22 червня 1941 року він виїхав на фронт маршалом, а повернувся з війни «простим» генералом

Спочатку їх було п’ятеро — перших маршалів Радянського Союзу: Ворошилов, Будьонний, Блюхер, Єгоров і Тухачевський, які отримали це найвище у Червоній Армії звання 1935 року. Скоро лишилося двоє — Ворошилов і Будьонний, бо протягом 1937-38 рр. інших трьох стратили як «ворогів народу». А 7 травня 1940 року маршалами Радянського Союзу стали нарком оборони Семен Тимошенко, начальник Генштабу Борис Шапошников і заступник наркома оборони Григорій Кулик.

По-різному склалася кар’єра цих маршалів, але навряд чи була чиясь доля драматичнішою, ніж у Григорія Кулика.

Феєрверкер, червоний командир

Григорій Іванович Кулик народився 28 жовтня 1890 року на хуторі Дудникове Полтавського повіту. Того року помер його батько, і велика сім’я залишилася без годувальника на кількох десятинах землі. Тож Григорій рано почав заробляти на шматок хліба.

1912-го його взяли до війська. Починав рядовим артилеристом, під час Першої світової дослужився до феєрверкера — старшого унтер-офіцера.

Восени 1917-го, коли фронт розвалився, Григорій з групою земляків покинув дивізію, і хлопці здійснили «піший похід» на батьківщину. Там Кулик створив ревком. Тим часом Україну окупували кайзерівські війська. Кулик створює партизанський загін, що з боями пройшов від Полтави до Царицина і влився весною 1919 року до 5-ї армії Ворошилова, де Кулик став начальником артилерії. В Царицині Григорій Іванович зустрів фатальну людину свого життя — Сталіна. Перший орден Червоного Прапора Кулик одержав за участь у розгромі отамана Григор’єва, а за бої з Денікіним та Врангелем (уже як начальник артилерії Першої кінної армії) він став двічі орденоносцем.

Після поранення Кулик встиг побути й начальником Харківського гарнізону та губернським військовим комісаром. Його крутий норов відчули всі, хто не співчував радянській владі. Адже в умовах 1919-го воєнком міг будь-кого карати й милувати. Сам Кулик волів не дуже згадувати про ті часи.

Коли його бойовий товариш Ворошилов став наркомом військових і морських справ, кар’єра Григорія Івановича пішла вгору — заступник голови Військово-промислового комітету Вищої ради народного господарства, начальник Артуправління РСЧА... Але весною 1930 року Кулик «з’їхав» до посади командира Московської пролетарської дивізії, потім навчався на Особливому факультеті Військової академії імені Фрунзе, майже п’ять років командував стрілецьким корпусом.

Тим часом в армії почалися репресії, не лише проти командирів, а й проти їхнього оточення. А з цим Куликові не таланило...

«Шукайте жінку...!»

Незважаючи на протекцію Ворошилова, Кулику дошкуляли «зв’язки з класово чужими елементами». Таким «елементом» вважалася його перша дружина, дочка заможного селянина. Кулику довелося рятувати свого тестя від розкуркулення. Для Григорія Івановича це скінчилося доганою по партійній лінії.

Кулик розлучився з дружиною, однак і нова його супутниця не відзначалася «правильним минулим». Кіра Іванівна Симович нібито графська дочка, її батька розстріляли більшовики у 1919-му, як і двох братів Кіри Іванівни. Її мати та дві сестри емігрували. Друзі радили Григорію Івановичу розлучитися, він не квапився. Зрештою, чекісти схопили дружину Кулика на вулиці й таємно розстріляли. Наївний Кулик просив Берію розшукати дружину, а Берія заспокоював: вся міліція Союзу збивається з ніг у пошуках!..

Здавалося, зникнення загрожує й Кулику. І він справді зник...

Повернення «генерала Купера»

Йшла громадянська війна в Іспанії, СРСР підтримував іспанських республіканців, там воювали радянські воєнспеци, звісно, під псевдонімами. Наприкінці 1936 року на фронті під Мадридом з’явився високий офіцер — радник комфронту, генерал Купер. Це був Кулик. З Іспанії він повернувся героєм, на грудях, поряд з трьома орденами Червоного Прапора з’явився орден Леніна.

На початку 1938 року на прийомі у Сталіна вождь, аналізуючи іспанську кампанію, відзначив велику роль артилерії:

— Хто керував там цією справою? Ось він! — Сталін вказав на Кулика. — Я п’ю за те, щоб наша артилерія була першокласною, була кращою, ніж німецька, ніж японська, ніж англійська!

Кулик став начальником Головного артуправління РСЧА, а в січні 1939 р. командармом 1 рангу і заступником наркома оборони СРСР.

У березні 1940 року Кулику дали звання Героя, а через місяць він стає маршалом СРСР. Формально — за умілі дії під час фінської кампанії. Однак була ще одна операція, яку не називали військовою, але вона такою була. Це — приєднання до УРСР Західної України і Буковини. 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли кордон з Польщею і за 12 днів фактично без боїв зайняли «заплановану» територію. Операцію провели майже бездоганно, її координував заступник наркома оборони Кулик.

Це — вища точка його кар’єри, в якій п’ять війн, п’ять поранень і дві контузії.

1941 рік розпочався для Кулика приємно: за клопотанням земляків маршала, на його честь рідну Парасковіївку перейменовано на Куликове. А на порозі стояла війна —шоста для нього! Війна, яку генерали закінчили маршалами, а маршал Кулик — генералом...

«...А Кулик —невідомо де!»

Суботнього вечора 21 червня 1941 року маршал Кулик проводив нараду в артуправлінні РСЧА. Нарада затягнулася на всю ніч. О четвертій ранку почалася війна. Сталін наказав йому негайно їхати в діючу армію — «допомогти малодосвідченим командармам в організації розгрому ворога». Кулик уже 23 червня був у штабі 10-ї армії. Але як зрозуміти, що діється на Західному фронті?! І старий вояка Кулик сам подався на передову...

Німці наступали стрімко, й він опинився зі своїм штабом в тилу ворога. Із Москви в штаб Західного фронту летіли телеграми розшукати маршала, але ніхто нічого не знав. Тоді й прозвучала фраза Сталіна: «Павлов — зрадник, а Кулик — невідомо де!» Гадали, що він здався в полон. Хто так думав — погано знав Кулика! Ставши фактично командиром взводу, маршал пробивався з оточення. Партизанський досвід і тут не зрадив Куликові, хоч сам він пізніше згадував, що ладен був застрелитися.

А через два тижні на лівому березі Дніпра розвідники затримали дивну групу озброєних людей, які щойно форсували річку.

— Я — маршал Кулик! Негайно ведіть мене до командира! — наказав високий бородань, що нагадував сільського дядька.

Невдовзі маршал командує 54-ю армією, що мусила прорвати блокаду Ленінграда. Завдання безнадійне, ні Ворошилов, ні Жуков з ним не впоралися. Далі Сталін наказує маршалу організувати оборону Ростова, але доки 56-ту армію сформували, німці захопили Ростов.

Восени 41-го Кулик уже в Криму, де терміново треба було організовувати оборону. Маршал прибув туди 12 листопада, коли німецькі війська вже йшли на Севастополь. Кулику наказують відбити наступ і захистити Керч. Але було пізно. Війська, змучені боями, були деморалізовані і небоєздатні. Єдине, що він міг зробити, — надати хаотичному відступу якоїсь організованості та врятувати бойову техніку. Однак за все довелося відповісти Куликові. Треба було на когось звалити усю провину...

Після смерті Сталіна Генштаб дав висновок з приводу подій під Керчю в листопаді 41-го: «В умовах, що склалися, колишній маршал Кулик з наявними і дуже ослабленими силами утримати місто Керч і змінити хід бойових дій на нашу користь не могли...»

Але восени 41-го Сталін думав інакше. Здача Керчі йому здалася зрадою і Кулика віддали під суд. 16 лютого 1942 року військова колегія Верховного суду (трійка під головуванням сумнозвісного Ульріха) визнала його винним у невиконанні наказу: маршала розжалували, позбавили всіх нагород, але не розстріляли.

З рішення суду виходило, що Кулика розжалували до рядового (та й навряд чи могли людину, позбавлену всіх (!) бойових нагород, залишити генералом). Але коли в квітні 1943-го про Кулика знову згадали й доручили командування 4-ю гвардійською армією, Сталін навіть присвоїв колишньому маршалу чергове військове звання... генерал-лейтенанта. Можливо, в Кремлі просто забули, що Кулик — рядовий, і «черговим» для нього було б звання «єфрейтор». Та цю помилку через місяць виправили, «заднім числом» присвоїли звання генерал-майора. А генерал-лейтенантом він уже був!

На полтавській землі

4-та гвардійська армія Кулика наступала на полтавському напрямку. Кажуть, Кулик використав свої зв’язки, щоб спрямувати армію через рідну Полтавщину. Якщо й так, то чи можна його звинувачувати? Кажуть, Кулика тоді було не впізнати. В боях під Полтавою він «ліз» в окопи, лягав за кулемет...

Коли армія дійшла до Дніпра, Кулика відкликали до Москви. Втім, новий командувач генерал Зигін не встиг прийняти армію (підірвався на міні дорогою з аеродрому), тому Кулик деякий час виконував обов’язки командувача 4-ї гвардійської. Але Дніпро форсували уже без нього...

«Я ні в чому не винен!»

Повернення до Москви добра не принесло. Хоча Кулика (вперше за всю війну!) нагородили орденом Червоного Прапора. У червні 1944 року йому «повернули» три ордени Червоного Прапора і два ордени Леніна, а в лютому 1945-го нагородили третім орденом Леніна. На цей час Кулик був заступником начальника ГУ формування і комплектації військ Червоної Армії. Коли переможні салюти відгриміли, за Кулика знову «взялися». Кажуть, у Кремлі не сподобалися деякі його приватні оцінки підсумків війни. Нібито «за бездіяльність» його понизили до генерал-майора і виключили з партії, що було особливо небезпечно. Кулик деякий час ще був заступником командувача Приволзького військового округу, а 28 червня 1946 року генерал-майора відправили у відставку.

Відставний Кулик якось у Москві зустрівся зі своїм товаришем генералом Василем Гордовим (це він став прототипом героя п’єси Корнійчука «Фронт»). Бойові побратими здорово випили в готелі, згадали війну, заговорили про Сталіна, про Жукова...

А через кілька днів їх обох та колишнього підлеглого Гордова генерала Рибальченка заарештували. 23 серпня 1950 року перед військовою колегією Верховного Суду СРСР стояв високий згорблений дід з чотирма (!) вибитими зубами, який ледь зміг сказати: «Я ні в чому не винен...» Наступного дня Кулика, Гордова і Рибальченка розстріляли.

Після смерті Сталіна правду про Кулика його рідні дізналися не відразу. Спершу одержали відписку, ніби він помер 8 січня 1954 року. Аж 28 вересня 1957 року Григорія Кулика реабілітовано, йому «повернули» звання маршала і нагороди, включаючи Золоту Зірку Героя. Та й досі невідомо, де його могила.

Гідно не пошанований він і на батьківщині. Так, колишня Парасковіївка й досі зветься Куликовим, маршала тут справді шанують... А лаври визволителя Полтави дісталися генерал-лейтенанту Олексію Зигіну. Він, як згадувалося, не встиг прийняти армію в Кулика. Але ж загинув на Полтавщині, то й поховали його в Полтаві. А доки Кулика не реабілітували, в місті поставили пам’ятник Зигіну, назвали його іменем площу і вулицю. Є в місті вулиці Радянської Армії і Героїв Сталінграда, маршала Конєва і «післявоєнного» маршала Бірюзова, є навіть вулиця 23 Вересня (день визволення Полтави) і лише вулиці маршала Кулика у Полтаві досі немає. Як немає пам’ятника чи музею — нічого, що нагадувало б про славного земляка.

Полтава.

На знімку: маршал Кулик.