Звання Героя України (посмертно) присвоєно вінничанину — 36-річному льотчику першого класу Костянтину МОГИЛКУ (на знімку). 6 червня він врятував жителів Слов’янська від найстрашнішої трагедії, що могла статися в історії міста на Донбасі.

Костянтин Могилко, командував ескадрильєю «Блакитна стежа» Повітряних сил, одночасно був командиром літака-розвідника Ан-30. У п’ятницю 6 червня екіпаж здійснював фотозйомку у районі бойових дій біля Слов’янська. О 17-й годині 04 хвилини бойовики влучили в літак з ракети. Загорівся правий двигун, полум’я перекинулося на крило. Охоплена вогнем 20-тонна машина з двома баками пального з висоти понад чотири тисячі метрів пішла в піке на місто. Але вже за лічені секунди пілот вирівняв літак і спрямував його за межі населеного пункту. В цей час у небі можна було побачити, як з машини один за одним вистрибували парашутисти. Понад дві з половиною хвилини льотчикові вдавалося утримувати машину в горизонтальному положенні. Коли відгоріло праве крило, літак знову каменем пішов донизу. Упав на землю приблизно за 60 кілометрів від Слов’янська. З восьми членів екіпажу загинуло п’ятеро. Один з них також з Вінниччини — 38-річний майор, бортовий оператор аерофотозйомки Сергій Камінський родом з райцентру Ямпіль.

Забракло лише 15 секунд 

— Я впевнений, що Костя намагався посадити машину на «живіт», —каже батько його дружини, майор запасу Повітряних сил пан Ігор. — Скоріше за все, він хотів приземлити літак на воду. У тому районі є декілька озер. Костя, з його майстерністю, зробив би це. Йому забракло якихось 10—15 секунд. Машина вибухнула в повітрі.

Пан Ігор, як і батько Костянтина, — колишній льотчик цивільної авіації Віктор Могилко, одностайні в тому, що вивести з піке підбитий літак з палаючим хвостом міг тільки справжній ас. Вони переконані: не кожному льотчику таке під силу. Гордяться тим, що він у ті трагічні хвилини у першу чергу дбав про екіпаж. На борту перебувало восьмеро військових. Як тільки літак загорівся, командир одразу дав команду покинути салон. Для цього треба було зняти бронежилети і надягти парашути. Кожна секунда була на вагу життя.

Борттехнік Павло Дришлюк допоміг це зробити наймолодшим членам екіпажу. Троє з них, які вистрибнули на висоті 700—800 метрів, врятувалися. Нині вони на лікуванні. Їхньому життю нічого не загрожує. Їхні слова передали льотчики батькам командира літака. Ще в одного члена екіпажу парашут розкрився тільки наполовину, бо забракло висоти. Його накрило стропами, він упав в озеро. На жаль, врятуватися не вдалося. Так само, як і ще двом військовим. Подробиці їхньої загибелі уточнюються. Командир корабля Костянтин Могилко так і залишився на своєму місці. Не покидав борт літака і найстарший член екіпажу, уже згаданий 41-річний бортінженер Павло Дришлюк. Станом на 

22 червня їхні тіла ще не були ідентифіковані.

Уже встановлено, що літак збили новітньою російською зброєю — з протизенітного ракетного комплексу «Верба». Військові експерти кажуть, що такий вид ракет надійшов на озброєння тільки у травні нинішнього року. Йдеться про російську армію. У нас нема такої зброї. ПЗРК старого зразка не можуть «дістати» літальні апарати на значній висоті. В цьому і є відмінність нового виду ПЗРК «Верба». У протистоянні на сході нашої держави Росія руками бойовиків випробовує нові зразки зброї.

На бойові завдання — без захисту

З розмови з військовими вдалося дізнатися, що літак-розвідник не був обладнаний системою захисту від ракет з ПЗРК. Військовий льотчик, який попросив не називати його, уточнив, що на Ан-30 встановлюють захисні касети «Веер» з інфрачервоними «пастками». Принаймні їх використовували під час війни в Афганістані. Там також проводили розвідку і фотозйомку з такого типу літаків. У мирні дні таке обладнання, зрозуміло, було зайвим — і його зняли.

— Чому льотчики «ходили» на бойове завдання без системи захисту «Веер»? — запитує співрозмовник. — ПЗРК не дістає літак на висоті вже понад два кілометри. А якщо так, тоді, мовляв, навіщо встановлювати теплові «пастки». Бойовики тим часом отримали у своє розпорядження «Вербу», а ми — нові жертви, загинула еліта військової авіації.

За літаком-розвідником бойовики давно «полювали». Двічі машину обстрілювали з вогнепальної зброї. Після одного з таких обстрілів пробили борт і пошкодили гідравлічну систему. Під час приземлення шасі довелося випускати вручну. Це був великий ризик. Літак приземлили завдяки вмінню командира і злагодженим діям екіпажу.

— Я взагалі не знаю, наскільки доцільно було використовувати Ан-30 для фотозйомки, — продовжує військовий льотчик. — Не повірите, на ньому встановлено обладнання ще 1940-х років випуску! Знімають з допомогою фотоплівок. Після зйомки їх проявляють, тоді друкують на фотопапір і подають на стіл керівництву АТО. І це в час комп’ютерних технологій. Тут запитань більше, ніж відповідей. Найголовніше з них — хто і чому відправляв літак, по якому постійно вели обстріл, без системи захисту «Веер»? Адже це був шанс на врятування. Екіпаж захистив від трагедії ціле місто, а його держава не захистила.

Співрозмовник переконаний, що у загибелі екіпажу Ан-30, так само, як і Іл-76, багато вини тих, хто відправляв їх на завдання. Гинуть відважні солдати й офіцери, а генерали продовжують припускатися помилок...

Співчувати у військових не заведено?

Про загибель сина батьки і рідні дізналися з телевізійних новин та в Інтернеті. О 14-й годині тієї чорної п’ятниці Любов Петрівна розмовляла з сином по телефону. У той час у неї на руках був маленький внук Арсен, син Кості. Хлопчикові виповнилося тільки два роки і сім місяців.

— Костя, як завжди, мене заспокоював, — розповідає мати, витираючи сльози. — На мої запитання повторював одне й те саме, мовляв, приїду і все розповім. Арсен ще радісно сказав йому: «Тату, я тебе дуже люблю і скучаю». І ми попрощалися. Не знала, що то була наша остання розмова.

Наприкінці дня мати побачила сюжет по телебаченню про збитий літак. Одразу зателефонувала синові. Телефон не відповідав. Передзвонила в лікарню до чоловіка, поцікавилася, чи він не розмовляв з сином. Віктор Петрович настільки стривожився за його долю після залучення до АТО, що чоловіка звалив інсульт. Сказав дружині, що Костянтин йому зазвичай телефонує увечері.

— Ми знали, що наші використовують один літак-розвідник, — каже батько дружини Костянтина, майор запасу пан Ігор. — Тому сумнівів, що підбили саме цей літак, не залишалося. Жевріла надія, можливо, в небо піднявся інший екіпаж. Але вона дуже скоро згасла.

Нагадаю: загинув підполковник Могилко ще 6 червня. Розмова з його батьками і рідними відбувалася 21 червня. Упродовж цього часу жоден військовий чин зі штабу Повітряних сил не провідав згорьованих батьків, щоб висловити їм співчуття. Навіть по телефону не зробили цього. Батьки героя мешкають у Вінниці. Штаб Повітряних сил теж дислокується у цьому місті, утім...

— Двадцятого червня, коли з’явився указ Президента про присвоєння синові звання Героя України, зателефонував з Борисполя командир бригади Дмитро Філатов, — каже Любов Петрівна. — Він привітав нас з чоловіком, і більше ніхто не дзвонив і не приходив. Сусіди, знайомі співчувають, але не військові. Інформацію про те, що сталося з Костею, дізнаємося із ЗМІ та від знайомих льотчиків.

Костянтин Могилко, один з кращих льотчиків Повітряних сил, з’ясовується, за довгі роки служби так і не отримав квартири.

— Костя не вмів просити, це не в його характері, — каже його дружина Віталіна, вона — викладач Національного університету біоресурсів і природокористування (колишня сільгоспакадемія), кандидат наук. — Коли цікавився цим питанням, чув у відповідь одне й те саме: у Міністерства немає грошей. З тим і повертався додому.

«Блакитна стежа»

На літаку Ан-30, який пілотував підполковник Костянтин Могилко, — напис «Блакитна стежа». Це назва ескадрильї, створеної у 1992 році. Назву взяли з давніх часів: у 20-х роках минулого сторіччя діяв сторожовий ескадрон «Блакитна стежа». Базується ескадрилья в аеропорту в Борисполі. Її літаки беруть участь у міжнародній програмі «Відкрите небо». У рамках цієї програми наш земляк побував у понад 20 країнах.

Літаками ескадрильї користуються керівники апарату Міноборони. Упродовж останніх років у таких випадках штурвал доручали Костянтину Могилку. У травні, під час виїзного засідання Кабміну у Вінниці, він також доправляв військове начальство. Поки тривало зібрання, встиг побувати у батьків. На жаль, це була його остання поїздка додому.

Фото автора і з альбому сім’ї Могилків.

 

Довідка

Підполковник Костянтин Могилко, 1978 року народження. Закінчив Вінницьку загальноосвітню школу № 23. У дев’ятому класі став членом аероклубу, літав на планерах, стрибав з парашутом. Після школи вступив до Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Служив у Львові, освоїв всі типи літаків Ан. Останнє місце служби — командир ескадрильї «Блакитна стежа», що базується у Борисполі. У небі за штурвалом Могилко провів майже чотири тисячі годин. На літаку Ан-24 «Віта» доправляв поранених з Косово. Там, на одному з блокпостів, йому подарували цуценя породи «піренейська гірська». Тепер собаку забрали батьки.

У льотчика залишилися маленький син Арсен і десятирічна донька Вероніка (на знімку хлопчик з бабусею Любов’ю Петрівною).