У Князівці своя влада

Серед мрійливих поліських лісів кілька століть тому народилося село Князівка Березнівського району. Перекази про його появу, давні традиції тамтешні люди зберегли дотепер. А ще — свій характер і відчуття громади. У Князівці вперше на Рівненщині створено сільський комітет.

Дзвони знайшли сапери

Саме завдяки згуртованості, наполегливості мешканці цього поліського села виживали в роки лихоліть, зуміли зберегти обереги Князівки — посивілі дзвони. Протягом кількох десятиліть ніхто не міг розкрити їхню таємницю, і вони лежали у землі, проте нині знову скликають людей до храму. Мелодія цих дзвонів, зізнаються князівці, має для них особливу силу...

Дзвони із Свято-Миколаївської церкви села Князівка були відлиті ще в ХІХ столітті у Санкт-Петербурзі з якогось надзвичайно дорогого сплаву. Подібних, кажуть князівці, нема в жодному з храмів Рівненщини. Найбільший із дзвонів (їх п’ять) важить 170 кілограмів.

— У роки Великої Вітчизняної війни, а точніше, в одну з ночей 1943-го, щоб уберегти дзвони, селяни вирішили заховати їх, — розповідає колишня вчителька, а нині пенсіонерка Валентина Іванівна Осійчук. — Брали в тому участь шестеро чоловіків. Пригадую імена Авраама Дячука, Олексія Іллюка, Лук’яна Баятюка та Степана Легкобита. Серед живих уже давно нема нікого з них. Тож через роки, коли минули атеїстичні часи, люди кинулися шукати дзвони (орієнтовно ніби всі й знали, де вони лежать — на колишньому попівському городі, що неподалік од школи), але марно. Подейкували вже навіть, що дзвони продали. Грішили на Степана Легкобита. Саме тому, щоб довести протилежне і реабілітувати батька в очах односельців, особливо ревно взявся за пошуки дзвонів його син Сергій.

Між тим закопані дзвони не давали спокою чи не всьому селу. Князівчанці Меланії Зубик навіть сон віщий наснився. Викопали дзвони того ж року, коли й наснилися бабусі Меланії, і в тому ж місці, на яке вказала жінка. У пошуках допоміг заступник голови Рівненської обласної ради — керуючий справами виконавчого апарату Валентин Крока. Він організував приїзд у село саперів. Тим поталанило з другої спроби, коли вони приїхали у Князівку з приладом для пошуку не мін, а бомб.

Коли ж у Князівці силами громади звели нову Свято-Миколаївську церкву, реліквія врешті потрапила на належне їй місце.

Сільський комітет

Оця згуртованість князівських людей позначилася не лише на історії зі дзвонами, а й на повсякденному житті. Громада стала першою в області, де не на папері, а реально запрацювала така самоврядна інституція, як сільський комітет.

Річ у тім, що Князівка значно віддалена від Тишицької сільської ради, до якої належить, і це почасти не давало змоги оперативно вирішувати ті чи інші проблеми. Коли ж річка розливається, то дістатися до Тишиці можна лише через Березне. А це — зайвих сорок кілометрів. Отож на одному зі сходів села (ще на початку 90-х) князівці вирішили мати свою владу. Очолив сільський комітет директор місцевої школи Валерій Кулай.

— Був період, коли (згідно з рішенням сільської ради) я селянам навіть довідки видавав на оформлення соціальних допомог та інших потреб, — розповідає багаторічний очільник князівської громади. — Переважно ж робота голови сільського комітету полягає в організаторських функціях. Зокрема, навесні клопіт був із благоустроєм села. Ми, до речі, впоралися цього року з цим особливо добре, бо активно залучили безробітних, котрі стоять на обліку в центрі зайнятості. Кожен із них мав відпрацювати на громадських роботах не менше трьох днів.

Низку питань, з якими до нього звертаються, голова сільського комітету Валерій Кулай вирішує самотужки. Зокрема, налагодив співпрацю з місцевим лісництвом та власником пилорами стосовно забезпечення людей дровами. Якщо ж комусь потрібні коні для обробітку землі, дозволяє користуватися шкільними гривастими. Проблеми ж, які не під силу (приміром, земельні), вирішуються спільно з сільською радою та районним керівництвом. Хоча й там не всьому можуть дати раду. Одна з таких — украй занедбаний відрізок дороги від Березного до Князівки (найнявши грейдера, князівська громада її трохи підрівняла). Добре хоч, каже Валерій Кулай, що місцеві перевізники ставляться до цього з розумінням.

ГЕС лякає людей

Якщо до поганої дороги князівці звикли, то перспектива будівництва ГЕС неподалік од села їх лякає. Це питання ще раз довело, наскільки небайдужою й активною є тамтешня громада.

— У нас рівень води і без того піднімається під час паводку — воду можна рукою набирати. Тоді й якість її страждає, — бідкається князівчанин Микола Хімін, показуючи одну з криниць. — А що ж можна передбачити, коли ГЕС побудують? Люди переживають, що після цього поля затопить.

Запевнення голови РОДА Віктора Матчука під час виїзного прийому громадян у Тишиці, що навіть за найменших екологічних ризиків ГЕС не буде збудовано, людей не заспокоїло. Інтерес же інвесторів до цієї місцини вони вбачають у вмурованих колонах на річці. Їх поставили ще за Польщі — з наміром будувати залізницю. Тепер же інвестори хочуть використати їх для ГЕС. Це, кажуть князівчани, чи не половина роботи. Не втішає у цій ситуації навіть створення нових робочих місць, обіцянки інвестора подбати про село та перспектива розвитку.

— Якби ж ГЕС запрацювала, — міркує Валерій Кулай, — про майбутнє дійсно можна було б говорити впевненіше. Дешева електроенергія, розвиток інфраструктури населеного пункту привабили б сюди і підприємців з інших галузей. Найперше — виробників цегли. Адже за нашим селом є величезні поклади унікальної глини. Кажуть, що аналогічна є лише в Італії та Бразилії.