П’ятнадцять років тому в Україні розпочалася приватизація державного майна. З аукціонів, які відбулися в Луцьку. Повернутися в ті часи нам допоможе колишній заступник начальника регіонального відділення Фонду держмайна України по Волинській області, ліцитатор перших торгів, а нині пенсіонер Василь Крутій (на знімку).

— Василю Петровичу, Волинська область першою в Україні розпочала так звану малу приватизацію держмайна, перша приватна автозаправка теж з’явилась у нашому краї. Чому саме Волинь стала піонером приватизації?

— Мені неважко пригадати, як це відбувалося, бо стояв біля витоків цієї справи. У 1992 році начальником регіонального відділення Фонду держмайна України був молодий і дуже перспективний Олександр Свирида. Людина амбітна в хорошому розумінні цього слова. На той час йому було лише 25 років. Ні перед ким не гнувся. Дуже багато працював над вивченням законодавства. 1994 року Кабмін прийняв постанову, якою прирівняв начальника регіонального відділення до посади першого заступника голови облдержадміністрації. І то було того варте, бо зрушити з місця майнові відносини могли тільки такі ініціативні організатори, як Свирида. Адже треба було зламати опір багатьох чиновників, які противилися роздержавленню економіки, і стати лідерами в цій справі.

— З чого усе починалося?

— На початку 1993 року Олександр Свирида доручив мені готувати документи на роздержавлення перших трьох об’єктів у Луцьку: магазину №10 «Турист» на проспекті Волі, магазину «Елегант» на вулиці Наливайка та обласної взуттєвої бази. Директор бази Ярослав Дорошук подав позовну заяву до Господарського суду, і продаж цього об’єкта призупинили. В лютому наказом голови ФДМУ Володимира Прядка оголосили конкурс-аукціон з продажу «Елеганта» і «Туриста». У квітні 1993 року ми вийшли на фінішну пряму. Завдяки рекламній кампанії про наступний конкурс дізналася вся Україна. Як результат, на придбання магазину «Турист» надійшло шість заявок, «Елеганта» — три. Процес був абсолютно прозорий. До конкурсної комісії для участі в розробці умов продажу запросили представників міської ради, силових органів, депутатів обласної ради, керівників облдержадміністрації. Головою комісії призначили мене. Самому ж довелося розробляти і сценарій перших торгів.

Заключний етап конкурсу проводився майже так, як через чотирнадцять років другим етапом приватизовували «Криворіжсталь». Але тоді ще не було підзаконних актів, а в законі все записано дуже стисло. Тому до всього доводилося доходити самому. Розроблений самотужки сценарій комерційного конкурсу включав елементи аукціону: молоток ліцитатора, секундомір. Це законодавством не передбачалося, але я вважав, що так буде чесніше, відкритіше, конкретніше. Конкурс передбачав два етапи: перший — прийняття заяв, другий — власне торги. В комісію надійшли конверти з пропозиціями учасників. Відкривали їх у закритому режимі, щоб зберегти конфіденційність і запобігти змові учасників. Це надзвичайно важливо. І сьогодні мені стає смішно, коли по телебаченню кажуть, що такі й такі фірми хочуть придбати Одеський припортовий завод чи Укртелеком. Ми все це, щоб не допустити змови учасників торгів, тримали в таємниці.

— Заключний етап конкурсу, пригадую, відбувався 16 квітня 1993 року в овальному залі будинку обласної ради в присутності керівників області, журналістів.

— Запросили навіть лікаря й медсестру. Першим лотом ішов магазин «Турист». Розпочали торги з найвищої запропонованої в конвертах ціни. Саме вона, а не визначена актом оцінки об’єкта, стала стартовою. Наскільки пам’ятаю, вона становила 3,3 мільйона купоно-карбованців. Першим свою ціну — 120 мільйонів — запропонувало польсько-турецько-українське підприємство «Польтук». Саме між ним і фірмою «Сента» розпочалася найбільш напружена боротьба за об’єкт. В її результаті СП «Польтук» придбало «Турист» за 400 мільйонів карбованців. Остання ж пропозиція «Сенти» була 390 мільйонів.

Ще запекліша боротьба йшла за магазин «Елегант». Торги спочатку йшли лише між фірмами «ТЕКС-ВССК» і «Вікторією». Вони підняли ціну зі стартової 2,8 мільйона до 20 мільйонів. Здавалося, за кілька секунд пролунає удар ліцитаторського молотка, і «Вікторія» перемагає. Аж тут у торги вступає «Польтук», приплюсовуючи до цієї ціни ще 100 тисяч (саме таким був мінімальний крок торгів). «Вікторія» додає ще мільйон. «Польтук», витримавши паузу, за кілька секунд до удару молотка, знов додає 100 тисяч. Таким чином «Вікторія» зупинилася на 57 мільйонах, а «Польтук», виклавши 57,1 мільйона, стає власником «Елеганту». 3 травня були підписані договори купівлі-продажу, і СП «Польтук» перерахувало нам 457,1 млн. купоно-карбованців.

— Які це були гроші? Адже розпочиналася гіперінфляція.

— Нові «Жигулі» 93-ї моделі тоді коштували 13 мільйонів. Тобто можна було придбати 35 таких машин. Продані ж нами магазини були майже порожні і прибутків державі не приносили.

— Ваш аукціон став першим в Україні?

— 18 лютого 1993 року в місті Львові було проведено перший в Україні приватизаційний аукціон. Але на ньому продавали об’єкти міської комунальної власності. Тобто можу стверджувати, що «Турист» і «Елегант» стали першими об’єктами загальнодержавної власності, які були приватизовані в Україні. На пленарному засіданні Верховної Ради 27 квітня 1993 року тодішній Прем’єр-міністр України Леонід Кучма доповів, що мала приватизація в Україні розпочалася: в місті Луцьку продано два об’єкти загальнодержавної власності. Один з них (магазин «Турист») — з перевищенням стартової ціни в 120 разів. Тому можемо стверджувати, що саме з Волині 16 квітня 1993 року розпочалася мала приватизація держмайна в Україні.

До речі, в нашій області першими в Україні приватизували автозаправну станцію. Сталося це 30 листопада 1993 року на закритому комерційному конкурсі. При стартовій ціні 27 мільйонів фірма «СЕіТ» за 330 мільйонів карбованців придбала заправку з трьох блок-пунктів у селі Буяни Луцького району. Вона зараз не експлуатується. Але її варто було б зберегти як історичний об’єкт. Бо саме з цієї невеликої АЗС, а також проданої тоді ж автозаправки на вул. Львівській у Луцьку, розпочалося руйнування державної монополії в продажу і постачанні паливно-мастильних матеріалів. На АЗС нарешті почали з’являтися бензин і дизпаливо.

— Про торги, які ви проводили в Рівному, розповідають легенди...

— 21 вересня 1996 року, якраз на другу Пречисту, на запрошення тодішнього начальника регіонального відділення ФДМУ в Рівненській області Валерія Марчевського я проводив торги з продажу шести автозаправних станцій. АЗС були малі, звичайні блок-пункти. Більшість із них була розташована в селах Рівненщини. Торги проходили дуже активно. Автозаправки викуповувалися в середньому за 700—800 мільйонів купоно-карбованців. Оскільки для себе я вирішив, що більше не виступатиму в ролі ліцитатора, то останнім лотом вирішив поставити аукціонний молоток. Назвав і стартову ціну — один мільйон. Пригадайте, якраз почався обмін купоно-карбованців на гривні у співвідношенні 100 000 до одного. Тобто я оцінив свій молоток у 10 гривень. Але аукціон — це теж азартна гра. Торги за молоток ішли ще жвавіше, ніж за автозаправки. У результаті я продав його за мільярд карбованців, або за десять тисяч гривень. Про цей випадок одразу написали всі газети України. Уторговані кошти, за умовами торгів, покупець переказав у рівних частках двом будинкам дитини міста Рівного.

— Якби приватизацію розпочали тепер, то яких помилок ви не допустили б?

— Ваучерної приватизації. Вона нікому не була потрібна. Всі вважають, що держава поганий управитель. А натовп? Сьогодні можна сказати, що ваучерна приватизація нічого, крім погіршення економічного стану, не дала. Або взяти таке: чомусь усі забули, що 1992 року було проголошено, що кожен громадянин України під час приватизації матиме від імені державі не лише майно, тобто сертифікати, але й земельні бони і житлові чеки. Останніми скористалося менше 50 відсотків громадян.

Водночас пригадайте порожні полиці державних магазинів кінця 80-х—початку 90-х років, економічну кризу, закручені довкола порожніх колонок шланги на автозаправках, талони на мило, взуття, зошити... Напевно варто було все це змінювати. Скажу: зроблено за ці роки в налагодженні господарства багато. Хотілося б іще більше.

Інтерв’ю взяв Микола ЯКИМЕНКО.

Фото автора.