Богдан має власний бізнес. Хоча зізнається, що мріє працювати за фахом, здобутим у Театральному інституті імені Карпенка-Карого (організація кіновиробництва). Богдан одружений. Доньці Зої — 2,5 року. Старший брат Костянтин одружений... з рідною сестрою Богданової дружини.
«Вони познайомилися на нашому весіллі. Пам’ятаю, Аня впіймала букет нареченої». Костянтиновому синові Іларіону — півтора року. Весь цей закручений життям сюжет уже міг би стати темою для розмови. Але ми зустрілися з Богданом, щоб поговорити про його батька. У дитинстві його називали Боліком, пізніше Борею, Броніком... У паспорті Богдана «по батькові» записано Бориславович, а прізвище БРОНДУКОВ.Про сім’ю
— Ви рано зрозуміли, що ваш батько знаменитий?
— Так, рано. Пік популярності настав після
«Афоні». Його впізнавали скрізь. Проходу не давали. Тато жартував: «Я — Брондуков? Ні!» — «Та ж ви схожі!» — «Схожий? Справді? Ну, взагалі мені казали. Але ні, це не я». І він так грав, що йому вірили. Мене, до речі, теж смикали: «Це твій дідусь?» Саме дідусь, бо тато виглядав старшим на свої роки... Він і вдома весь час усіх розігрував. А для мене він був і дідом... Морозом. У сім’ї досі згадують, як я допитувався: «А чому Дід Мороз у татових капцях?»—
У школі батькова слава не заважала?— Було таке. Я у перший клас ішов двічі. Тобто мама залишила мене на другий рік... У першому класі з мене знущалися. Ми тоді жили на Печерську, і я вчився у непростій школі. Нині — це ліцей міжнародних відносин. Але й тоді то була, зараз би сказали,
«крута» школа. І вчилися у ній непрості діти: міністрів, членів ЦК... Вони були дітьми високопосадовців, але їхні батьки не мали такої шаленої популярності, як мій тато. За це й отримував. То був складний рік. Правда, потім, пройшовши таку «школу», я вже сам почав... ображати інших. Таке теж було.— А що на це казав батько?
— Йому було достатньо сказати якихось три слова, щоб я все зрозумів. Тато міг так зіграти гнів, що мені ставало страшно.
— А ремінцем?
— Ніколи. Він був дуже доброю людиною. Але мав сильний внутрішній стержень. Для мене він був безперечним авторитетом, хоча ніколи не кричав і не сварився.
— Але ви скаржилися йому на образи?
— Не скаржився, бо майже його не бачив. Протягом року набиралося може з місяць днів, коли ми були всі разом. Всією сім’єю ми відпочивали може з два рази (саме того літа, коли помер Іван Миколайчук, були у Піцунді)... Коли тато повертався зі зйомок, завжди привозив подарунки: щось смачненьке, якісь каструльки... Він був дуже хазяйновитим чоловіком. Ті два-три дні, що він проводив удома, мама нічого не робила. Він сам готував, прибирав. Любив працювати руками. Сам зробив шафи, ліжка. І не тому, що бракувало грошей купити. Тоді він багато знімався, і проблем з грішми не було. Просто йому хотілося щось зробити власноруч.
— Складається враження, що для вас він був батьком-святом.
— Це правда. Нас більше виховувала мама. Вона водила в театри, музичну школу, змушувала робити те, чого я не хотів, але за що зараз вдячний. А з батьком ми ходили в кінотеатри. Його улюбленим актором був Луї де Фюнес. А ось американське кіно він не любив, чого я тоді не розумів. А ще я проводив з ним літні канікули: замість піонерських таборів їздив по зйомках.
— Тобто на зйомки Брондуков теж їздив з сім’єю?
— Ні, у ті роки він брав тільки мене. Раніше їздив мій брат. Але потім у нього з’явилися свої футболи-хокеї... Пам’ятаю, що скрізь, де була яка ріка, ми ходили з татом на рибалку. Якщо зйомки проходили в Москві чи Ленінграді, він водив мене по музеях. Тато був дуже глибокою людиною. Багато бачив, багато їздив, з багатьма цікавими людьми був знайомий. Часто розповідав про своє дитинство, але тоді мені було не дуже цікаво це слухати. Такий вік. На жаль, коли захотілося про це поговорити, він був уже хворий.
Про політику
— Мені здається, батько не надто цікавився політикою. Коли він ще вчився в Театральному інституті імені Карпенка-Карого, один з його ровесників провів серед студентів опитування. І серед запитань було: як ви ставитеся до політики? Він відповів:
«Це все — бардель». Він не любив Леніна і комуністичний режим. Демонстрував цю нелюбов скрізь, але його чомусь не чіпали. Може, через популярність. Пам’ятаю, мені в якомусь початковому класі задали твір про партію і Леніна. А саме приїхав батько. От дізнався він яка тема: «Ну, покажи, що ти там написав?». І врешті він написав твір за мене. А у нас того року часто змінювалися вчителі (мабуть, з вісім разів). І ось цей твір потрапив до рук якоїсь чергової вчительки, яка також не любила Леніна. І вона поставила мені п’ять з плюсом. Хотілося б зараз перечитати той твір....Насправді, я думаю, політика його пригнічувала. Може тому, що дуже складна доля була у його батька Миколи Брондукова. Він був наполовину росіянин, наполовину татарин. У 12-річному віці його підібрав Чапаєв і взяв до своєї дивізії у розвідку. До речі, воював він разом з Анкою-кулеметницею. Потім дід усе життя ходив у мундирі і носив іменні шаблю і наган від Чапаєва... Під час якогось чергового завдання його порубали. І Чапаєв особисто наказав: відвезти хлопця в Москву і зібрати. Його зібрали, але дід став інвалідом. Тож лікарі порадили йому шукати теплий клімат. Так він опинився в Україні й знайшов бабусю Ніну.
... До речі, коли тато був маленький і заслаб на кашлюк, його від смерті врятував дід. Усі казали, що хлопчик помре, а батько щоранку носив сина на болота. Там зранку виділялися йодовані випари. Так він тата і вилікував. І взагалі дід був неординарна особистість. Про нього розповідали багато смішних історій. Грав на гітарі і теж був актором. До речі, з усіх фільмів, в яких зіграв тато, він найбільше любив
«Смотри в оба». Казали, ніби він зіграв там свого батька. Фільм майже не показували. За сюжетом головний герой не хоче йти в бій, а хоче в церкву. Щоб вижити, намагається підлаштовуватися під ситуацію. Ту роль писали спеціально для тата.— Під нього часто писали сценарії?
— Мережко писав під нього
«Громадянку Ніканорову», «Тріумф», який так і не зняли. До речі, він сценарії, як правило, не читав. Тільки свою роль. Часто, бувало, чую, він щось на кухні говорить. Не можу зрозуміти, що там відбувається. А це батько роль відпрацьовує. Навіть потім, коли почалися проблеми з мовою і він не міг завчити текст, то грав... мімікою. А озвучував його актор, у якого був дуже схожий голос.— Як він зустрів незалежність України?
— Я більше пам’ятаю, як до того ставилася мама. Мама — дуже за Україну. А для батька, мені здається, важливішою була його робота. 90-ті роки були складними. Раніше він був брендом, і всі хотіли його знімати. І тато не відмовлявся від пропозицій, бо треба годувати сім’ю. При цьому до багатьох ролей ставився дуже критично і казав:
«Та, це — ...» і нехороше слово. Він був самоїд. А в 90-ті раптом опинився поза грою. Став нікому не потрібний. Ходив цілими днями по Маріїнському парку, майдану, Володимирській гірці. Мабуть, багатьом чиновникам не подобалося, що відомий актор цілими днями вештається без діла: можуть впізнати, розпитати... Йому пропонували перебратися в Москву. Може, тоді його доля склалася б інакше. Але мама не захотіла.Коли закінчується гра
— В одному з інтерв’ю ваша мама згадує, як Брондуков плакав, кажучи вам, що немає грошей на хліб. Ви пам’ятаєте цей момент?
— Справді, ми це згадували. Але наскільки це було серйозно, я не знаю. Він постійно грав. І навіть, коли був хворий, весь час жартував. І я часто не розумів, де закінчується гра і починається правда.
Я дуже рано почав заробляти гроші. Мені було 12 років, коли я почав мити машини. Мабуть, одним з перших у Києві.
— І де мили?
— Біля Верховної Ради України. Готель
«Київ». Мив машини депутатам. Багато з них і нині в парламенті.— Великий був заробіток?
— Дуже пристойний. Більше, ніж мамин і татів разом. Відчув смак грошей (слава Богу, тоді не було гральних автоматів та інших спокус). Іноді мив після школи, а іноді й замість. І так до 17 років. А брат одним із перших пішов працювати у казино в готелі
«Дніпро», був круп’є. Теж непогано заробляв. Жили, як могли. Але коли у батька стався третій інсульт, операція, то вже були потрібні такі гроші! Лікарі не розуміли, як тато вижив. А він за якийсь місяць встав і пішов гуляти. А потім почалися напади епілепсії. І батько почав згасати. Тримала його на землі тільки мама. Завдяки їй він жив. Але ні мама, ні тато просити не вміли. Їм було соромно. А препарати коштували неймовірно дорого. І їх треба було приймати щодня. І коли вже ситуація стала дуже складною, ми вмовили маму, щоб вона погодилася про все розповісти по телебаченню. От тоді всі вже схопилися.— Вам тоді довелося виїхати з Києва?
— Не з Києва. Чомусь усі пишуть, що ми виїхали в село. Це Лісовий масив, Биківня. Там була хата, яка залишилась від маминих батьків. Зараз там земля коштує дорожче, ніж квартира на Печерську. А тоді нам довелося квартиру на Печерську здавати... Спочатку пройшов сюжет нашого журналіста Юрія Сидоренка. І одразу відгукнулися люди. А коли пройшов сюжет НТВ, то нас просто почали розривати дзвінками. До речі, з Москви першою допомогла... Алла Пугачова. І дуже великою сумою. Не хочу її називати, бо нас тоді просили взагалі не згадувати про Пугачову. Але зараз, думаю, вже можна. Тоді відгукнулося дуже багато людей, я не встигав їздити і забирати допомогу. Дякую їм усім.
— Допомога йшла переважно з Москви?
— Ні. З України також. Допомагали бізнесмени, прості люди. Нам Леонід Кучма особисто допоміг. Особисто, а не як посадовець. Тому це теж не афішувалося. Я всім дякую. Якби не ця допомога, він не прожив би стільки. Зараз я помічаю, що після батькової смерті, з кожним роком інтерес до нього збільшується. Воістину, цінуєш те, що втратив.
Замість епілогу
Борислав Миколайович Брондуков знявся в більш як 100 фільмах. Народний артист УРСР, перший лауреат Державної премії України імені О. Довженка, він був майстром епізоду (хоча мав і головні ролі). Його репліки одразу ставали афоризмами. Він не писав мемуарів. Від нього залишилися листи і телефонні книжки, в яких — розклад потягів. По днях і годинах: Москва — Ленінград — Київ. А ще чомусь у всіх книжках — телефон Льва Дурова... Хоча, як пізніше згадував Дуров, вони провели разом лише один день. Він дуже не хотів, щоб його сини стали акторами, бо вважав цю професію невдячною. Він вірив у Бога. Але, як сам зізнавався, тоді, коли йому було погано. Може тому, в 90-х його так часто бачили в костелі Святого Олександра. Його мати була полячкою, а тато — росіянином. Лесь Сердюк в одному з інтерв’ю сказав, що в Україну Брондукова послав Бог.
Зараз сім’я хоче видати книгу спогадів про Борислава Брондукова. Проект погодився профінансувати Укрексімбанк.
