Перші три тижні травня виявилися надзвичайно багаті на політичні події. Боротьба українських білявладних угруповань за ласі шматки державної власності на кшталт Одеського припортового заводу, контроль над Фондом держмайна сягнула настільки сильного напруження, що було остаточно скинуто всі маски, повністю забуто правила пристойності. Справа дійшла до неподобної лайки і прямих образ між керівництвом секретаріату Президента і представниками оточення прем’єра, до сперечань між першими особами держави. Юлія Тимошенко то організовувала блокування парламентської трибуни, зірвавши в такий спосіб звернення Президента до нації, то демонструвала готовність до компромісу, то знову переходила до протистояння зі своїми союзниками по «помаранчевій» коаліції, наказуючи членам уряду не виконувати указів Президента.

Зрозуміло, що зіткнення навколо кандидатури А. Портнова різко загострило конфлікт між угрупованнями Прем’єр-міністра і Президента, до якого, остаточно відмовившись від своєї передвиборної геополітичної позиції, приєдналася верхівка Партії регіонів. Протиріччя між силами, що ведуть боротьбу за владу і власність, тільки поглиблюватимуться. Але тепер навіть найдовірливішим прихильникам трьох найбільших партій має стати ясно, що їхніми лідерами керують міркування особистої користі.

Партія регіонів, усупереч власним обіцянкам, не добиватиметься державного статусу для російської мови і проведення курсу на стратегічне партнерство з Росією, якщо подібні вимоги поставлять під загрозу її альянс з оточенням Президента. Так, представники цієї партії відмовчувалися, коли під загрозою опинилася участь Російського Чорноморського флоту в морському параді, присвяченому 225-річчю Севастополя. Не чути протесту Партії регіонів і сьогодні, коли в країні розгорнуто кампанію з видавлювання Чорноморського флоту Росії із Криму.

Віктор Ющенко знову довів, що його турбує не нормалізація обстановки в країні і не створення діючих демократичних інститутів, а зміцнення своєї авторитарної влади. Він за допомогою закулісних домовленостей домігся прийняття закону про Кабінет Міністрів, який значно розширює повноваження Президента. Він, грубо зневажаючи волю суспільства, вдався до нових дій з перекручування минулого України і насадження історичних міфів. Він, не зважаючи на те, що термін його повноважень минає через півтора року і шансів на переобрання в нього практично немає, вирішив зайнятися розглядом питань, що постануть перед українською і російською владою лише в 2017 році.

Юлія Тимошенко, котра наполегливо намагається передати найприбутковіші українські підприємства зв’язаним з нею олігархічним угрупованням, переконливо продемонструвала, що вона готова пожертвувати добробутом українського суспільства заради своєї вигоди. А вся її політична стратегія зводиться до того, щоб одержувати з державного бюджету кошти для підкупу виборців, посилюючи свої позиції перед президентською кампанією, і допомагати експансії тих угруповань, що підтримуватимуть її під час виборів Президента.

Але чому ж політики, котрі прагнуть одержати верховну владу в країні, перестали приховувати свої ниці мотиви й наміри? З одного боку, вони вирішили, що суспільство слабке і не здатне до опору. Вони розраховують, що зуміють нав’язати українському народові власну волю, хоч би як вона суперечила його вимогам і уявленням. З другого — вони поспішають, оскільки бояться, що коли не встигнуть зайняти пануюче становище, то виявляться беззахисними перед соціально-економічною кризою, яка насувається. Вони прагнуть до її початку захопити контроль над фінансовими потоками і владними механізмами, відсунувши своїх конкурентів. У такій ситуації не до правил пристойності й пропагандистських красот. Треба щосили боротися за власне виживання.

У результаті різко зріс розрив між громадською думкою і позицією білявладних угруповань, що ще більше загострило загрозу суспільного розколу. Складні соціальні й політичні процеси часто, як у краплі, відбиваються в незначних, рядових явищах, які завдяки цьому стають симптомами лиха, що наближається. Для мене такими ознаками стали дві телевізійні передачі в середині травня, в одній з яких мені довелося брати участь. Зазначу, що вони збіглися з піком кампанії, спрямованої на розрив зв’язків із Росією і створення передумов для втягування країни в НАТО.

Нагадаю коротко, як розвивалися події. 28 квітня сенат Сполучених Штатів схвалив резолюцію номер 523, що підтверджує прагнення Вашингтона добитися приєднання України до НАТО. Вслід за цим українські політики і ЗМІ, що дотримуються проамериканської орієнтації, почали роздмухувати питання про правомірність перебування в Криму Чорноморського флоту Росії і одночасно, незважаючи на свято Перемоги, що наближалося, накинулися на наше радянське минуле, вкотре намагаючись представити Україну жертвою «радянської окупації». Націоналістів, які окопалися при владі, не бентежить очевидна безглуздість твердження, що Україна була окупована державою, до якої входила як одна з провідних республік, найрозвинутіших у промисловому й науковому відношенні. Вони навіть не намагаються хоч якось погодити зі своєю маячною концепцією той факт, що значна кількість представників політичного керівництва СРСР і офіцерського корпусу радянських Збройних сил були етнічними українцями. Навіщо? Адже ціль нинішньої державної пропаганди полягає не в правдивому висвітленні минулого й не у вихованні почуття гордості за свою країну і свій народ. Офіційна пропаганда сьогодні спрямована на те, щоб виробити в громадян України «комплекс жертви», породити недовіру до Росії, змусити ставитися до НАТО як до єдиного гаранта національної безпеки і територіальної цілісності нашої країни. Прихильники євро-атлантичного курсу, намагаючись обґрунтувати перетворення України на сателіта США, беруть за основу принцип пропагандистської машини Геббельса: «Брешіть, брешіть більше, щось таки залишиться». Як показує практика, особливих успіхів вони поки що не досягли, але заронити іскру сумніву в необхідності стратегічного партнерства з Росією їм усе-таки вдалося.

Під час нинішньої кампанії проти Чорноморського флоту, що переросла в махрову антиросійську істерію, було на повну потужність задіяно метод політичної провокації. Спершу ворожими жестами і висловленнями на адресу російського флоту, якому спробували заборонити проводити морський парад, присвячений 225-річчю.

Росії наполегливо демонстрували те, що незважаючи на заяву її керівництва, що подальша експансія НАТО є загрозою для національної безпеки Російської держави, українська влада не змінить свого наміру втягти країну до Північноатлантичного альянсу. Виходить, що відносини з Росією ніякої особливої ваги для України не мають. Більше того, Росія сприймається проамериканським українським керівництвом як потенційний агресор, від котрого потрібно захищатися за допомогою США та їхніх союзників. Відповідно, Чорноморський флот Росії, що забезпечує безпеку України і стабільність у Криму, за такої ситуації стає непотрібним тягарем, якого добре було б якнайскоріше позбутися.

Звичайно ж, подібна позиція є для Росії образливою. Тому російські політичні діячі прагнуть показати, що на інтереси і думку Росії слід зважати, і річ тут не тільки в постачанні енергоносіїв, а й у необхідності правового врегулювання цілої низки питань. Те, що припустимо між двома братерськими країнами, які цілком довіряють одна одній, неприйнятно у відносинах між державами з цілком протилежним (чи навіть ворожим) зовнішньополітичним курсом. Відповідно, коли Україна справді приєднується до НАТО (якщо не з’явиться масовий протестний рух, то втягти країну в альянс, швидше за все, удасться вже в найближчому майбутньому), то буде потрібно вирішити всі неясні й спірні моменти. А в цьому випадку Росія може зажадати значних поступок за свою готовність до компромісу. Саме цю думку і хотів донести до української громадськості мер Москви Юрій Лужков, виступаючи в Севастополі. Мені, чесно кажучи, незрозуміло, як його слова можна інтерпретувати інакше. Але ті, хто прагне посіяти розбрат між Росією й Україною, геть-чисто відмітають доводи здорового глузду. Навколо заяви московського мера розгорнулася справжня істерика, що була в самому розпалі в середині травня, коли вийшла в прямому ефірі на каналі «Україна» передача «Дуель», у якій обговорювали питання присутності Чорноморського флоту в Криму. Протилежну позицію захищав затятий русофоб Юрій Костенко, який вимагає негайного виведення російського флоту.

Як з’ясувалося, ніякої «дуелі», ніякої суперечки на рівних у передачі не передбачалося. Було заплановано справжнє знущання над позицією прихильників союзу з Росією, яких, судячи з усього, передбачалося виставити ворогами Української держави, котрі мріють покінчити з її незалежністю. Мені вдалося зірвати цей задум і перешкодити пропагандистській виставі, покликаній допомогти маніпуляції громадською думкою.

На стороні мого ідейного опонента був ведучий, талановитий журналіст, котрий добре розуміє, як слід подавати матеріал, щоб він набув агітаційного характеру. Для того, щоб посилити позицію Ю. Костенка, були відповідним чином підібрані «експерти», які не соромилися виступати з антиросійських (а часом і з русофобських) позицій. При цьому люди, котрі начебто повинні були представляти точку зору науки, повторювали жахливі історичні міфи. Моїм секундантам у буквальному значенні слова затикали рота, на їхні запитання Юрій Костенко навіть не намагався відповідати, затято повторюючи одну й ту саму пісню про збитки, що їх, нібито, зазнає Україна від присутності Чорноморського флоту Росії у Криму.

Але річ навіть не в тому, що прихильники євро-атлантичного курсу бояться чесного обміну думками й рівноправної дискусії. Якщо вони сперечатимуться по суті, не вдаючись до наклепу і популістської демагогії (у цьому зв’язку мені запам’яталося висловлення одного з «експертів», який пообіцяв, що після виведення із Севастополя російського флоту, туди прийдуть західні інвестори і забудують місто дорогими готелями), то вони швидко перетворяться на предмет загального презирства і ненависті. Найбільше обурення в мене викликала сама постановка проблеми. Очевидно, що в 2017 році в країні буде інше політичне керівництво: нинішнє вже сьогодні не має суспільної підтримки і не може розраховувати на тривале перебування при владі. Я упевнений, що навіть у Юлії Тимошенко, незважаючи на її уміння маніпулювати громадською думкою і заманювати зневірених людей незбутніми надіями, немає довгострокової політичної перспективи. Соціально-економічна криза, що насувається, може спричинити зміну всієї політичної системи. Хотілося б сподіватися, що в наступному десятилітті в нас з’явиться влада, яка діє в інтересах українського суспільства та держави і, отже, проводить зовсім інший геополітичний курс. Так навіщо ж потрібно сьогодні порушувати питання про умови і терміни виведення російського флоту? Чому не надати б розв’язання цього питання тим політикам, які стоятимуть на чолі Росії і України в 2017 році? А самим не зайнятися б нагальними проблемами, які настільки значні й небезпечні, що можуть уже в найближчому майбутньому поставити під загрозу саме існування Української держави.

Але проамериканські сили бояться, що, коли не добитися виведення російського флоту негайно, то до влади в країні можуть прийти політичні сили, які виражають національні інтереси України. В цьому разі неодмінно буде відновлено спільний оборонний простір східнослов’янських держав, а безстрокова присутність у Криму Чорноморського флоту РФ стане основою для тісного військового співробітництва України, Росії і Білорусії. Тому прихильники євро-атлантичного курсу прагнуть зробити все можливе, щоб за допомогою провокацій і скандалів домогтися негайного виведення російського флоту і створити взаємну ворожість у відносинах між Росією та Україною, виключивши саму можливість створення в нашій країні влади, яка захищає національні інтереси, а не виконувати указівки Вашингтона.

По-перше, це пряма неправда. Стверджується, що після виведення з Криму Чорноморського флоту на півострові не з’являться бази НАТО навіть у разі вступу України в альянс. Стратегічне значення Криму очевидне, як можливий плацдарм для подальшої експансії США в Євразії він має величезну значимість. Навряд чи можна всерйоз уявити, що Вашингтон, який прагне поставити під контроль ключові регіони світу, добровільно відмовиться від використання Криму. Посилання на українську Конституцію, якою раптово стали клястися проамериканські політики і журналісти, справляють комічний ефект. Насамперед, українська влада розраховує в найближчому майбутньому прийняти новий Основний Закон і свого наміру не приховує. Крім того, останнім часом ми стали свідками як зневажливого ставлення української олігархії і її політичних ставлеників до законів власної країни, так і грубого нехтування американською адміністрацією нормами міжнародного права і принципами національного суверенітету. Зрозуміло, що за прихильне ставлення Вашингтона українські олігархічні угруповання негайно зрадять будь-яку Конституцію — як чинну, так і ту, що її може нав’язати народу нинішня владна верхівка. Зазначу, до речі, що Президент Ющенко і представники його найближчого оточення жодного разу не підтвердили, що заперечують можливість появи американських баз на території України. Подібні обіцянки сьогодні роздаються другорядними політичними діячами.

По-друге, це груба фальсифікація. Прихильники вступу України до НАТО намагаються перевести питання про необхідність присутності російського Чорноморського флоту в Криму зі сфери національної безпеки і геополітичного союзу з Росією в зовсім іншу площину. Кримчани вимагають зберегти Севастополь як головну базу Чорноморського флоту Росії, оскільки ясно усвідомлюють, що Чорноморський флот є запорукою стабільності в Криму. Але, відповідно до заяв пронатовських діячів, річ у тому, що люди занепокоєні можливою втратою робочих місць, однак цю проблему може бути вирішено. Всерйоз обговорюється питання, чи не варто забудувати військово-морські бази кемпінгами і готелями. Коли я почув подібні міркування від одного з «експертів», що брали участь у передачі, я спочатку розгубився і сторопів. Мені здалося, що людина в прямому ефірі збожеволіла. Але, як з’ясувалося пізніше, це не маячня, а добре розрахований пропагандистський хід. Його мета полягає в тому, щоб змусити обговорювати не нагальні проблеми геополітичного курсу країни, а неіснуючі готелі або плани працевлаштування мешканців Севастополя. Під час телевізійної дискусії мені вдалося повернути розмову до проблем національної безпеки. Але в інформаційному просторі сьогодні безроздільно домінують прихильники проамериканського курсу, які наполегливо намагаються відвернути суспільну увагу демагогічними міркуваннями. Це величезна небезпека, і для мене є показовим те, що я вперше зіткнувся з нею в програмі, котра виходить на телевізійному каналі, який начебто близький до партії, що не раз заявляла про своє неприйняття проамериканського курсу. До речі, в маніпуляціях, спрямованих на те, щоб перевести на приватні теми громадську дискусію, спричинену нападками української влади на Чорноморський флот Росії, беруть участь не тільки представники влади, а й діячі, що зараховують себе до опозиції.

По-третє, це апеляція до корисливих мотивів, спроба підкупити громадян можливістю збагачення. З цим пропагандистським прийомом стосовно проблеми Чорноморського флоту телеглядач стикнувся під час телепередачі «Дуель». А взагалі цей хід добре відомий. Його широко використовували для обробки громадської свідомості в період руйнування СРСР. Юрій Костенко й один із «експертів» барвисто розписували, як до Криму після виведення Чорноморського флоту Росії валом повалять іноземні інвестори, які чудові готелі та ресторани вони понабудують у Севастополі, котрий перетвориться на рай для туристів, як швидко розбагатіють кримчани завдяки припливу відпочивальників з усього світу. Мені хочеться бачити в людях краще, тому я виходжу з того, що люди стверджують подібні дурниці не тому, що підкуплені силами, які мріють привести до Криму американські війська, а через власну неосвіченість і малограмотність. Тому спробую навести доводи, що їх ведучий не дозволив мені висловити під час телевізійної дискусії. Популярний курорт — це не тільки столи та ліжка (хай навіть і надзвичайно комфортні), це ще й розвинена інфраструктура. Дороги, порти, комунікаційні та електричні мережі в Криму є в жахливому стані. Тільки на їхню реконструкцію потрібні мільярди доларів, що їх за нинішнього соціально-економічному курсу взяти ніде. Конституційні повноваження Криму грубо порушуються: із кримської економіки вилучаються кошти, необхідні для нормального розвитку півострова. Очікувати, що гроші поступово нагромадяться в Криму, безглуздо. Але ж не йдеться про те, щоб відремонтувати те, що руйнується. Нам обіцяють перетворити Крим на курорт міжнародного значення. А для цього в інфраструктуру півострова потрібно вкласти десятки мільярдів доларів. У світі назріває фінансова криза, подібні інвестиції в найближчому майбутньому (та ще з ризиком утратити вкладені кошти) ніхто робити не збирається навіть у найприбутковіші галузі української економіки.

Треба додати, що в зв’язку з погіршенням світової економічної ситуації упало споживання, що позначилося на стані туристичної галузі. Корпорації, котрі зробили протягом останніх двадцяти років величезні вклади в курорти Туреччини, Греції, Єгипту, Іспанії, зіткнулися із загрозою різкого падіння прибутку. В цих умовах вони зроблять усе можливе, щоб не допустити появи конкурентів. Щороку на початку туристичного сезону проти Криму розв’язується інформаційна війна, що її, як можна судити за непрямими ознаками (в тому числі за одночасним сплеском активності кримськотатарських націонал-радикалів), оплачують туристичні корпорації, пов’язані з турецькими курортами. Можна тільки здогадуватися, з яким інформаційним тиском нам доведеться зіткнутися, якщо Крим спробує збільшити потік відпочивальників чи переманити туристів із Західної Європи.

Але спроби переконати, що нам занадто дорого обходяться присутність Чорноморського флоту Росії, відносний спокій у Криму і національна безпека України, не обмежуються маячними міркуваннями про прийдешнє курортне благоденство. Юрій Костенко в дискусії зі мною опустився до обману телеглядачів. Вираховуючи збитки, що їх нібито зазнає Україна, він заявив, що за оренду кримської землі з Росії варто було б брати стільки ж, як платить уряд США за базу Гуантанамо на Кубі (що нібито відповідає прийнятим у світі розцінкам). Почувши це, мій секундант спробував обуритися, але ведучий одразу заткнув йому рота. Бо за базу Гуантанамо ША не платять ні цента. Керівництво Куби відмовляється брати гроші за незаконну присутність на острові американської армії. Очевидно, що взяти плату за оренду землі — означає погодитися з військовою присутністю держави, яка мріє знищити на Кубі соціалістичний лад. Американська адміністрація добре розуміє, що кубинська влада ніколи не прийме гроші за Гуантанамо, і спеціально називає надзвичайно вигідні умови, на яких нібито готова орендувати земельну ділянку, на котрій розташована база, щоб змусити найбільш легковірних кубинських громадян шкодувати за упущеними коштами.

Як показали підсумки голосування телеглядачів під час телепрограми «Дуель» 15 травня, маніпуляції прихильників вступу України до НАТО поки що не досягли своєї мети. На мою підтримку висловилося в два з половиною разу більше глядачів, однодумці Костенка були в явній меншості.

Те, що українське суспільство у своїй більшості залишається на позиціях здорового глузду і ясно усвідомлює національні інтереси України, підтвердила фінальна передача організованого каналом «Інтер» телевізійного проекту «Великі Українці», яка вийшла в ефір 16 травня. Результати голосування досить красномовні. Ярослав Мудрий, визнаним найвидатнішим українцем усіх часів, набрав 40 відсотків голосів. На другому місці — Микола Амосов, який одержав майже 20 відсотків.

Про що це свідчить? Насамперед про те, що українці відчувають нерозривний зв’язок зі східнослов’янською цивілізацією, творцем якої став Ярослав Мудрий, котрий завершив створення Давньоруської держави, що стала основою формування всіх східнослов’янських народів. Як відомо, цього великого державного діяча високо шанують також у Росії та Білорусії. Невипадково комітет з підготовки святкування 1000-річчя Ярославля, міста, заснованого видатним київським князем, очолює російський президент Дмитро Медведєв, що свідчить про значення, яке надає керівництво Росії майбутнім урочистостям. Ярослав Мудрий заклав основи для формування унікальної східнослов’янської культури, що зробила протягом свого тисячолітнього існування неоціненний внесок у духовну скарбницю людства. Найважливішими духовними цінностями східнослов’янського світу, що ясно відчуваються вже в «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона, створеному в епоху Ярослава Мудрого, стали жалість і співчуття до слабких і пригноблених. Тому цілком природно те, що другим найвидатнішим українцем було визнано геніального хірурга Миколу Амосова, чиї талант і відкриття в галузі медицини допомогли порятунку сотень тисяч життів. Зазначу, що творчість і досягнення Миколи Амосова і Валерія Лобановського, який посів шосте місце, по своїй суті мають інтернаціональний характер.

Держава, створена Ярославом Мудрим, стала однією із найвпливовіших держав Європи, завдяки його умінню відстоювати власні позиції як у зовнішній політиці, так і в сфері культури. Русь проводила самостійний курс, формувала особливе культурне середовище, переробляючи досягнення Візантії і Західної Європи, а не пливла у фарватері якоїсь іншої держави і не займалася порожнім наслідуванням. Стосовно цього Степан Бандера, котрий зайняв третє місце, видається справжнім антиподом великого київського князя. Цей пособник фашистів, який може видаватися патріотом тільки у свідомості тих, хто розраховує якнайдорожче продати національний суверенітет, усе життя сподівався перетворити Україну то на зменшену копію гітлерівської Німеччини, те на сателіта США. Цим і близький він нинішній владі, яка розраховує увійти до складу світової еліти, перетворивши Україну на інструмент реалізації геополітичних планів Вашингтона. Начебто 16 відсотків голосів, поданих за Бандеру, це відносно небагато. Однак підсумки голосування свідчать, що цей гітлерівський прихвостень у масовій свідомості за популярністю в півтора разу обійшов Тараса Шевченка, котрий заклав основи національної культури, у чотири рази випередив творця Української національної держави Богдана Хмельницького. А це вже свідчить про хворобу суспільства. Усі ми з власного досвіду знаємо, що в період хвороби першочергове значення має не те, наскільки здоровий організм у цілому, а те, наскільки небезпечно уражені охоплені захворюванням органи.

Криза влади і хвороба суспільства — явища, тісно пов’язані одне з одним. Якби українське керівництво не прагнуло б усіма засобами проводити геополітичний курс, що суперечить вимогам народу, не намагалося б загострити відносини з Росією, використовуючи для цього політичних діячів, подібних до Юрія Костенка, нацизм ніколи не перетворився б на суспільну загрозу. Сьогодні ми беззахисні перед економічною кризою, що наближається. Але не меншою, якщо не більшою небезпекою для майбутнього України є авторитаризм, що зароджується з протистояння провідних олігархічних угруповань.

Оточення Президента за мовчазної згоди керівництва Партії регіонів посилює повноваження Віктора Ющенка, який прагне фактично до необмеженої влади для того, щоб, подолавши суспільний опір, втягти Україну в НАТО, виконавши резолюцію американського сенату. У барлозі, на який сподівається перетворити українську владу Віктор Балога і його угруповання, має бути комфортно винятково українському Президентові. Ще одній політичній силі там немає місця, тому «помаранчева» коаліція сьогодні зберігається тільки під тиском Вашингтона і Брюсселя. Але політики, що підготовляють утвердження в країні авторитарного ладу, повинні розуміти, що вони тим самим передають одноособову владу в руки Юлії Тимошенко. Вона значно краще за своїх опонентів проводить політичні махінації, уміліше маніпулює громадською свідомістю. Якщо Юлії Тимошенко вдасться заручитися прихильністю Вашингтона, який поки що їй не довіряє, вона в недалекому майбутньому змінить у «балогиному барлозі» її нинішніх господарів. Тоді в нас практично не буде можливості уникнути встановлення проамериканської авторитарної диктатури, що сповідує нацистську ідеологію, яка спирається на люмпенізовані верстви суспільства. Тому всі відповідальні політичні сили зобов’язані добиватися якнайшвидшого припинення кризи завдяки відновленню верховенства закону і видужанню суспільства, запорукою якого стане проведення геополітичного курсу відповідно до вимог народу України. Для цього нам потрібно, насамперед, домогтися безстрокової присутності в Криму Чорноморського флоту Росії, перетворивши організовану проамериканськими силами кампанію наклепу і провокацій на їхню політичну поразку.

Леонід ГРАЧ, народний депутат України.