Громада Львівщини переживає сьогодні критичний час

Львівщина має розвинену транспортну мережу. Через її територію проходять міжнародні залізничні лінії до столиць багатьох європейських держав, а також три важливі транспортні коридори: зі Заходу на Схід і з Півночі на Південь. На території області розташовані чотири автомобільних (Краківець, Шегині, Рава-Руська та Смільниця), три залізничних (Рава-Руська, Мостиська і Хирів) та один повітряний пункт перетину кордону — аеропорт «Львів», який після великих дебатів рішенням уряду залишено у власності держави.

Які асоціації виникають в уяві пересічного українця, котрий живе поза межами Галичини, коли заходить мова про Львівщину і Львів зокрема? Звичайно ж, архітектурна перлина, можливість відпочити на кількох мінеральних курортах і карпатських турбазах. Близькість до кордону з Євросоюзом. А якщо це людина старшого віку, то вона пригадає цукерки «Світоч», телевізори «Електрон» та автобуси марки ЛАЗ...

Телевізори марки «Електрон» тепер можна знайти хіба що на горищах. Цукерки «Світоч» самі львів’яни купують не завжди, із сумом згадуючи їхню колишню «правдиву» якість, а ЛАЗ працює так непродуктивно, що заборгував своїм навіть малочисельним тепер робітникам зарплату за три місяці... Щоправда, туристів чимало (хоча багато їх не буває ніколи), здебільшого поляки масово щовихідних наводнюють місто, до того ж встигають поєднати приємність перейтися музеями із відвідинами численних ресторанів, ціни в яких з європейськими не порівняти.

А от близькість до кордону після приєднання Польщі до Шенгенської зони набула дещо іншої виразності. Кордони для мешканців області, як і інших українців, стали менш доступними через складність отримати візи і черги на митних пунктах пропуску, що лякають кілометражем. Причому, до нас (по бензин, цигарки, архітектурні принади...) можна їхати, до них — зась. Навіть автомобільні смуги на пунктах пропуску і біля кабінок, куди подорожуючий подає паспорт, різні: «для громадян Євросоюзу» і всіх інших, тобто нас...

Однак це, колюче десь у глибині свідомості почуття меншовартості для львів’ян, — ніщо порівняно з вдячністю долі, що розпорядилася саме так, розмістивши регіон поблизу кордону з Євросоюзом, і дедалі більше роблячи Львівщину воротами до нього. До того ж дедалі активніше це поняття пов’язується не лише із територіальним сенсом, а й з інтелектуальним і духовним, визначаючи всю область як головний суспільний євроінтеграційний ресурс України.

Тут не йдеться про швидке приєднання (нам уже непрозоро дали зрозуміти, що це наразі неможливо), йдеться про механізми, які з рішенням проводити в Україні Євро-2012 набувають просто велетенського значення, про життєві стандарти, які маємо, нарешті, визначити, а визначивши, — тягнутися до них. Звичайно, існує Стратегія розвитку Львівщини до 2015 року, розроблена головним управлінням економіки Львівської облдержадміністрації і в якій на регіональному рівні заплановано заходи міжнародного партнерства. Щоправда, вона видається дещо «романтичною». Дуже складно здійснити такий задум лише на місцевому рівні, без ув’язки із стратегією загальнодержавною. А стратегії загальнодержавної в Україні як не було, так і немає. Без неї ж ворота в Європу (і на кордоні, і в душі) залишаються маленькою хвірткою...

Тож хвіртка чи ворота...

Протоколом шостого засідання україно-польської міжурядової ради з питань співробітництва в червні 2007-го прийнято рішення щодо пріоритетності до 2011 року відкриття нових пунктів пропуску через львівський відрізок україно-польського кордону. Урядовці обох країн розуміли, що лише з відкриттям цих пунктів пропуску ми наблизимося до європейських стандартів (20 кілометрів між пунктами пропуску на відміну від 70 та 100 на сьогодні). Йдеться і про пропускну спроможність, і покращання умов подорожуючих, і спрощення процедури пропуску.

Нині вже 2009 рік наближається, а будівництво нових пунктів пропуску ще не розпочиналося, як немає й офіційних документів, що мають слідувати за протоколом про наміри. Не врятує ситуацію і близьке завершення розбудови митниці у Рава-Руській, на яку Євросоюз виділив 8,3 мільйона доларів. Потреба у нових пунктах пропуску все одно вимагає засукати рукави.

Чому так болюче згадують мешканці області про митницю? Бо вона надто серйозно позначається на їхньому житті. Кожен пункт пропуску передбачає розбудову інфраструктури біля митниці, дорогу до неї, нові робочі місця і, так би мовити, «білямитну діяльність» — з’являються якісь торгові ятки, філії страхових компаній, їздять маршрутки, таксі, що везуть пасажирів до Львова і навколишніх сіл.

Про навколишні села треба згадати окремо. Уявіть ситуацію, коли при виникненні величезної черги біля кордону у вашому селі вздовж дороги вдень і вночі стоять машини. В них сидять живі люди, яким потрібно їсти, відпочивати і, даруйте за подробиці, відвідувати туалет. За відсутності належної інфраструктури можна уявити, на яке пекло перетворюється життя селян.

Звичайно, хтось зараз може нагадати, що ті самі селяни на чергах часом самі заробляють, що звикли жити лише з кордону, намагаючись і самим кілька разів перетинати митницю... Хто бачив, як при цьому принижуються люди, ховаючи у всі доступні місця пачки цигарок та горілку, як тягнуть вони на собі сумки і скільки стоять у чергах під дощем, їм не позаздрить. Люди з більшим задоволенням пішли б працювати на підприємство з гідною зарплатою, та нема таких навкруги підприємств. І цю проблему Львівщині самотужки не вирішити.

Зміна орієнтирів

Цікаво, що недавно були оприлюднені дані Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), який уперше провів дослідження конкурентоспроможності різних областей України. Вони містять несподівані висновки: серед лідерів опинилися Закарпатська і Львівська області. Високі оцінки західноукраїнських областей на форумі пояснили макроекономічною стабільністю (Львівська область) та ефективністю ринку праці (Закарпаття і Хмельницька область). Закарпаття випереджає за темпами розвитку Туреччину, Хмельницька область — Бразилію, Львівська йде нарівні з Росією.

Бог його знає, як обраховувалася ця конкурентоспроможність, «їм згори», звичайно, видніше. Самодостатньою область не є. З понад 762 місцевих рад себе можуть утримувати лише Львів та Трускавець. Має область і негативне сальто ввозу-вивозу товару. За останніми даними, на суму 19,4 мільйона доларів США. У регіон більше завозиться, ніж вивозиться. Щоправда, за останній рік інвестиції в економіку області значно зросли. Показник минулого року дорівнює 300 млн. доларів, що на 50 відсотків більше, ніж за всі попередні роки. Лідером серед інвесторів, звичайно, залишається Польща, на другому місці — Кіпр (хоча це, зрозуміло, не суто кіпрські капіталовкладення), потім ідуть Німеччина, Австрія, Великобританія, Данія, Угорщина.

З огляду на це ніби має економіка Львівщини стрімко зростати, однак ВВП знаходиться на рівні 10 тисяч гривень на одну людину в рік (саме таку цифру нещодавно оприлюднив в. о. голови Львівської ОДА Микола Кміть). Звичайно, цей показник є дуже низьким. І тому кожен чиновник на прохання прокоментувати економічну ситуацію каже: плекаємо надії на краще. В Німеччині вже є кілька потенційних інвесторів, які прагнуть розпочати свою діяльність в Україні і зокрема на Львівщині. Практично всі німецькі підприємства планують розширювати своє виробництво і збільшувати кількість виробників. В області вже працює 135 компаній з німецьким капіталом, на початок цього року німецькі інвестиції становили більш як 71 мільйон доларів. Серед нових проектів: будівництво заводів «Бадер» в Городку, «Комбейс» в Яворові та вже згадуваний «Хенкель» поблизу Миколаєва, в який планується інвестувати до 12 мільйонів і створити близько двох сотень робочих місць.

Звичайно, порівнюючи промислові велети, що працювали на Львівщині за часів Союзу, по 15—18 тисяч працюючих, сьогодні виникають їх дрібненькі діти — виробництва, де працюють здебільшого 50—100, до 300 працівників. І слава Богу, що виникають хоч такі. Бо нарешті на Львівщині зрозуміли і почали дедалі голосніше говорити про те, що на одних лише туристах область не виживе. Туризм — річ, звісно, надзвичайно цікава. Є держави, які повністю на це зорієнтовані. Та не вдалося наразі зробити з області туристичну Мекку. Завадило кілька речей, про деякі вирішальні йшлося вище, а саме — незручності, пов’язані з перетином кордону й поганими дорогами.

Можно було, без сумнівів, орієнтуватися на те, що Львів, як місто унікальне, вартує того, щоб сюди приїжджали хоча б мешканці з усієї України, однак і тут не все гаразд, бо височезна платня за готелі не відповідає якості послуг, що надаються. Та й загалом для переважної більшості українців вона є неприйнятно високою. (Справді заможні подорожують в Канни та Баден-Баден — їм там ціни підходять.) Можливо, власники готелів змушені будуть збавити ціни і дбати про якість, коли різко зросте конкуренція — сьогодні земельні ділянки обабіч доріг від кордону та в самому Львові, напередодні Євро-2012, активно перетворюються на будівельні майданчики. Шкода лише, що маленькі готелі ростуть, як на дріжджах, а великі, котрі справді могли б відповідати 5 зіркам, на жаль, ще велика рідкість.

Та все це дрібниці порівняно з висновком, який зробила обласна комісія, що займається розвитком території: область майже втратила місцевість, що цінилася на весь колишній Радянський Союз. Втратила Славське, де системні проекти зреалізувати зараз неможливо, навіть наближено зробити щось подібне на Буковель. Бо земля там роз’єднана, сільська рада продала її дрібненькими клаптиками і будівництво наразі ведеться хаотично — зростають лише відокремлені об’єкти, не прив’язані до єдиного напряму розвитку території.

Тому депутатський корпус вирішив прийняти регіональні правила розвитку території слідом за правилами державними, що вже існують. І вони справді потрібні, регіональні правила забудови, без яких системно розвивати території неможливо. В області спробували вплинути й на таку складну ситуацію, як погодження проектної документації — під найцікавіші об’єкти розробляти для інвесторів проектну документацію. Інвестиційні пропозиції виставлятимуть на аукціон, і інвестор, придбавши ділянку з пакетом документів, може розпочинати будівництво буквально завтра.

Вчимося на власних помилках

Серед висновків, які зробили львів’яни, можна назвати розуміння, що не можна бізнес плутати з політикою (хоча рецидиви такої «плутанини» ще ой як поширені), і ставлення до підприємств сільськогосподарського виробництва. Нарешті визнано, що аграрна реформа чимало зашкодила сільському господарству. Аби зрозуміти це, навіть не треба бути спеціалістом галузі, досить виїхати за межі Львова і подивитися на землі, які були колись родючими, — вони стали пасовиськами. Колишні ферми світять битими вікнами. На наших ринках — картопля польська та єгипетська, часник з Китаю...

Коли колгоспи розпадалися, Львівщина чи не найприхильніше ставилася до цього. В часи аграрної реформи на 92 відсотки утворився приватний сектор. (У середньому по Україні цей показник становив 60 відсотків.)

— Наскільки це було небезпечно, спочатку ніхто не думав, — каже заступник голови Львівської ОДА з питань агропромислового комплексу Іван Стефанишин. — Адже приватний сектор неконтрольований у ціноутворенні. Ніхто не рахував рентабельність, ніхто й не рахував витрати. І довелося докласти чималих зусиль, допоки досягли принаймні сьогоднішнього показника: питома вага сільськогосподарських підприємств нині нарешті зросла до 27 відсотків від валового виробництва усієї продукції аграрного сектору, а це 4,3 мільярда за рік. Минулого року було лише 16 відсотків.

Тобто можна відзначити дуже серйозне й активне зростання. Зросли й певні інфраструктурні речі. Збільшилася кількість заготівельних підприємств, м’ясокомбінатів, молокозаводів, комбікормових підприємств... Усе це — наслідки втілення програми фінансового оздоровлення підприємств сільського господарства, розробленої років три тому. Вона передбачала залежно від фінансово-економічного стану господарств певні дії з боку влади — центральної, місцевої і обласної. І якщо ця програма постановила, що організований сектор сільського господарства до 2009 року повинен мати питому вагу 35 відсотків валового виробництва, то, зважаючи на сьогоднішні показники, ми рухаємося у правильному напрямку...

Наразі в області понад 190 тисяч осіб займаються приватним господарством, тобто мають приватні ділянки, які обробляють, продають вирощену продукцію і з того живуть. Офіційна статистика не завжди визнає, що це по суті — прихована форма безробіття. Ніхто ж не реєструється, мають собі люди два гектари поля — от і вся статистика... І якщо замислитися, за умови нових технологій село не зможе забезпечити усіх цих людей, які працювали колись в колгоспах, роботою. Вихід тут може бути один — задіяти в галузях, не пов’язаних напряму із сільським виробництвом. Це можуть бути якісь обслуговуючі фірми, сфера послуг на селі. Адже потрібно і ремонт побутової техніки, газових установок, зрештою і ремонт сільськогосподарських машин здійснювати. І заготівельні кооперативи потрібні.

Тобто на селі необхідно розвивати малий бізнес, який наразі не дуже й розвивається. Можливо, люди чекають відповідних умов, коли, приміром, на три роки встановлять податковий мораторій чи ще якісь інші пільги. Всім зрозуміло, що обіг капіталу на селі набагато повільніший, ніж у місті, і держава мусить робити відповідні кроки для заохочення громадян. Та чекати на преференції — марна справа, і тому львів’яни вийшли з ініціативою створення програм розвитку сільських територій, коли йдеться не лише про виробництво, а й розвиток усіх напрямів сільського життя — освіти, медицини, побутового обслуговування, культури, спорту.

Чим ми сьогодні відстаємо від інших держав? Не визначено стандарти на освіту, культуру, дороги. І через те люди не захищені. У разі порушення їхніх прав вони могли б звернутися до суду — порушуються мої права в частині життєвих стандартів (приміром, немає медпрацівника на певну кількість людей, через відсутність дороги не приїжджає швидка допомога).

І тому однією з передумов входження серйозного інвестора на сільську територію стає соціальний пакет, вирішення нагальних проблем громади. Ось сьогодні є величезна в селі проблема — пиятика. Смертність людей до 25 років на Львівщині зросла в 4,5 разу. І захворюваність на туберкульоз зросла у 7 разів... Суть у причинах — передусім у відсутності роботи.

Не упустити шанс

Де ж за офіційною статистикою працюють львів’яни? В області сьогодні 86% — це малі підприємства, де зайнято до 20 людей. 8,33% — середні підприємства, де 20 і більше робочих місць, і лише 5,77% — великі фірми, де 51 і більше працівників. Загалом у Львові 11058 підприємств і 97% з них у приватній власності.

Найбільше малих підприємств діє в торгівлі — 5875. У промисловості — 2959, операції з нерухомістю, орендою, інжинірингом та наданням послуг підприємцям здійснює 3825 юридичних осіб, у готельному та ресторанному господарстві — 1099, на транспорті — 956 підприємств.

Сьогодні найбільші вливання йдуть у машинобудівний комплекс, приладобудування, розвиток легкої, харчової промисловості. Куди ще раніше було закладено ресурс, і це цілком зрозуміло — залишилися знаючі люди, досвід, зв’язки.

Кожен п’ятий працівник на Львівщині сьогодні отримує зарплату понад 2 тис. грн. Найбільше таких працівників було зайнято на підприємствах, які здійснюють додаткові транспортні послуги та допоміжні операції (55,8%), у фінансових установах (52%), в установах державного управління (41,7%). У І кварталі 2008 року середньомісячна номінальна заробітна плата одного працівника, зайнятого в економіці Львівської області, становила 1403,40 грн., що на 39,8% більше порівняно з відповідним періодом минулого року.

Загалом середня заробітна плата на Львівщині на сьогодні становить 1487 гривень. А по Україні офіційна цифра — 1800...

Усе це я попросила прокоментувати людину, без якої сьогодні неможливо уявити львівське бізнес-середовище, — голову Асоціації роботодавців Львівщини Зеновія Бермеса.

— Сьогодні ми є свідками того, що влада каже, як би мало бути, не відштовхуючись від реальної ситуації. А якщо розцінювати, що говорить влада, то ми маємо величезні досягнення: зростає заробітна плата, зменшується заборгованість у зарплаті, збільшується ВВП, зростає кількість суб’єктів бізнесу. Однак ситуація зводиться до того, що ми не хочемо порівняти показники. А порівняємо і стане зрозуміло — у нас практично нічого не змінюється. Збільшення зарплати не дає більшої кількості придбаних для сім’ї товарів. Збільшення кількості суб’єктів підприємницької діяльності не дає ефективності, збільшення працюючих. Інвестиції значною мірою приходять не у сферу, яка в майбутньому дає гроші, а у сферу, яка капіталізує кошти, — у нерухомість, банківську сферу. І не дуже сьогодні йде у сфери виробництва, інноваційних технологій.

Місто Львів (а його показники ілюструють чимало тенденцій, характерних для всієї Галичини) виїдає те, що могло приносити йому постійний прибуток, спокусившись на прибуток одномоментний — від продажу. «Мехсклозавод» — один з найяскравіших прикладів, на його території планують побудувати елітний житловий комплекс. Боротьба іде за інші, часом ще існуючі виробництва, щоб «витурити» їх за межі Львова. Бо боротьба точиться за землю, право щось на ній будувати своє.

Сьогодні, коли ми наголошували на бюджетах розвитку (містам дозволялося продавати землю, майно й отримувати гроші), то мало замислювалися, що майбутнє твориться з самого бізнесу. Територія зацікавлює суб’єктів, вони приходять сюди, творять свій бізнес і допомагають громаді, яка тут живе, бути багатшою. Ось таким є нормальний розклад речей. Завдання ж влади створювати для розвитку бізнесу умови й отримувати податки. Ні в центральної влади, ні в органів місцевого самоврядування такого бачення немає. Заважає так звана короткочасність місії. Люди приходять, щоб самим собі забезпечити майбутнє, без відповідальності перед нащадками, без патріотизму, про який багато говориться. «Роздерибанити» і піти...

Коли слухаєш Бермеса, розумієш, що можливо, якась доля істини в тому є... А істина стовідсоткова є в словах ректора Українського католицького університету, отця Бориса Гудзяка: «Громада Львівщини переживає критичний час, причому як у негативному, так і в позитивному сенсі. Наше село в печальному стані, наше місто на 40, а то й 80 відсотків — це нова громада, що лише формується, бо її поповнили вихідці з села. Певні традиції знищені, якісь нові традиції — у стані творення та утверджень. Тому, коли я промовляю слово криза, то прагну використати його первинний сенс — час рішень, час вибору.

Так, на формування львівської громади, що є дуже своєрідною, тисне «авторитет батьків». У 1939-му тут мешкали 25 відсотків українців, третина євреїв, третина поляків і 5 відсотків — представники інших національностей. Євреї пережили Холокост, їх залишилася маленька жменька, поляки пережили операцію «Вісла» і на 90 відсотків виїхали за межі України. Щодесятий українець був вивезений до Сибіру. Натомість маємо десь приблизно 100 тисяч росіян і людей інших національностей, які приїхали сюди по війні. Тобто соціум молодий і пережив він чимало катаклізмів, кровопролить, світову війну, тоталітарні репресії... Люди стоять перед вибором — лікувати рани чи йти назустріч колосальним викликам? Я впевнений, що львівська спільнота обирає процеси позитивного творення і будівництво мостів, утвердження нової громади, для якої поняття духовності, свободи слова і поваги один до одного — не є порожнім звуком»...