до будь-якої, навіть хорошої, влади. Влада українська — це щось таке незрозуміле. Продає стратегічні об’єкти, ось-ось почнуть продавати землю. Що залишиться нам, тим, кого еліта називає «пересічними», «маленькими» українцями — таким собі сміттям на стратегічно важливій території? Україна — це територія чи народ? Чому наша «еліта» — слухняний інвестор зарубіжної промисловості? Адже всі, хто вважає, що до неї належить, носять взуття від іспанця, вбрання — від француза, авто мають від японця, вино п’ють від італійця тощо. Не сприймайте мої слова буквально, але подивіться самі, що в них вітчизняне? Зробили політику азартним бізнесом, а нам залишили мову й патріотичні гасла...

Пенсіонери ще якось витерплять таку наругу — скільки їм залишилось? А молодь? Немає роботи, немає перспективи. За даними ЗМІ, 5—7 млн. українців (та й політики називають таку само цифру), переважно мешканці західних областей — вважається, що найбільш патріотичних, — працюють за кордоном. Виходить, голий патріотизм не всіх приваблює? А наші політики у словах змагаються одне з одним, хто з них більше любить Україну...

Після Другої світової війни один француз, звернувшись до нації, сказав: «Французи! Якщо ми хочемо залишитися нацією, то повинні вбиратися у французьке, їздити на французьких машинах, їсти французьке!» Наші правителі теж про це, буває, кажуть. Але, по-перше, вони кажуть це лише для виборців. Бо не зводять підприємств, не виробляють власної продукції, такої само високоякісної, як імпортна. Бо еліті все одно, з чого одержувати прибутки, — зі свого товару чи з імпортного. З імпортного навіть краще, бо не болить голова ані за виробництво, ані за робітників, ні за їхнє соціальне забезпечення. Пограли словами про національний патріотизм, обов’язково про мову, деколи кинули кістку народу, зіштовхнули лобами схід і захід, а самі згори спостерігають, що воно там унизу робиться. Вибачте за злий лист, але таке життя.

Володимир ЛАКИЗА.

Ціпки

Полтавської області.

Не забувати про совість

Виплата знецінених заощаджень насправді надважлива справа — завдяки уряду Юлії Тимошенко, яка виконує свою програму. Це вже не обіцянки-цяцянки, а подія для зневірених людей. Яким лицеміром треба бути, щоб кричати, що це — передвиборний піар! Піарте й ви, тільки, будь ласка, ділом. Уряд вирішує питання поліпшення роботи податкової інспекції, митниць, забезпечення газом і нафтопродуктами, а також без посередників провадиться прозора приватизація. А це і є початок боротьби з криміналом, початок очищення від кримінальної мерзоти.

Чому в гріхах ми звинувачуємо когось іншого? А де ми? Де керівництво районних і міських банків, хто переймається організацією порядку в чергах, вихованням у людей поваги до ближнього? Журналісти не повинні забувати про совість і честь. Я — проти цензури, за свободу слова, проти заборони тем для дискусій, але хочу побажати авторові рубрики «Тема» не дратувати читача, не паплюжити все українське та слугувати іншій державі, а виховувати й культивувати повагу до своєї країни.

В. ОВРАМЕЦЬ.

Синельникове

Дніпропетровської області.

Від автора рубрики «Форум». Надруковані сьогодні листи — лише дещиця з тих, що надійшли на коментарі рубрики «Тема». Цього разу ми свідомо дібрали ті, де читачі, а не журналіст висловлюють свої думки про діяльність української влади та політиків. Хтось вважає, що вони працюють саме так, як і треба, інші вважають, що ні.

Цікаве спостереження: читачі, котрі не згодні з автором «Теми», як, приміром, В. Оврамець з Синельникового, вважають, що журналіст передовсім повинен не так інформувати читачів про події чи коментувати дії влади, як виховувати «в народу почуття патріотизму та любові до держави». А критика можновладців — це начебто «наруга над усім українським». Трохи дивно, адже навіть за радянських часів, коли Компартія вважала журналістів своїми привідними ременями й теж ставила перед ними завдання виховувати у радянських людей патріотизм, любов до неї і її вождів, вона все-таки навчала «дихати в потилицю» партійним, державним і господарським керівникам. Щоб не зазнавалися, не відривалися від народу, краще дбали про його соціальні потреби. Часи змінилися: нині кожен має робити свою справу. Батьки — виховувати, вчителі — навчати, можновладці та політики — управляти так, щоб нам, громадянам, було чим пишатися. А журналісти... Журналісти, ЗМІ — дихати в потилицю політикам і можновладцям, щоб ті дбали про народ, не зазнавалися, не крали, не зажиралися, жили за статками. Адже тільки так — через пресу — народ може контролювати тих, кого обрав. Хто думає інакше?