Чотири гривні за добу страждань

Газди привітно усміхнулися, заметушилися біля гостя і згодом усілися поруч. Я дивився на красиве подружжя і піймав себе на думці, що зовсім не такими уявляв колишніх бійців повстанської армії. Багаторічна обробка мізків далася взнаки. «Бандерівець» — «насильник» — «убивця» — слова синонімічного ряду, — стверджувала пропаганда.

Досі мені не доводилося спілкуватися з ворогами Совєтів — вони жили тихим життям, приховуючи своє минуле. І тільки після реабілітації в роки незалежності ми можемо у кожного запитати: «Як то було?»

А було жахливо. Йшли батько на сина, брат проти брата, донька проти матері. Мало кому вдалося відсидітись на нейтральній смузі, бо кожна з воюючих сторін прагнула заволодіти «штиком». І у кожної сторони була своя правда. Щоб зламати стереотипи про УПА, потрібно докопатись до істини. Яка ж правда у моїх співрозмовників — Ганни Михайлівни і Дмитра Івановича Янушевських, борців за вільну Україну?

Станична Анничка:

— Росла я за Польщі у селі Зелене. Панів не бачила, працювала в батьківському маєтку, не бідували. У 1939-му прийшла совєцька влада, почали заганяти в колгоспи. Невдовзі опинились під німцем. Батьки померли, коли мені виповнилося шістнадцять. Мабуть, була бідова, бо коли в кінці війни з’явилися озброєні хлопці з лісу, мені запропонували бути станичною. Я мала поселити, нагодувати, знайти коней, одне слово, сприяти бійцям УПА облаштуватися в селі, до якого вони час від часу навідувалися. Звісно, допомагали мені дівчата і в усьому слухались, бо були впевнені, що за самостійну Україну боремося. Бандерівці до лікарів, учителів-східняків ставилися залежно від їхньої поведінки, нікого безпричинно не кривдили. Мій брат спочатку теж був серед повстанців, а потім пішов з повинною до енкаведистів. А мене виказали сексоти. Тоді, у лютому 1946-го, червоноармійці оголосили винагороду (300 рублів) за видану голову. Через два місяці військова «трійка» у Чорткові засудила мене до 10 років з позбавленням прав і конфіскацією. За зраду.

У Мордовії, Красноярську дев’ять років я тяжко працювала на лісоповалі, шила спецівки, фуфайки.

У 1955-му священик правив службу на честь мого повернення в рідне село, казав про мої добрі справи, стійкість, знущання слідчих. І про те, що я нікого не зрадила.

Зв’язківець Дмитро:

— Спочатку до повстанців пішов мій старший брат Василь, пізніше роль посильного довірили мені. Мав німецьку гвинтівку з набоями, але стріляти по людях не довелося. Лупив по зайцях і птахах. «Гуляв» по навколишніх селах і лісах до 1948-го. У вересні потрапив з братом в облаву, його забрали і розстріляли, а мене того разу Бог милував. Я переховувався у знайомих і рідних, виконуючи по ночах завдання сотників Левка, Оселедця, Шури. Після повернення із сусіднього села якось подався до сусіда, там мене за наводкою односельчан і зв’язала група Ніколаєва, яка і Ганну брала. Били дуже у Чортковських застінках, вимагали назвати імена побратимів. Та нікого я не виказав. Отримав розстрільну статтю, яку замінили 25 роками з позбавленням прав. Етапували мене до Красноярського краю, потім до Норильська. Про повстання 20 тисяч засуджених шести табірних відділень, які два місяці тримали «республіку в’язнів», чув, але то було далеко від мене. Знаю, засуджені створили орган самоврядування, виставили керівництву СРСР політичні вимоги, повстання придушили, організаторів розстріляли.

Пам’ятаю, втекли адвокат і військовий з табору. Їх упіймали і забили до смерті фактично на наших очах.

Працював на будівництві міста і весь час писав до московських. Тільки після смерті Сталіна ставлення до нас змінилось, почали звільняти. Якось один вартовий назвав когось із українців «бандерівцем», його судили. А нині нас принижують за те, що допомагали УПА.

Говорили ми там між собою українською. Годували як? Аби не вмерли. Хліба давали при перевиконанні норми на 100 грамів більше. Ось і старались. Звільнився у 1956-му, а реабілітували в 1991-му. Якими були «лісові браття»? Вояками, коли справедливими, коли озлобленими. Пригадую, совєцькі підговорили Снігура вступити в комсомол, потім він пішов служити в НКВС. Вибору не мав — сам бідний, як церковна миша, з рідних нікого. А там годували, одягали. Бійці УПА його розстріляли, гадаю, не треба було. А, наприклад, фронтовики, бійці регулярної армії не були ворогами бандерівців. Чув, вони розстріляли своїх за те, що ті знищили безпричинно військових пілотів. З другого боку, командир сотні Чалий, як потім з’ясувалося, енкаведист, врятував життя моєму братові... По-різному траплялось, усякі люди і у ворожому таборі, і в своєму...

Закінчили бандерівці розповіді про себе і знову запанувала тиша. Сумні спогади породили невеселі думки: потрапило подружжя в сталінський ГУЛАГ за допомогу тим, кого щиро вважало визволителями. Не хотіли вони бути ні під поляками, ні під німцями, ні під комуністами. Хотіли мати свій дім, сім’ю і жити на вільній землі.

Чи мають це нині в незалежній Україні?

— Та де-е-е? — в один голос вигукують Янушевські, які разом уже 51 рік.

Хіба, дійсно, про таку незалежність вони мріяли у сорокові? А як раділи подіям 1991-го, думали: ось дочекались, недарма Сибір гріли своїми немічними тілами.

За необгрунтоване засудження, поневіряння на холодній і голодній чужині під дулами автоматів і пильними очима сторожових псів Янушевські отримали аж 12 тисяч гривень компенсації — по чотири гривні за добу страждань.

Ганна Михайлівна, інвалід першої групи, має право на пільгове придбання автомобіля. До 2006-го вона у черзі була 17-ю, а після постанови Кабміну № 999 від 19.07.06, якою затверджено новий порядок забезпечення інвалідів авто — стала 963-ю. Відчуйте, як кажуть, різницю.

Клерк Кабміну, схоже, загубив у новоспеченій постанові пунктик, в якому йдеться про «осіб з числа реабілітованих жертв політичних репресій, які є інвалідами унаслідок репресій...». Про позачергове, як це було, придбання ними машини вже не йдеться.

Головне управління праці та соцполітики Тернопільщини б’є чолом перед міністерством і просить сприяти в поновленні втраченої норми. Міністерство (сподіваюсь, не сліпе і не глухе) апелює до Кабміну з цього та багатьох інших схожих питань. Але там, очевидно, не до жертв репресій, не до хворих і нужденних. Мовчить уряд і «благоденствує», як писав Поет.

Ветерани тим часом витрачають мізерні кошти на енергоносії, які дорожчають значно швидше, ніж правителі підвищують на десятку-другу пенсію.

Дмитро Іванович розповів, що кубометр дров коштує 100 гривень, а тонна вугілля — 350. А держава дає Янушевським лише 280 гривень.

— Ось чим нас тепер годують, — кажуть ветерани УПА (як, до речі, і ветерани Великої Вітчизняної), показуючи грамоти «за високий національний патріотизм».