Інфляція: вітчизняний варіант

— Нагадаю, що в посланні Президента Верховній Раді цілком об’єктивно йшлося про те, що рівень інфляції став найвищим за останніх сім років. І що контрдії уряду з виправлення сформованої ситуації неефективні. Навіть навпаки. Що інфляція перевищила річний прогноз за три місяці. Почули, що з тим, що відбувається, «необхідно боротися ринковими методами». Що зараз «усе вирішується неринковими методами». Усе так, якщо не гірше. Але, з другого боку, Прем’єр-міністр теж переконує. У тому, що все чудово, що нічого страшного не відбувається. Яка ж реальність? І що це за суперечності такі?

У пошуках відповіді важко не «зачепитися» за точку зору відомого політолога Сергія Кара-Мурзи. В одній із статей він зазначив, що значною загрозою суспільству є втрата здатності тверезо оцінювати свій стан. Напевно, дивитися правді в очі сьогодні ми все ще так і не навчилися. Чи не хочемо? Чи не здатні? У тому числі тому, що сама влада роздвоєна, не знає, кому, чому і як віддати перевагу. Тому що народ також поділений нею на частини. Тому так важко всім нам позбутися відчуття катастрофи, що насувається. Тому що сама влада не в змозі розв’язати дуже серйозні для країни проблеми. А пропоновані лідерами нові орієнтири майбутнього «світлого життя» фактично відторгаються не лише народною масою, а й угрупованнями всередині самої влади.

Ми втрапили до найжорстокішої інфляції. І сьогодні, 2008 року, і тільки за чотири місяці, інфляція вже досягла 14,6 відсотка. За річним рівнем виміру — це перевищення 30 відсотків. І реальністю стало те, що Всесвітній банк, світові фінансові структури змінюють нам рейтинг довіри — на дедалі гірший. Що позначається на інвестиційному процесі всієї держави.

— Нас переконують, що інфляція пов’язана переважно з експортним характером нашої економіки. І загальносвітовим зростанням цін. Та чи насправді це так?

— Ні в Європі, ні в самих США, ні загалом у світовій економіці нічого схожого не відбувається. Немає серйозних тенденцій до підвищення інфляції. Ніде у світі.

Згоден, на окремі види продукції проглядається зростання, але зовсім не таке, щоб усі наші гріхи списувати лише на цей процес. Дивіться, загалом по ЄС річний рівень інфляції становить: 2,2 відсотка — 2007 рік; 3,6 — 2008-й (прогноз); 2,4 — 2009-й (прогноз). Це до питання про експорт інфляції. У Данії — 2,1 відсотка, у Голландії — 1,3. Середньосвітова планка інфляції — 5 відсотків. На рік! Але ж не 14,6 за 4 місяці. Як у нас.

На світових ринках ціни за останніх п’ять років зростали в середньорічному обчисленні по 22 відсотки в середньому. На нафту. А на продукцію обробної промисловості — лише на 2,2 відсотка. Є різниця? Вона свідчить, що рівень коливання цін на вуглеводні і зростання всіх інших цін зовсім не перебувають у прямій залежності. Тоді чому в нас усе не так? Причин того декілька. Спекуляції виробників і постачальників, у тому числі і спекуляції політичні.

Це ознака чого? Політичної боротьби, що ніяк не може зупинитися. І наслідок невизначеності політичної лінії...

— ...Неправильності закладених у неї орієнтирів...

— ...І такого ж розміщення політичних сил. Це фактичний старт передвиборних президентських перегонів з очікуванням якнайбільшого числа негативних балів для здобувачів вищих державних постів. Нехай навіть за рахунок здоров’я держави. Й водночас робиться вигляд, що нічого такого незвичайного не відбувається. У країні все гірше й гірше, а дій жодних.

Намагаються перекласти відповідальність за те, що відбувається, на Національний банк і голів облдержадміністрацій. Але ж це не справа Національного банку. Річ не в банку. Хіба це він поставив усю фінансову систему держави на межу катастрофи. Подивіться, які сьогодні кредитні ставки. Під 25 відсотків.

— Вони й раніше були чималі.

— Це катастрофічна ситуація, коли абсолютно немає гривні. Тому банк і припиняє частину своїх функцій, оскільки не хоче брати на себе таку відповідальність за експорт інфляції. Оскільки його ж потім і звинуватять, що це Національний банк «все не так проводить». Він упевнену політику проводить у сформованих умовах. Але змушений іти на ревальвацію. Можливо, від неї населення й матиме якийсь позитивний результат. Але те, що ревальвація долара сьогодні завдає удару по експорту і експортерам, по вкладниках, це вже очевидно. Як і те, що такий шлях боротьби з інфляцією завдасть удару по темпах економічного зростання, підриває можливості бюджету. Не випадково вже й світові структури прогнозують нам зниження темпу економічного зростання до п’яти відсотків — проти семи торішніх.

— То хто ж тоді здатен узяти ситуацію під контроль?

— Тільки ринкова економіка. За фактом забута. Навіть риторика така зникла з мовного вжитку політиків. Ми справді про неї мало згадуємо. А наскільки підтверджуємо практикою, свідчать наші рейтинги. І без того слабкі, вони на стабільно спадаючій лінії. Ми посідаємо 77-ме місце у світі з податкового навантаження. У рейтингах Світового банку Україна з економічної свободи підприємницької діяльності на 139-му місці (2008 рік) серед 178 країн. З 2007-го по 2008-й, тобто за рік, ми знизили свій рейтинг на 11 позицій. Упродовж останніх двох років ми погіршили свої позиції з конкурентоспроможності національної економіки, що оцінюється 73-м місцем порівняно з 69-м в аналогічному рейтингу минулого року. Сусідами України за цим рейтингом стали Уругвай, Філіппіни та Бразилія. За індексом якості життя Україна посідає 101-ше місце (із 125 країн). Для порівняння: Чехія — 31-ше місце, Польща — 38-ме, Литва — 39-те, Білорусь — 53-тє. За валовим внутрішнім продуктом (ВВП) на душу населення. В Євросоюзі ВВП на душу населення — 25,2 тисячі євро. Середньосвітовий показник ВВП на душу населення становить 8,2 тисячі доларів. Якщо оцінювати розмір ВВП України (у відсотках) до ВВП 27 країн—членів Європейської зони, то він становить усього приблизно 10 відсотків. У Сербії він дорівнює 33 відсоткам, в Албанії — 21, Македонії — 28, Хорватії — 52, Польщі — 52, Латвії — 54, Болгарії — 37 відсоткам.

Країна підійшла до критичної межі. Нижче України за ВВП на душу населення перебувають Грузія, Вірменія, Малі, Сомалі тощо.

Але головне — це практично повна відсутність внутрішньої конкуренції, нездатність або небажання організувати найважливіший економічний процес — ринковий. І також у тому, що СОТ до нас ще не дійшла. І не прагне — у країну з нестабільною політичною ситуацією. І тому третина наших підприємств, якщо не більше, також не бере участь у проектах міжнародної конкуренції. А звідси високі монополістичні ціни. Такі, що вже сам виробник занепокоївся від своїх власних дій. Намагається пригальмувати. Але механізм запущено. Усвідомлено — як спосіб політичної боротьби, і зупинити його вже складно.

З другого боку, інфляція в Україні обумовлена хвилею витрат виробництва, яка збільшується. А це не лише вартість енергоносіїв, що зростає, а й робочої сили, оплата послуг якої збільшується удвічі-втричі, а то й у п’ять разів швидше продуктивності праці. В окремих галузях відставання від США, ЄС у нас в 15—20, а то й у більше число раз. Натомість якість життя намагаємося облаштувати за паритетом з Європою! І це з нашою продуктивністю праці. Як ми можемо говорити про ціни, якщо наші основні фонди — те, що нас годує, — від 60 до 80 відсотків перебувають за межею фізичного і морального зношення.

Ось основні причини. Не випадково Президент України звернув увагу у виступі на ліквідацію відставання, зазначивши, що якщо одні країни досягли ривка за 100 років, то нам на такий потрібно десять. Якщо хочемо рівності з Європою. Щоб серйозно перемогти інфляцію, інтегруватися до ЄС, стати повноправним його членом, 10 років — фантастика. І чи є взагалі приклади таких ривків? За відсутності інвестицій, обмеженого ринкового простору.

Ми зовсім не працюємо з чинниками виробництва — робочою силою, основним капіталом, ринковим простором — його формуванням і підтримкою. Із собівартістю, з витратами. Ми не управляємо цими витратами, тому вони в нас і зростають стрімко. Але головне — немає конкуренції. Ключа проблем Радянського Союзу. Ми повторюємо його долю. Хочеться це визнавати чи не хочеться. Тому все руйнується. Тому й виходить, що темпи начебто й високі, а наздогнати нікого не можемо. І ціни все вищі і вищі. Уже набагато вищі за європейські. А задовольнити свої потреби не можемо. Бюджет не працює на розширене відтворення.

— А чи є аналоги швидкоплинного виходу із ситуацій такого роду?

— Так, історія начебто знає такі подвиги. Та сама Англія у XVІ столітті технологічно відставала від своїх сусідів. Скажімо, від Голландії, від Португалії. Але зуміла їх обійти і утвердитися за допомогою державної політики з підтримки промисловості.

Британія утвердилася лише тоді, коли ввійшла до системи паростків нової хвилі світової глобалізації. У тому числі й через категорію Моря. Але при цьому у Британії середня ставка на імпорт протягом тривалого періоду становила 45—50 відсотків. На відміну від того, що ми бачимо в нашій власній системі економічних координат. І Англія лібералізувала торгівлю лише близько середини XІX століття. Коли її технологічна першість була вже беззаперечна. Це до того, що в цій імперії ключову роль відігравала державна політика стимулювання економіки.

Так, після Другої світової війни багато країн вирішували завдання зростання у прискорених темпах. Однак не багатьом удалося одразу домогтися стрімкого ривка в розвитку. Вдалося лише Японії, Кореї, Тайваню.

А ще є досвід Фінляндії, Норвегії, Швеції, які з аутсайдерів теж вийшли на передові позиції. У повноправні члени Євроспільноти. Швидке зростання фінансової економіки, наприклад, за 1950—1970 роки було досягнуто завдяки прямому втручанню держави, що забезпечило високий темп зростання інвестицій у ключові галузі промисловості й низький відсоток за кредит. На початковому етапі держава створювала й підтримувала великі компанії, тобто здійснювалася інтенсивна капіталізація економіки. Ірландія також свого часу продемонструвала економічне середньорічне зростання близько 10 відсотків за 1993—2000 роки. В основі економічної політики ірландського уряду лежали семирічні плани національного розвитку, розширення приватної ініціативи і конкуренції, зміцнення прав власності, стимулювання економічного зростання, швидке просування науки і технологій тощо.

— Варто, напевно, трішки зачепити в рамках теми й аграрну лінію. Хоча б тому, що сьогодні в Україні надвиробництво, скажімо, олії, а ціни на неї стоять як укопані.

— Зокрема, й тому, що немає серйозної підтримки аграрного сектору. У США за всього їх зразкового ринкового статусу на гектар ріллі припадає 800 доларів різних держсубсидій на рік, в Євросоюзі — 900. За нашої нинішньої підпори фермерству у 8—12 доларів. У всіх тих країнах, які ми перелічили, існують схеми субсидування дрібного фермерства. І не в рамках боротьби з бідністю, а винятково заради підтримки стабільних цін на основні харчові продукти. Це держполітика. Продумана, серйозна, глибока. Те саме у рибній промисловості. Мета — контроль над цінами ринку. Що в нас? Нічого! Ми намагаємося регулювати одним способом —тиском імпорту і головами облдержадміністрацій на власного виробника, чим його знищуємо. Прикро, що країна кудись котиться, занурившись по вуха в політику.

Чому не замислюємося про це і не хочемо замислюватися. Хто це коло окреслив і хто довів, що саме цей шлях потрібен Україні? Якщо він не дає економічного результату і соціального зростання, виходить, потрібен інший шлях. Хто його шукає, намагається відшукати в умовах, коли нас уже всі країни обійшли? Навіть Казахстан, в якого проблеми такі само складні, як і наші. Але найбідніші — ми. А народу хочеться жити спокійно, заможно сьогодні й не занурюватися постійно у вирви.

— Нинішня ситуація ув’язується з «доларом, який слабшає». Чи так насправді?

— Слід зазначити, що в Україні останнім часом з доларом здійснюється «гра» великої політики, котра відірвана від реальної економіки США. Долар домінує на світовій арені впродовж майже 100 років. У змінах, що відбуваються в курсовому співвідношенні долара і євро, багато хто вбачає слабкість долара й навіть його поразку. Під це підводиться наукова основа. Але від такої «поразки» Америка не зазнає значних збитків. Євросоюз намагається схилити США змінити свою стратегію стосовно євро. Америка не хоче йти на це. Виходить, їй це вигідно. Долар як був лідером у світовій фінансовій сфері, так і залишився. США виробляють 1/3 світового ВВП. Обсяг ВВП США становить майже 14 трильйонів доларів. Інфляція на рівні 3,0 відсотка на рік. Темпи економічного зростання — 1,2—1,5 відсотка. На мій погляд, ніякої зони ризику глобальних рівнів для долара немає. Навпаки, сьогодні євро перебуває в набагато складнішій ситуації. Адже за рахунок того курсу, що склався між доларом і євро, США збільшили експортні можливості майже на 20 відсотків. І зростання туризму — найвищими темпами. Самі США й ті країни, які працюють із доларом, почуваються впевнено. А Європа навпаки зазнає утиску негативних чинників і пов’язаного з ними зниження життєвого рівня. Виходить, позиція долара не така слабка, як нам усім декларується. Так, Штати не потягли ролі ні єдиного світового політичного, ні «найголовнішого фінансового» лідера, якому все дозволено. Однак їхній вплив в обох цих сферах небезпечно недооцінювати.