Гра в наперстки із законом
Кожен банк зобов’язаний оприлюднювати звіти про свою діяльність. Це прямо передбачено Законом «Про банки і банківську діяльність». Раніше звіти публікувалися в офіційній пресі, нині законодавці пішли на лібералізацію та дозволили банкам розміщувати звіти на власних офіційних сайтах і в приміщеннях своїх відділень. Парламент пішов назустріч банкірам, але не всі відповіли порядністю — тепер кожен банк публікує звіт як йому заманеться. Це папір стерпить усе, а Інтернет — тим паче. Звіти можна вивісити на сайті, можна прибрати. Можна зробити кілька інтернет-сторінок. Одну, «розкручену», з рекламою, — щоб заманювати клієнтів, її знайти буде нескладно. Та іншу сторінку, заховану в нетрях світової мережі, — для публікації різної «нецікавої» інформації, як от, наприклад, звіти.
Редакція проаналізувала офіційні сайти провідних українських банків. Варто зазначити, жоден не поставив посилання на звітність на головну сторінку. Переважно знайти документи доволі складно, потрібно докласти певних зусиль, щоб відшукати фінансову звітність серед рекламної інформації про «переваги банку» та «кроки назустріч клієнту».
Чому ж складні фінансові документи повинні становити інтерес для пересічного споживача банківських послуг? Усе дуже просто — це єдине джерело достовірної інформації про фінансове «здоров’я» банку.
По-перше, тут можна дізнатися правдиві дані про власників банку, а відтак мати уявлення, наскільки банк стійкий до політичної погоди в Україні та заміни одних владних фігур іншими.
По-друге, банк звітує про свої доходи та збитки, порівнюючи їх із минулорічними результатами. Отже, споживач має можливість оцінити успішність банку, динаміку його розвитку. Іншим показником «якості банку» є його ліквідність. Зрозуміло, що довіряти власні гроші в якості депозиту краще успішним банкірам.
По-третє, банк через звіти інформує своїх споживачів про власні активи, статутний капітал, розміри резервного та інших фондів. Ці дані дають змогу оцінити фінансову «міцність» установи. Що більші активи банку та його фонди, то надійнішим його можна вважати.
По-четверте, у звітах міститься інформація щодо обсягів залучених банком коштів та їх структуру. З цієї інформації споживач може зрозуміти, яких грошей у банку крутиться більше — депозитних коштів від фізичних осіб чи грошей юридичних осіб. За загальним правилом, більш надійною та «здоровою» є та банківська установа, що має у своєму «портфелі» більше коштів, залучених саме від громадян в якості депозиту. Є у звітах і багато-багато іншого.
Чи потрібна ця інформація людині, яка має намір на довгі роки пов’язати себе відносинами з тією чи іншою банківською установою? Безумовно — так. Чи є ця інформація «другорядною», що її можна публікувати за залишковим принципом? Безумовно — ні.
Чесність — те, чого не вистачає
Звіти — не єдина інформація, якою банки маніпулюють. Подекуди складно знайти інформацію навіть про послуги, які надає та чи інша банківська установа. Так, скажімо, якщо ви хочете довірити банку свої кошти в якості депозиту, максимум, що ви знайдете в Інтернеті, — це відсоткові ставки. Тут банки змагаються, хто задекларує найбільший прибуток для своїх клієнтів. Однак банкіри не поспішають розкривати умови депозитних договорів, як і не розміщують на своїх сайтах самих проектів договорів. Але ж це так природно — розповісти клієнту, під чим він ставитиме свій підпис. У банків інша логіка: пообіцяти значний прибуток, а договір залишити на потім, діставши «з шухляди» безпосередньо перед самим підписанням. Що ж у цьому договорі може бути такого, що його так оберігають від очей клієнта? Відповідь — багато незручних умов, як от: штраф у разі вимоги дострокового повернення вкладів, автоматична пролонгація — це коли ти вчасно не забрав гроші, банк отримує право користуватися ними на наступні рік чи два, та багато іншого.
Із кредитними послугами ситуація ще цікавіша. Тут банки навіть не повідомляють на своїх інтернет-сторінках розміри кредитних ставок. Інформації про умови кредитування мінімум. Ми провели невелике дослідження. Взяли двадцятку найбільших банків за версією журналу «Форбс» та проаналізували, яку інформацію з кредитування може отримати потенційний позичальник на їх інтернет-сайтах. Лише половина з них чітко зазначила розмір кредитної ставки. Інша половина так чи інакше оминула це питання. Зовсім не вказують розміри відсотків такі банки, як «Фінанси і кредит», «Надра». Інші вказали лише нижню межу: наприклад, «ставка за кредитом становитиме від (!) 17%». Та скільки вона насправді становитиме для окремо взятого клієнта, залишається загадкою. Два російські банки — «ВТБ» та «Сбербанк» у графі «відсотки» зазначили «від 0,01%», що взагалі залишає безмежний простір для фантазії. До того ж жоден банк не навів хоч якогось переліку умов кредитування, як от: розмір штрафів, комісій, умови дострокового погашення кредиту тощо. Більше того, вам не дадуть проект кредитного договору для ознайомлення навіть якщо ви особисто звернетеся до банківського відділення. Спочатку працівник банку затребує від вас пакет документів, що підтверджує вашу платоспроможність. Серед таких документів — довідка з роботи про дохід, правовстановлюючі документи на майно, документи на особу, яка буде вашим поручителем.
На практиці це має такий вигляд: ви вирішили взяти кредит на ремонт оселі. Спробували обрати банк через Інтернет. Зіштовхнувшись із тотальною відсутністю інформації, звернулися до найближчого філіалу банку. Там вам повідомляють, що зможуть вирахувати ставку за кредитом лише після того, як оцінять вашу платоспроможність. Ви збираєте документи, знову навідуєтеся до банку. Документи ваші забирають і просять прийти за кілька днів, тоді вам скажуть — дадуть вам кредит чи ні. Ви приходите вже втретє і дізнаєтеся: кредит вам таки дадуть. Однак на умовах, які вас зовсім не влаштовують. Та на цьому етапі у вас лише два шляхи: або погоджуватися на кабальні умови цього банку, або починати добиватися взаєморозуміння вже з іншим банком. Бюрократичні процедури дуже виснажують, тому не виключено, що ви погодитеся і на високу відсоткову ставку, і на потенційно високі штрафи, лишень не повторювати заново збір документів та спілкування з банківськими клерками.
Приховування правдивої інформації з боку банків є не чим іншим, як відсутністю поваги до своїх клієнтів. Уявіть собі все описане вище, але за умови, що кредитуватися хоче мешканець села, і щоб здійснити один візит до банківського відділення, йому треба долати десятки, а то й сотні кілометрів.
Право знати мають не всі
Що ж ми маємо в результаті? Мало того, що банки нехтують обов’язком звітувати про свою діяльність та інформувати споживачів про свої послуги за допомогою Інтернету, законодавець зробив Інтернет єдиним та безальтернативним джерелом такої інформації. Ті, хто не має доступу до всесвітньої мережі, не мають права ані на інформацію, ані на банківські послуги загалом?
Ідеологам такого становища повідомляємо, що станом на минулий рік Інтернетом мала можливість користуватися лише половина населення України. Отже, половина громадян отримують лише неякісну та вибіркову інформацію, а половина і її позбавлені.
Основна частка користувачів припадає на міських мешканців молодого віку. В селах має доступ до мережі лише третина населення і це переважно діти та підлітки, що використовують мережу здебільшого для розваг. Ситуація в сільського населенням погіршується ще й тим, що далеко не в кожному селі можна знайти банківське відділення. Таких сіл в Україні лише трішки більш як дві тисячі. Та врахуйте, що відділення зазвичай надають лише касові послуги. Щоб отримати, скажімо, кредит, потрібно звертатися до філії. Тож ми поцікавилися в Нацбанку, скільки банківських філій є в селах чи селищах. Відповідь — жодного. Тож по послуги потрібно їхати принаймні до районного центру або ж і до обласного...
Наші роздуми були б порожні, якби ми не поставили запитання: то що ж робити? І відповідь напрошується сама собою — змусити банки старанно та чесно інформувати клієнтів як про свій фінансовий стан, так і про свої послуги. Для цього НБУ повинен регламентувати структуру офіційних сайтів банків, вказавши, яка саме інформація та в якому розділі повинна міститися. Чітко визначити порядок публікації звітів на сайтах, наприклад, посилання повинні бути розміщені в певному місці і обов’язково на головній сторінці. Крім цього, встановити чітку табличну форму, в якій банк розкриватиме всі умови надання послуг з розділами «Штрафи», «Зміна відсоткової ставки за кредитом», «Умови дострокового повернення». Але цього недостатньо. Потрібно зобов’язати банки публікувати інформацію не лише на сайтах, а й у друкованих ЗМІ. З одного боку, це дасть змогу уникнути маніпуляцій з даними, з другого — збільшить доступність інформації.
Можете сказати, що це не розв’яже всіх проблем вітчизняного банківського сектору. Так, не розв’яже, але принаймні підвищить довіру населення до банківських установ і привнесе у стосунки банкіра та клієнта більше взаємної відповідальності.
Редакція планує вивчити інформсайти кількох банків. Розпочнемо з ВТБ Банку.
Мовою цифр
За даними Київського міжнародного інституту соціології станом на кінець 2013 року в Україні Інтернетом користувалися 49,8 відсотка населення.
Водночас рівень проникнення Інтернету серед дорослого населення в Сполучених Штатах Америки у 2013 році становив 85 відсотків, а в Росії — 57.
ДОВІДКА НБУ
Загальна кількість діючих відділень банків на території України становить 18114, із них розташованих у селах — 2106, у селищах — 85.
Загальна кількість діючих філій банків на території України становить 169. Філій, розташованих в селах і селищах, немає.
