Хоча Запоріжжя не удостоєно звання міста-героя, воно заслуговує на те, аби подвиг його захисників пам’ятали прийдешні покоління. Адже оборона обласного центру тривала більш як два місяці, що дало змогу вивезти в глибокий тил основу його промислового потенціалу.

Саме неділя 22 червня стала тим днем, який ветерани і молодіжний актив ЗАТ «Запорізький автомобілебудівний завод» вирішили провести разом, щоб доторкнутися серцем до трагічних подій далекої вже Великої Вітчизняної війни. Зранку вони попрацювали над упорядкуванням Очаківського кладовища. Власне, це й не цвинтар, а величезна братська могила, де поховано понад 70 тисяч закатованих і розстріляних фашистами співвітчизників.

Ушанувавши пам’ять загиблих, вирушили на екскурсію місцями бойової слави. Їх у Запоріжжі чимало. Це — і правий берег, де ціною власного життя зенітники зупинили навальний наступ гітлерівської танкової армади на початку серпня 1941-го, і легендарна Хортиця, звідки кілька разів довелося вибивати ворожі десанти, і Дніпрогес, за який полягло стільки радянських бійців, що їх би вистачило на комплектування двох піхотних дивізій, і переправа на Розумівському плацдармі, де в 1943-му розпочалося визволення правобережжя.

Щоб відвідування меморіальних комплексів не перетворилося на формальність, побували в обласному краєзнавчому музеї та в бібліотеках і підготували довідковий матеріал, бо живих свідків тих подій, а тим паче учасників оборони й визволення Запоріжжя вже, на жаль, майже немає. Але розмова вийшла щира й зворушлива, бо до вінків з георгіївськими стрічками додалися спогади Івана Микитовича Хруща, Миколи Івановича Пересипкіна, Леоніда Яковича Полякова, Віктора Миколайовича Шерстюкова та інших заводських ветеранів-фронтовиків.

— А коли на місці переправи у воду опустили вінок із запаленими свічками, навіть хлопці та дівчата не могли стримати сліз, — пригадує голова ради ветеранів Ніна Фірсова. — Це були таке єднання і такий душевний порив, що про них раніше могли тільки мріяти. І ми щиро вдячні заводській молодіжній спілці за те, що вона подбала про відродження справи, яку колись називали естафетою поколінь.

Заводчани називають це простіше — шефство над ветеранською організацією. Саме такий формат спілкування, порадившись із головою профкому Миколою Палієнком, запропонував голова заводської спілки молоді Артем Слободін. Але всім хотілося конкретики, бо підготувати концерт до Дня Перемоги чи професійного свята — одне, а не дати пенсіонерам залишитися наодинці із своїми проблемами — зовсім інше. І, головне, щоб це не перетворилося на рутину і якусь трудову повинність.

Точок для докладання спільних зусиль виявилося і справді багато. У Комунарському районі, який успадкував назву від колишнього автозаводу, акціонерне товариство шефствує над шістьма загальноосвітніми школами. Відповідно, ветеранська організація має комісію з виховної роботи із шкільною молоддю, до чого долучили й молодих автомобілебудівників.

А в загальноосвітній школі № 8 вони разом допомагають оформити музей бойової слави. Для молодих знайшлася робота і в комісії милосердя, бо аж ніяк не всіх пенсіонерів обслуговують соціальні працівники. Крім того, підприємство виділило для кабінетів виробничого навчання деревоматеріали, металоконструкції, старі, але ще придатні інструменти. То хто ж їх розвезе по школах? Правильно, молодіжний актив! А ще є у ветеранській організації виробничо-господарська комісія. Це — коли комусь із пенсіонерів потрібно завезти дрова чи вугілля, полагодити будівлю, викорчувати на дачі старе дерево. От у вільний від роботи час хлопці по черзі і відвідують ветеранів, допомагають упоратися, а заодно й поспілкуються. І дідусь чи бабуся раді такій увазі, і їм приємно, що добру справу зробили. І це зовсім не обтяжливо, коли робити все з душею.

Запорізька область.