Шляхи вдосконалення конституційних основ судоустрою і судочинства

Україна вступила в черговий етап конституційної реформи, тож сьогодні ведуться активні дебати стосовно того, приймати Основний Закон у новій редакції чи внести до нього зміни і доповнення. На мій погляд, найприйнятнішим є другий варіант вирішення цього питання з обов’язковою участю парламенту. Адже потреба у прийнятті нової за змістом Конституції виникає тоді, коли йдеться про докорінну зміну економічної і політичної систем, як це було у першій половині 90-х років. Чи виникла така потреба в сучасній Україні порівняно з 1996 роком? Однозначно — ні! «Можна без перебільшення сказати, — зазначив відомий фахівець з конституційного права

М. Козюбра, — що Конституція України 1996 року стала продуктом європейської конституційної культури, універсальними принципами якої є вища цінність людської особистості, її невідчужувані права та свободи, верховенство права, поділ влади, самоврядування як основа поступу до соціальної справедливості тощо». Подібних висловлювань можна навести безліч.

Чи існує потреба в новій редакції Конституції?

У рішенні Конституційного Суду від 16.04.2008 року у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі зазначено, що «народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні...», причому рішення, прийняте на референдумі з цього приводу, не потребує затвердження Верховною Радою. Попри всю категоричність цього рішення, його практичне застосування неминуче викличе серйозні проблеми і сумніви щодо доцільності такого кроку.

По-перше, в попередньому рішенні КС від 27.03.2000 року № 3-рп/2000 (яке не змінене і не може бути змінене) наголошується на неприпустимості винесення питання про затвердження нової Конституції без з’ясування волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції. Отже, спочатку потрібно провести референдум саме з цього питання, а вже потім — про затвердження готового проекту Основного Закону. Тобто два референдуми мають іти один за одним. По-друге, метою затвердження Конституції на референдумі, на думку КС, має бути визначення або зміна конституційного ладу. Але ж основи конституційного ладу вже визначені в розділі першому чинної Конституції, і жодних підстав для їх перегляду не вбачається. По-третє, КС зазначив у своєму рішенні, що порядок прийняття Конституції на референдумі має бути визначений Конституцією і законами. Тобто не визначений, а має бути визначений. Отже, нам доведеться опрацьовувати конституційні зміни і в цьому питанні, що практично неможливо в нинішньому парламенті і проблематично у майбутньому. Отже, вирішення всіх цих питань здатне зав’язати в тугий вузол проблеми, пов’язані з прийняттям Конституції на референдумі.

І нарешті, важко повірити, що вибір народу з цього питання в умовах гострої політичної боротьби і поляризації суспільної думки може бути усвідомленим. Навряд чи пересічні громадяни зможуть розібратись, наприклад, у тому, як поділити повноваження між гілками влади або чи є доцільним запровадження двопалатного парламенту, якою має бути структура судової системи, якщо у цьому не можуть розібратися найкваліфікованіші юристи. А як бути виборцю, який, прочитавши текст проекту, з одними положеннями погоджується, а інші заперечує? Інша річ, коли на референдум виносять конкретні питання, як от про членство в НАТО чи статус російської мови. На практиці референдум стосовно затвердження проекту Конституції неминуче перетвориться на плебісцит на зразок «Ви за Ющенка (Тимошенко) чи за Януковича?». Тобто буде спотворена сама ідея народного суверенітету. Тож не випадково держави, які керуються демократичними принципами по суті, а не формально, відмовились від затвердження своїх конституцій на референдумах. Утім, навіть найдосконаліший правовий механізм вимагає за результатами його використання певних поліпшень, усунення прогалин і суперечностей. Проте для цього не потрібно винаходити цілком новий механізм.

Як відомо, першою спробою внесення таких корективів був Закон України від 8 грудня 2004 року «Про внесення змін до Конституції України», який нині піддається нищівній критиці з боку глави держави і представників урядової коаліції у Верховній Раді. Але навряд чи можна стверджувати, що здійснена конституційна реформа призвела до розбалансування влади в Україні. На підтвердження цієї тези не наводиться жодних прикладів або відбувається підміна понять. Антиконституційні рішення і дії, які ми так часто спостерігали останнім часом, видаються за наслідки, а не за причини справжнього розбалансування державного механізму і навіть до тимчасового паралічу його окремих частин. У всьому цьому проглядається прагнення окремих політиків перетягнути на свій бік більше владних повноважень без огляду на принцип поділу влади і міркування елементарної доцільності таких кроків. Це стосується і судів, які все частіше опиняються в центрі боротьби різних політичних сил.

На порядку денному — модернізація правового механізму

На мою думку, метою обмеженої конституційної реформи є детальна «інвентаризація» положень Основного Закону, які недостатньо чітко прописані у ньому і припускають можливість різних тлумачень, і прогалин у ньому та вжиття необхідних заходів щодо їх усунення або заповнення. Можливо, є потреба і в тому, щоб певною мірою змінити конституційно-правовий статус деяких державних структур, щоб підвищити ефективність їх діяльності. Зокрема, відповідних змін і доповнень вимагає розділ VІІІ Конституції України під назвою «Правосуддя». Жодних змін до цього розділу ще не вносилося.

Почну з назви розділу, яку в сучасному вигляді важко визнати вдалою. Єдине офіційне визначення судової влади наведено у формально чинній Концепції судово-правової реформи в Україні як системи незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя. Подібні визначення належать і деяким вченим-юристам. Дехто розглядає судову владу як вид державної діяльності. Інші зводять владу взагалі і судову зокрема до системи владовідносин або владних повноважень. На мій погляд, поняття судової влади має розглядатись у двох значеннях: як система органів, що її здійснюють, і як система владних повноважень цих органів. За такого підходу забезпечується тісний зв’язок між судоустроєм і судочинством.

Щоб оптимально визначитися з питанням назви відповідного розділу Конституції, буде корисно порівняти його з конституціями провідних європейських країн. Одразу зазначу, що єдності тут немає. Так, у конституції Білорусі відповідний розділ названо «Суд», Угорщини — «Судова організація», Італії — «Магістратура», Казахстану — «Суд і правосуддя», Нідерландів — «Відправлення правосуддя», Польщі — «Суди і трибунали». Дуже незвичним з точки зору сучасної доктрини поділу влади є назва відповідного розділу Конституції Швеції — «Правосуддя і управління», в якому поєднано питання діяльності судів і органів виконавчої влади. Цей приклад, до речі, досить виразно підтверджує умовність так званих європейських стандартів у державно-правовій сфері.

Чи не єдиною країною Європи, де цей розділ названо «Правосуддя», як в Україні, є Німеччина. Термін «судова влада» фігурує в назвах відповідних розділів конституцій Бельгії, Болгарії, Греції, Іспанії, Росії, Румунії, Польщі, Франції, Чехії та деяких інших країн.

На мою думку, назва розділу VІІІ Основного Закону України «Правосуддя» неповно відображає його зміст і певною мірою не відповідає частині першій статті 6 Конституції, відповідно до якої державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. А тому, враховуючи досвід більшості європейських країн, доцільно розділ VІІІ Основного Закону назвати «Судова влада».

Якщо мати на увазі судоустрійний аспект, то досі залишається відкритим питання, які структури мають входити до судової влади. Не випадково у заяві VІІІ надзвичайного з’їзду суддів України наголошується, що необхідно шляхом внесення змін до Основного Закону відповідно до вимог статті 6 Конституції України визначити, які органи належать до судової влади. І тут-таки дається відповідь на це запитання: «До судової влади слід віднести суди, Вищу раду юстиції, кваліфікаційні комісії суддів, органи суддівського самоврядування, Державну судову адміністрацію України, судову міліцію».

Такий підхід, коли одним поняттям «судова влада» об’єднуються і органи, що здійснюють правосуддя, і судова міліція, навряд чи є обґрунтованим. Але це не означає, що всім зазначеним структурам, окрім судів, потрібно відвести місце в якихось інших розділах Конституції. Проте водночас потрібно пам’ятати, що судову владу здійснюють лише суди і ніхто більше, а носіями (представниками) судової влади є винятково судді. Всі інші зазначені органи, на мою думку, можна вважати інфраструктурою судової влади, оскільки вони обслуговують її і забезпечують її функціонування. Така теоретична конструкція має певне практичне значення, оскільки це дає змогу включити її до розділу «Судова влада».

Відповідно до частини третьої статті 124 чинної редакції Основного Закону «судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції». Тим самим підтверджується належність Конституційного Суду до судової влади. І це справді так, оскільки КС розглядає і вирішує юридичні конфлікти у конституційно-правовій сфері, хоча робить це у своєрідних процесуальних формах. До речі, в тій-таки Німеччині і в деяких інших країнах норми, які стосуються Конституційного Суду, містяться у тому ж розділі, що й стосовно судів загальної юрисдикції. Вважаю, що потрібно зважити на таку можливість і під час опрацювання проектів змін до Конституції України. Навряд чи правильно, коли в чинній Конституції про суди загальної юрисдикції йдеться у розділі VІІІ, а про Конституційний Суд — у розділі XІІ. Можливо, це пояснюється тим, що цей орган за традицією вважається таким, що охороняє Конституцію. Але цим займаються також інші органи і державної влади, кожен з яких, в тому числі КС, робить це з використанням властивих їм повноважень.

Структура відповідного розділу Конституції є не досить послідовною. Зокрема, у статті 126 (частина четверта) визначено підстави для припинення повноважень суддів, у статті 127 — критерії придатності претендентів на суддівські посади і лише у статті 128 — порядок призначення суддів, хоча очевидно, що послідовність викладу цих питань має бути зворотною. Про незалежність суддів та гарантії цього йдеться і в частинах першій—третій статті 126, і в частині першій статті 129.

Не досить чітко і конкретно визначена структура судової системи. Так, відсутність спеціальної вказівки на можливість існування касаційних судів призвела до того, що так і не вдалося створити Касаційний Суд України через визнання Конституційним Судом такими, що не відповідають Конституції, відповідних положень Закону «Про судоустрій України». Відтак склалася досить дивна ситуація, коли Основний Закон гарантує не лише апеляційне, а й касаційне оскарження судових рішень (пункт восьмий частини третьої статті 129), а створення відповідного органу касаційної юрисдикції визнано неконституційним.

Краще вирішено це питання в конституціях деяких європейських країн, де структура судової системи визначена досить чітко: від вищих до нижчих ланок. Це, зокрема, стосується Німеччини, Бельгії, Болгарії, Угорщини та інших.

Основне завдання — подолання асиметричності судової системи

Основним завданням, яке потрібно вирішити насамперед шляхом внесення відповідних змін до Конституції, є подолання асиметричності судової системи України. Її сучасний стан має досить непривабливий вигляд. Система загальних судів, які розглядають кримінальні і цивільні справи, складається з трьох ланок (місцеві суди — апеляційні суди — Верховний Суд), а система спеціалізованих судів — з чотирьох (місцеві суди — апеляційні суди — вищі спеціалізовані суди — Верховний Суд). Така структура в чомусь нагадує будівлю, один з під’їздів якої складається з трьох поверхів, а другий — з чотирьох. Можна уявити цю структуру і в іншій подобі відповідно з двох і трьох поверхів зі спільним дахом у вигляді Верховного Суду. За такої умови між дахом і двоповерховою будівлею утворюється порожнеча через відсутність вищих загальних судів, функції яких тимчасово виконують (у цивільних справах) апеляційні суди, що в принципі суперечить їх призначенню. Архітектора, який запропонує проект такого будинку, оголосять божевільним, а от у побудові судової системи, як бачимо, все можливо. У зв’язку з цим висловлю впевненість у відсутності підстав для різних підходів у структурі підсистем загальних і спеціалізованих судів. Суди касаційної інстанції мають існувати для всіх судових юрисдикцій, в тому числі кримінальної і цивільної (варіант: замість створення окремих цивільного і кримінального судів можна реанімувати ідею існування касаційного суду, але вже суворо на конституційному підгрунті). Навряд чи доцільно називати їх вищими, з огляду не те, що в більшості країн Європи їх називають касаційними.

Верховенство права і принцип справедливості

Теоретичні розробки і практика застосування законодавства поступово виробили певні принципи (засади) судоустрою і судочинства. Принципи судоустрою знайшли відображення у нормах чинної Конституції. До них слід віднести: здійснення судочинства лише судом, універсальність судової юрисдикції, участь представників народу у здійсненні правосуддя, територіальність і спеціалізацію, незалежність і недоторканність суддів.

Основні засади судочинства визначено у статті 129 (частина третя) Конституції України. Аналіз діяльності судів за період від прийняття чинної Конституції дає змогу дійти висновку про те, що не всі основні засади (принципи) судочинства дістали відображення в Основному Законі.

Передусім це стосується принципу верховенства права, суть якого у найзагальніших рисах полягає в пріоритеті прав і свобод людини перед іншими соціальними цінностями, а також у тому, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 3 Конституції). На жаль, є прикрі випадки, коли зміст цього принципу перекручується, а сам він використовується як підгрунтя протиправних рішень і дій. Є неприпустимим з посиланням на принцип верховенства права і на дух Конституції порушувати її прямі приписи, тим паче що Конституція не містить норм, які не відповідали б цьому принципу. Але це вже питання законослухняності, політичної і юридичної культури. Сам же принцип верховенства права є цінним надбанням світової політико-правової думки, яке дістало відображення і в частині першій статті 8 Конституції України. Було б логічним, якби він у тій же Конституції фігурував і серед принципів судочинства. Приклад такого підходу міститься в Кодексі адміністративного судочинства, де принцип верховенства права мирно співіснує з принципом законності під час розгляду адміністративних справ (статті 8 і 9 КАСУ).

Це саме можна сказати і про принцип справедливості, в корені якого присутній правовий сегмент. На треба забувати про те, що у будь-якому суспільстві уявлення про справедливість формувались протягом тисячоліть і вдосконалювались впродовж розвитку людської цивілізації. Тому будь-яке судове рішення оцінюється колективною та індивідуальною правосвідомістю передусім з точки зору його справедливості або несправедливості. Особливо це стосується сфери застосування кримінального законодавства, коли формально цілком законне судове рішення може розглядатись як несправедливе через невідповідність характеру вчиненого діяння і відповідальності за нього. Вкрай чутливо сприймаються громадськістю прояви несправедливості під час винесення рішень з приводу сімейних, житлових конфліктів, а також стосовно цілих трудових колективів у питаннях приватизації, усунення наслідків рейдерських атак тощо. У деяких мовах «справедливість» ототожнюється з терміном «юстиція».

Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист (пункт 3 частини третьої статті 129 Конституції) стосується лише сфери кримінального судочинства. Тому, можливо, доцільно розширити його зміст, виклавши відповідний пункт у такій редакції: «Надання юридичної допомоги учасникам судового процесу у встановленому законом порядку».

Оскільки принципи судоустрою і судочинства являють собою основні, вихідні положення, що обумовлюють діяльність тих чи інших органів, включаючи суди, то їх доцільно у майбутній редакції розділу Конституції «Судова влада» поставити на перше місце і не розпорошувати по різних його статтях.

У Конституції, безумовно, мають бути відображені основні положення, які стосуються правового статусу суддів і Вищої ради юстиції як органу, відповідального за формування високопрофесійного суддівського корпусу.

Відповідно до частини третьої статті 127 Основного Законі у чинній редакції на посаду судді «може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою». Це стосується суддів місцевих судів, у яких розглядається переважна більшість справ.

Зазначені критерії, як і будь-які інші критерії, передбачені законодавством, носять формалізований характер і, на жаль, повна відповідність кандидата зазначеним вимогам аж ніяк не гарантує від потрапляння до судової системи людей, яких і на гарматний постріл не можна допускати до здійснення судочинства. Саме завдяки їм ця система швидко набуває виразно корупційних рис.

Очевидно, варто запозичити досвід тих країн, у законодавстві яких до кандидатів у судді пред’являють таку вимогу, як бездоганна репутація. Існування цього критерію як у Конституції, так і в Законі «Про статус суддів» дасть правову підставу для ретельної і навіть прискіпливої перевірки претендентів на суддівські посади як з точки зору рівня правової підготовки, так і наявності необхідних моральних якостей. Можливо, треба обговорити і можливість деякого підвищення вікового цензу для кандидатів у судді (в багатьох країнах він значно вищий), оскільки навіть висококваліфікована і чесна людина повинна мати певний запас життєвої мудрості, яка набувається не одразу.

Не можна не звернути увагу на те, що частина четверта статті 127 Конституції у чинній редакції передбачає, що.

Суд присяжних і процедура формування суддівського корпусу

Останнім часом знову загострилася дискусія з приводу доцільності розгляду судами справ з участю присяжних. Серйозний опір запровадженню цього інституту відбувається у суддівському співтоваристві. На VІІІ надзвичайному з’їзді суддів відзначалися «...його недостатня ефективність, висока вартість, неспроможність в окремих випадках прийняти правильне рішення, його непопулярність як серед суддів-професіоналів, так і серед самих присяжних» (дивно, присяжних в Україні ще немає, але вони вважають суд присяжних непопулярним!). Отже, не випадково, що в Україні після 12 років дії Конституції інститут присяжних так і не запрацював. Це «тому, що судова влада всі ці роки на запитання, коли і як повинен бути введений інститут присяжних, відповідає то «не зараз», то «пізніше». Такому саботуванню сприяє зволікання з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу.

Безумовно, у новій редакції Конституції суд присяжних потрібно зберегти. Але в новому КПК треба визначитись з тим, яку модель цього суду потрібно обрати: англо-американську, яка також застосовується в Росії, коли присяжні виносять вердикт про винуватість чи невинуватість особи окремо від професійних суддів чи континентально-європейську, яку запровадили провідні європейські країни (вирішення всіх питань разом — головуючим у процесі, професійними суддями і присяжними). По суті, це слухання справи з розширеним колом представників народу (шість, дев’ять, дванадцять осіб). Обидва ці варіанти мають плюси і мінуси. Їх аналіз виходить за межі цієї статті, оскільки тут не йдеться про зміни до Конституції, проте це питання дуже важливе і потребує подальшого обговорення.

У конституційному плані має вирішуватися й інша важлива проблема формування суддівського корпусу, яка стосується визначення кола відповідальних за це органів. Зараз до цього причетні кваліфікаційно-дисциплінарні комісії суддів, Вища кваліфікаційна комісія суддів, голови судів, аж до Голови Верховного Суду України, органи Державної судової адміністрації, Вища рада юстиції, секретаріат Президента, Комітет Верховної Ради з питань правосуддя, а остаточні рішення приймають або Президент, або Верховна Рада. Непоодинокими є спроби (інколи небезуспішні) протиправного втручання у ці процеси голів місцевих державних адміністрацій. На кожному етапі можна очікувати на ті чи інші перепони.

У цій системі, якщо її можна назвати системою, найуразливішою ланкою є діяльність регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій суддів, де у питаннях призначення суддів, розгляду справ про дисциплінарні правопорушення найвиразніше проявляються міркування корпоративної солідарності і впливи зацікавлених осіб. Частина помилок у частині рекомендацій цих комісій усувається Вищою радою юстиції, але далеко не всі. Не випадково в європейських країнах, які за розмірами і кількістю населення є близькими до України, головну роль у вирішенні цих питань відіграють органи, подібні до нашої Вищої ради юстиції, а в деяких (Бельгія, Болгарія) вони ж призначають суддів.

На мій погляд, давно назрілою є проблема вдосконалення правового статусу Вищої ради юстиції шляхом розширення кола її функцій і повноважень.

Передусім потрібно централізувати вирішення питань прийому у кандидатів на суддівські посади кваліфікаційних екзаменів і перевірки відомостей, які характеризують особисті якості претендентів. Також на Вищу раду юстиції, як в інших європейських країнах, потрібно покласти попередню перевірку відомостей про порушення суддями службової дисципліни і присяги та розгляд дисциплінарних справ щодо всіх суддів, аж до суддів місцевих судів.

І, нарешті, потрібно скасувати обмеження права Вищої ради юстиції рекомендуванням на посади лише тих, які призначаються Президентом, і поширити його на контингент суддів, які претендують на безстрокове обрання Верховною Радою. Це питання має свою історію. Ще у 1999 році Конституційний Суд відмовився підтримати конституційне звернення Вищої ради юстиції з цього приводу, пославшись на пункт перший статті 131 Основного Закону, відповідно до якого Вища рада юстиції рекомендує лише призначення, а не обрання суддів. Відтак розширити її повноваження у цій частині є можливим лише через відповідну зміну до Конституції. І справді, Вища рада юстиції лише тоді матиме право вважатись справді вищою, якщо вона відповідатиме за повноцінність формування всього суддівського корпусу.

За умови прийняття цих пропозицій втратить сенс існування Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а функції регіональних комісій можна було б обмежити поточною кваліфікаційною атестацією діючих суддів.

У заяві VІІІ надзвичайного з’їзду суддів України міститься пропозиція передбачити у Конституції, що формування складу Вищої ради юстиції повинно здійснюватися на засадах, які відповідають міжнародним рекомендаціям з питань незалежності судової влади, зокрема, рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № 94 12 від 13 жовтня 1994 року «Незалежність, дієвість та роль судів», згідно з якою більшість її складу має обиратися (призначатися) судами. Справді, у всіх європейських країнах, де існують такі органи, більшість у них складають судді.

Що можна сказати з цього приводу? Ми уже багато запозичили при реформуванні судоустрою і судочинства з європейської практики і ще більше запозичимо. Проте це не означає, що запозичувати потрібно абсолютно все, до того ж негайно. Якщо перебудувати Вищу раду юстиції за таким принципом, то це справді може якоюсь мірою сприяти стабільності її роботи та її рішень. Але на якій основі? Адже зараз ми спостерігаємо не надто принципове ставлення суддівського співтовариства до вирішення кадрових питань у суддівському середовищі, що викликає гостру реакцію громадськості. Бачимо ми і спроби применшити поширеність зловживань всередині судової влади, що особливо яскраво проявилося в роботі останнього з’їзду суддів. Тому, на мою думку, запропонований крок був би передчасним. Треба почекати на реальне оздоровлення ситуації у суддівському корпусі. До того ж наявний порядок формування Вищої ради юстиції має і свої плюси. Та обставина, що більшість її членів складають представники незацікавлених структур, проте з тривалим досвідом роботи у галузі юриспруденції, сприяє більшій зваженості і принциповості рішень ради.

Гарантії суддям Конституційного Суду

Дуже сумнівними і хиткими, як з’ясувалося у світлі останніх подій, є законодавчі гарантії незалежності суддів Конституційного Суду. Парадокс, але факт, що ці гарантії є значно меншими, ніж у починаючого судді районного суду. При цьому викликає подив те, що пунктом 22 частини першої статті 105 Конституції в редакції від 8 грудня 2004 року Президенту надано право як призначати на посади, так і звільняти з посад третину членів КС, тоді як попередня редакція наділяла його правом лише призначати суддів. Цим правом він сповна скористався після видання указів про проведення дострокових парламентських виборів, по суті, паралізувавши діяльність суду. Натомість у частині другій статті 23 Закону «Про Конституційний Суд України» передбачено, що припинення повноважень суддів КС, порушення ними вимог щодо несумісності і присяги може бути підставою для припинення повноважень за рішенням Верховної Ради. Повноваження з’їзду суддів України відкликати призначених ним членів КС передбачено у частині другій статті 112 Закону «Про судоустрій України» (без зазначення причин), що знову ж таки суперечить частині другій статті 23 Закону про Конституційний Суд.

Але ж це цілковита «абракадабра», якщо використовувати термінологію Голови Верховного Суду Василя Онопенка з іншої проблеми судової реформи.

Питання потрібно вирішити кардинально. Конституційний Суд потребує підтримки в Конституції, на сторожі якої він закликаний стояти. Звільнення суддів КС за особливих обставин потрібно зробити можливим лише в порядку імпічменту, закріпивши процедуру його безпосередньо в Основному Законі (проведення попередньої перевірки профільним комітетом Верховної Ради, висунення претензій щодо порушень закону, голосування в парламенті кваліфікованою більшістю голосів). Відповідні норми мають бути включені до норм Основного Закону, які регулюють правовий статус Конституційного Суду.

Ці міркування не охоплюють всіх питань удосконалення судоустрою і судочинства шляхом внесення відповідних змін і доповнень до Конституції. Очевидно, можливі й інші варіанти й інші аргументи. Але для цього потрібно демонополізувати процес підготовки змін і доповнень до Конституції України за рахунок створення спеціальної парламентської комісії.

Сергій Ківалов, народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань правосуддя, доктор юридичних наук, професор, академік АПН України.