Втеча з рабства

«Від цигарки в голові закумарилося, я вже був готовий їхати хоч куди»

— Щоб збоку на це подивитися, то кіно можна знімати, — каже інвалід першої групи із села Митинці Хмільницького району Олександр Нестерук. — Я в «Афгані» на війні не потрапляв у такі перепльоти, як отут...

Якось у лютому до нього в будинок зайшли двоє незнайомих. Дружина саме пішла в магазин по хліб. У кімнаті гралися сини — Назар і Діма. Незнайомі, які, на здивування господаря, називали його по імені, а також навіть знали, яка в нього пенсія, запропонували роботу. Мовляв, нічого складного: у Києві на автостоянці натискати кнопку, щоб шлагбаум відкривати. Олександр відмовився. Гості перезирнулися. «А що ти куриш? — запитали. — На, спробуй «Мальборо», викинь ту дешеву «Пріму». «В голові в мене зразу закумарилося, а тоді стало пусто, як в казані, я вже був готовий їхати хоч на край світу...»

Замість обіцяного Києва Олександра завезли в Москву, там він у поїздах метрополітену випрошував для бандитів гроші. «Якщо за день не назбирував 200 доларів, не давали їсти, казали, не заробив». Втекти йому, інваліду без обох ніг, було нереально. Обдумуючи план, він згадав, як в «Афгані» командир часто повторював: «Ніколи не панікуй — інакше гаплик». Там, на війні, він ще мав ноги, а тут не те, що ніг, навіть пальці на руках не всі залишилися...

У їхньому списку був не один інвалід

— Я в магазині якраз розраховувалася за продукти, а тут малий прибігає, кричить з порога: «Мамо, йди, бо дядьки тата на роботу забирають», — розповідає дружина, Леся Нестерук. — А я ще засміялася: давно пора, кажу, безногих на роботу брати».

Хоч як жінка переконувала чоловіка нікуди не їхати, але той заповзявся — і край. Наступного дня Леся почула від людей, що ті самі гості, які навідувалися до неї, були ще в сусідньому селі Пустовіти. Жінка не полінувалася піти й розпитати, що воно таке. Після цього одразу зателефонувала по номеру, який їй залишили (в Олександра телефона не було, без пальців він не міг ним користуватися). Попросила, щоб дали трубку чоловікові. «Тебе що, забрали стояти під церквою з кашкетом?» — запитала. Тільки тоді незнайомі зізналися, мовляв, хіба не все одно, яка робота, аби гроші давали.

— Я ще звернув увагу, що вдома у нас вони назвалися іншими іменами: той, що Петро, казав, що він Микола, а його дружок насправді був не Максим, а Кирило. Олександру стало зрозуміло ще одне — чому у кожному райцентрі вони зупиняли машину біля лікарень. Спочатку не міг догадатися, кого можна відвідувати у кожній лікарні? Аж потім дійшло: його «благодійники», виявляється, підшукували таких само інвалідів, як він. Бачив, як записували адреси і прізвища... У Кривому Розі його залишили на ніч в іномарці. Самі пішли в готель. Це була перша його ніч, як поїхав з дому. Хотів втекти, але не вдалося. До ранку ледве не задубів, у машині було не набагато тепліше, ніж на вулиці.

У Кіровограді, де сідали на московський потяг, замерз іще більше. «Поки чекали поїзда, мене посадили на платформу, холодний цемент був пекучий, як вогонь».

«Коли переповзав у метро з одного вагона в інший, боявся попасти під колеса»

Три дні Нестерука тримали у московській квартирі без роботи. Чекали, поки приїде якась панночка з Молдови. «Я здогадався, що все це кодло звідти ж — із правого берега Дністра. Навіть на вигляд було видно, що вони — цигани й молдавани. Мій хазяїн всі три дні нервував. Бо в його дружка Миколи вже троє інвалідів жебракували, а я, як він гиркав мені, даром їв хліб. Нарешті приїхала циганка і стала моїм опікуном. Сказала, що назавтра у 6.30 ранку маю бути на станції метро. Збиратися мені ніхто не допомагав. А я без пальців, поки гудзики застебну... О п’ятій ранку довелося вставати».

Він пересувався на дощечці на колесах. Рухатися засніженим тротуаром було пекельною роботою. Але ще важче — сходами. «Добрі люди інколи допомагали, коли бачили, що я падаю лицем на сходи. Так само підсаджували у маршрутку. У метро вона не подавала виду, що я з нею. Але весь час була неподалік. Після двох кругів витрушувала з кишень усе, що назбирав. В обід давала який-небудь пиріжок, і знов до роботи до дев’ятої вечора. Якщо до кінця дня не назбирував двісті доларів, не давали їсти».

— Документів при мені не було жодних, — затягується цигаркою Олександр, — тому я зрозумів, що втекти від цього кодла буде дуже тяжко.

Трохи допоміг випадок і добрі люди. Якось його опікунша сказала, що має на деякий час відлучитися. Два рази повторила, де саме і коли він повинен її чекати. Забрала з кишень все зароблене і подалася до ескалатора. «Я побачив, що вона вже доїхала до половини, сів у вагон і торкнувся рукою до чобота однієї жінки, скільки разів мене відпихали ногами і в лице діставалося, — продовжує Олександр, — але цього разу не образився. Кажу, я не грошей прошу, скажіть тільки, як доїхати до Київського вокзалу». Ця сама жінка вийшла з ним на Білоруському, показала, куди йти далі, ще й дала 200 рублів і навіть побажала удачі.

Щоб перейти на іншу лінію, треба було піднятися по сходах. «Це те саме, що в «Афгані» взяти висоту, — гірко усміхається Олександр. — Здається, зубами чіплявся за кожну сходинку, царапався цими обрубками, як міг, бо розумів: щомиті мене можуть наздогнати».

— Менти, на диво, попалися нормальні, — продовжує співрозмовник. — Можливо, тому були поблажливі, що я мав при собі копію паспорта. Мені його в той день видали, щоб у метро міліція не забрала. Ця копія дуже придалася. Міліціонери готові були допомогти сісти в поїзд. Але, по-перше, той, що проїжджає через Хмільник, моє місто, уже пішов, по-друге, у мене за душею не було й копійки. То вони дозволили у залі попросити в людей. Застерегли: за поріг навіть не висовуватися, бо тоді нічим не зможуть допомогти. 1700 російських рублів, стільки коштує плацкартний білет з Москви до його Хмільника, чоловік назбирав дуже швидко. Але в цей момент на порозі вокзалу з’явилися, крім опікунші, ті, хто його вивіз у московське рабство. Поруч одразу стала міліція. Тому застосувати силу до Олександра не могли. «Я вчепився за батарею опалення так міцно, що вони мене нізащо б від неї не відірвали». «Вертайся додому», — тільки й сказали йому бандити. «Не тріпайте нерви», — відповів він. Тоді вони повідомили, що пожалкує, бо вже подзвонили дружині, і та їде в Москву.

«Як побачив дітей, ледве серце не вискочило з грудей»

Леся Миколаївна справді в той момент чекала у Хмільнику на московський потяг. «Як хочеш застати чоловіка живим, то приїжджай», — сказали їй по телефону ті, хто вивіз його з дому. Після цих слів жінка в паніці розпродала курей, гусей, усе, що було із живності, щоб купити квиток, хутенько зібрала дітей і — на вокзал.

У важких роздумах провів ніч на вокзалі Олександр. Все сушив голову, як попередити жінку, щоб іще й вона не потрапила в пастку. Коли на ранок прибув їхній потяг, він крізь двері очей не зводив з перону. «У мене хлопці такі голосисті, що почув би їх здалеку. А без них вона не поїхала б, бо нема на кого дітей залишити». Ні дружини, ні дітей серед пасажирів так і не побачив. Зрозумів, що їхатимуть наступним потягом. І розминуться з ним десь у дорозі.

Міліція допомогла йому сісти у вагон, буфетниці надавали стільки харчів, що вистачило б на всю його сім’ю, хоча він не просив у них і крихти хліба, самі приносили, поки тулився на вокзалі, самі дали в дорогу.

Щойно потяг рушив, Олександр розповів свою історію провідниці і Богом молив зв’язатися якимось чином з начальником поїзда, котрий іде назустріч, щоб попередити жінку.

До кордону потяги прибули майже одночасно. На їх огляд відводиться півгодини. За вікном — глупа ніч, майже 12-а година. І раптом крізь відчинені двері Олександр почув з вулиці до болю знайомий голос свого Назара, а тоді й Дмитра. Сльози потекли по щоках... Нарешті до вагону увійшла дружина. Вільних місць не було. Тож вони всі четверо по черзі дрімали на його місці.

Мобільний Лесі раз по раз озивався голосами московських рабовласників. «Їм було чути, що я в поїзді, — каже жінка. — Тому все допитували, яким поїздом їду, коли він прибуває, який вагон. Ми вже добралися додому, а вони все ще дзвонили. Аж поки не сказала, щоб відчепилися. Тоді стали погрожувати. А припинилися дзвінки після того, як відповіла, що міліція все про них знає...»

— Я-то вирвався з пазурів, — каже Олександр, — а ті троє калік, видно, ще довго жебракуватимуть. Чув від московських міліціонерів, що додому калік бандитам клопітно повертати. Та й небезпечно, можуть «спалити» бізнес. Що роблять з ними і де дівають — один Бог відає.

«Дали грошей на корівку, але корівки вже нема»

770 гривень — така пенсія в Нестерука. «Мої ноги забрала гангрена, — зітхає чоловік. — Коли сім років тому з’явилася рана під нігтем на нозі, лікарі казали, що це від грибка. Довго той грибок лікували, аж поки нога почорніла. Спочатку відрізали до коліна одну, тоді другу. Минуло трохи часу, іще двічі ампутували, вже вище колін. Тепер те саме — з руками. До Москви ще був один палець, а після тих поневірянь він почав гноїтися, так уже відрізали».

Дружині по догляду за інвалідом платять... 7 гривень допомоги на місяць. «Чому не дають грошей на дітей, так ми і не можемо добитися, — каже пані Леся. — Старшому хлопчику сім рочків. Меншому — чотири. У сусідів такий само хлопчик, то їм платять, а мені кажуть, що у чоловіка велика пенсія по інвалідності , тому не положено».

Обласна правозахисна організація «Джерело надії» виділила сім’ї кошти на придбання корови.

— Коли ми думали, чим допомогти цій потерпілій від рабства сім’ї, — каже керівник організації Алла Студільна, — то насамперед радилися з самими Нестеруками, при цій розмові була присутня секретар сільради. Вирішили, що добре буде придбати корівку. Матимуть молоко, а лишки продадуть заготівельникам і так зароблятимуть трохи грошей. На цьому й зійшлися і виділили три тисячі гривень. Корівку Нестеруки підбирали самі.

— Не пощастило нам з коровою, — каже пані Леся. — Спочатку все було добре, а потім захворіла, викликали ветеринара... Одне слово, нема вже в нас годувальниці.

Вінницька область.

На знімку: діти й дружина Олександра Нестерука не натішаться його поверненням додому.

Фото автора.

Коментар

начальника відділу боротьби із злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, УМВС Вінницької області Миколи Байзана:

— Трудова експлуатація людей нині переважає навіть прояви сексуального рабства. У випадку з Олександром Нестеруком нам удалося встановити тих, хто вивіз його в рабство. Допомогли в цьому правоохоронці з Молдови і Росії. Ми підготували всі необхідні документи, і вже порушено кримінальну справу за фактом примусової експлуатації і вивезення людини обманним насильницьким шляхом. У молдавському селі, звідки родом ті, хто заманив нашого земляка на примусову роботу, ми дізналися, що там цей бізнес поставлено на широку ногу. Займаються ним переважно жителі циганської національності. Шукають інвалідів по всьому колишньому Союзу і везуть у московську підземку, де ті приносять їм непоганий прибуток.