Громадяни України, які обрали нещодавно найлегітимнішого Президента України, сподіваються на його сумлінне ставлення до свого статусу та ефективний вплив у вирішенні нагальних потреб народу і держави. 

Багато сподівань і надій покладається на Президента, який здатний діяти рішуче та масштабно, маючи право використовувати механізм держави в інтересах національної безпеки при захисті прав і свобод людини. При цьому не випадково Конституція України розрізняє статус Президента України і статус глави держави, якщо вони поєднуються в одній особі при виконанні конституційних функцій. Зокрема, його діяльність щодо гарантування державного суверенітету, територіальної цілісності України явно вказує на владні повноваження глави держави як Верховного Головнокомандувача Збройними Силами України щодо здійснення керівництва у сферах національної безпеки та оборони держави (п.17 ст.106 Конституції України), при прийнятті рішень про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану — з наступним затвердженням цих рішень парламентом (п.21 ст.106) і т. і. В інших випадках статус Президента реалізується, коли ним видаються на основі та на виконання Конституції України акти, підписуються закони, прийняті Верховною Радою України, особи нагороджуються державними нагородами, встановлюються президентські відзнаки та Президент нагороджує ними (п.25 ст.106) і т. і.

Отже, до найважливіших функцій Президента України відноситься його правотворчість — це вид державної діяльності і частина правової політики. Для правотворення і видання актів Президентом України потрібна легітимізація суспільством, яка виникає тільки на основі Конституції і законів України (ч.2 ст 19 Конституції). Для звичайного мирного процесу розвитку держави, вирішення нагальних проблем загальнодержавного значення правове регулювання здійснює єдиний законодавчий орган, з яким зв’язаний Президент за принципом розподілу повноважень і політичної відповідальності. Але в цей час, коли подолання реальної загрози і безпеки для народу України вимагає швидкого нормативного реагування, особливо у захисті національних інтересів, сприянні народному руху за незалежність країни і захисту прав і свобод громадян потрібний результативно діючий Президент України, у якого повинні бути повноваження видавати акти, які б мали силу законів на певний період. При цьому зовсім не йдеться про потурання парламенту як єдиному законодавцю, а лише про повноваження, які дозволяють безпосередньо втручатися главі держави «в критичну ситуацію з метою усунення будь-якої загрози для держави та її громадян» (Ухвала КСУ від 08.05.1997 р. №11).

Але чи можна вважати такий порядок делегування Верховною Радою повноважень Президента України конституційним? Позитивна відповідь ґрунтується на конституційному механізмі делегування Президенту України нормотворчих повноважень щодо видання указів з питань, які повинні вирішуватися шляхом прийняття законів.

 Сьогодні у 40 законах України вже передбачається деталізація конституційних повноважень Президента України і шість із них відносять акти до правової основи діяльності міліції, щодо боротьби з тероризмом та в інших сферах передбачено застосування ним делегованих повноважень.

Слід одразу відхилити всі сумніви, які можуть виникнути стосовно вичерпаної статтею 106 Конституції компетенції Президента України, оскільки Конституційний Суд України у 2000 році висловив свою позицію відносно розвитку і деталізації положень Конституції України, коли йдеться про дискреційні повноваження глави держави (Рішення КСУ від 21.06.2014 р.). Ми сприймаємо позицію суду, тому що норми Основного Закону є нормами прямої дії, що означає можливість застосовувати через видання указів необхідні засоби впливу на відповідні суб’єкти. Таким чином, слід розглянути і оцінити необхідність введення на певний період по обмеженому колу питань «випереджальну нормотворчість» глави держави і це дає Президенту України велику свободу маневру. Чому так? Саме він змушений заповнювати прогалини законодавства щодо «повільного» парламенту і, звичайно, від нього можна очікувати державну і суспільну користь.

Адже зараз на першому плані стоїть завдання забезпечити захищеність життєво-важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, а це обумовлює посилення взаємодії Верховної Ради України, глави держави і уряду у своєчасному виявленні та запобіганні реальних та потенційних загроз національним інтересам держави. Отже, система політичних, економічних, соціальних та інших заходів держави вимагає від Президента України безпосереднього швидкого правового регулювання. 

Відтак Основний Закон України, в першу чергу, прямо відносить ці питання до ефективної діяльності Президента України в інтересах національної безпеки та у разі необхідності швидкого реагування на подолання економічних, соціальних та інших кризових явищ у країні, а також з метою спрямування діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки і оборони держави, якнайшвидшого створення умов для поліпшення добробуту всього Українського народу.

Наші міркування ґрунтуються на головній меті досягнення найвищого блага — суспільних цінностях. Безперечно, ризики існують, але саму ідею реалізації Президентом України «скритих повноважень» важливо проаналізувати.

Раніше відповідно до частини 4 Перехідних положень Конституції України, Президент України мав право протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України (1996 року) видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 Конституції. 

Такі укази Президента України вступали в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань. 

У сучасних умовах ефективність впливу Президента України на суспільні процеси в державі залежить від найкоротшого строку видання Указів з юридичною силою законів України. Конституція України не забороняє визначити Верховній Раді України таке повноваження з метою реалізації статусу Президента України (частина друга статті 102) та глави держави (пункти 1, 3, 17, 31 частини першої статті 106). Право Президента України видавати Укази з юридичною силою законів матиме тимчасовий характер, але є гостро необхідним заходом за дійсних обставин у масштабі інтересів всієї держави, попри закріплений Конституцією України принцип поділу влади. 

У цьому аспекті слушно зазначити, що в окремих державах, як виняток, для оперативного регулювання частини суспільно-важливих правовідносин у кризовий період, конституції містять право парламенту на делегування своїх законодавчих повноважень уряду чи Президенту. 

Історія вітчизняного парламентаризму також знає досвід тимчасового делегування парламентом Кабінету Міністрів України своїх законодавчих повноважень. 

Так, згідно з положеннями Закону України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» № 2796-ХІІ від 18 листопада 1992 року з метою оперативного вирішення питань, пов’язаних із здійсненням ринкової реформи, Верховна Рада України делегувала Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 року, повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання з питань, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України 1978 року, щодо:

* відносин власності,

* підприємницької діяльності,

* соціального і культурного розвитку,

* державної митної, науково-технічної політики,

* кредитно-фінансової системи, оподаткування,

* державної політики оплати праці і ціноутворення.

Протягом 1992-1993 років Кабінетом Міністрів України було видано 83 Декрети, які мали юридичну силу законів (частина з них є чинними до цього часу).

Окремої уваги заслуговують положення Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 року. 

Статтею 25 вказаного акта також було передбачено право Президента України видавати укази з питань економічної реформи, не врегульованих чинним на той час законодавством України, які діяли до прийняття відповідних законів. 

До прийняття Конституції України 1996 року Президентом України було видано 32 укази, що мали юридичну силу законів. Зокрема, з питань підприємництва, приватизації, фінансового ринку, зовнішньоекономічної діяльності тощо.

У сучасний період конституційний режим надання парламентом Президенту України певного обсягу повноважень з видання нормативно-правових актів (указів) з юридичною силою законів в окремих сферах правовідносин пов’язаний також з координацією дій всіх органів влади з метою подолання негативних процесів у суспільно-політичному житті держави, що передбачає прийняття окремого закону (у період до внесення змін і доповнень у чинну Конституцію України).

У структурі такого закону можуть бути положення про:

* порядок та процедуру прийняття вказаних указів Президента України;

* процедуру подання до Верховної Ради України законопроекту про внесення змін та доповнень до чинного законодавства України у зв’язку із прийняттям відповідного указу Президента України, що має юридичну силу закону;

* перелік сфер суспільно-правових відносин та питань, з яких Президента України уповноважено видавати укази в сфері законодавчого регулювання;

* особливості громадського та парламентського контролю за порядком ухвалення та виконанням указів Президента України, що мають юридичну силу законів.

Надане обґрунтування стосується ефективного застосування повноважень Президента України шляхом встановлення Верховною Радою України конституційно дозволеного порядку видання Президентом України Указів як регуляторних нормативно-правових актів, які мають дати главі держави реальний вплив на кризові процеси в країні. Для цього пропонується, щоб такі Укази Президента були наділені юридичною силою законів України на період одного року здійснення ним встановлених повноважень.

Шлях реалізації вказаного проекту: Президент України може звернутися в порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України з обґрунтуванням мотивів подання законопроекту, який невідкладно розглядається відповідно до частини другої статті 93 Конституції України. Ніхто з лідерів народу, як свідчить історія, за його довірою не відкидав можливості застосовувати в ім’я суспільних інтересів ефективні інструменти керування державою.

Анатолій СЕЛІВАНОВ, Постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України, д. ю. н., професор.

Валерій КАРПУНЦОВ, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України, кандидат юридичних наук.

Валерій КАРПУНЦОВ.

Анатолій СЕЛІВАНОВ.