У нас на небо в клітинку дивляться близько 150 тисяч співгромадян. Стільки само перебувають під пильним оком працівників кримінально-виконавчої інспекції.

Що ми знаємо про життя-буття людей по обидва боки стіни з колючим дротом? Чесно кажучи, я і мій брат журналіст більше переймаємося долями засуджених, їхніх прав і свобод. Справедливо волаємо на увесь світ: злочинець за гратами несе свій хрест за вердиктом суду і більше ніхто не вправі те покарання подвоювати чи потроювати. В жодному вироку не зазначені додаткові муки у вигляді побоїв, тримання в антисанітарних умовах, холоді і голоді.

А чи такі вже ситі, здорові і щасливі самі працівники пенітенціарної системи, яким держава довірила відповідальну справу перевиховання злочинців? Яке матеріальне і житлове забезпечення, умови праці та морально-психологічний стан 50 тисяч контролерів, медиків, вихователів, психологів? На слуху тільки аморальні, а то і злочинні дії паршивих овець, які ганьблять систему, прагнуть збагатитися на нещасті сімей засуджених чи державної казни.

— Критичних стріл у наш бік випускається сотнями, а матеріалів про нелегку службу по той бік тюремних воріт можна на пальцях порахувати, — зазначив на розширеному засіданні колегії Державного департаменту з питань виконання покарань Василь Кощинець, голова відомства. — Неприпустимо мало інформації про чесних і сумлінних працівників, завдання яких — повернути суспільству здорових, працездатних і законослухняних громадян.

Це важко, зважаючи на 44-відсоткове фінансування служби. Це важко за хронічного дефіциту кадрів: у роботі працівника органів і установ виконання покарань романтики стільки ж, скільки її у трудівника підприємства авіакосмічної галузі.

Не йдуть у професію, де за її специфічність платять смішні до сліз гроші, де тільки за непрестижність колись надавались пільги, а сьогодні і їх немає. І мало кого цікавить, як зазначав народний депутат Василь Грицак, що контролеру невигідно мати сім’ю, бо колонія зазвичай — у чорта на болотах, отож дружина без роботи, а маля — без дитсадка.

І йдуть частенько на відповідальну посаду люди з вулиці — без покликання і спеціальної освіти. А освіту цю, спеціальну, ніде в Україні не здобудеш — нема відповідного вузу. Готують правників для всіх правоохоронних органів, але ж виправна колонія — не райвідділ міліції і не суд.

Як будь-яка установа, ВК має підживлюватися науковими грунтовними розробками, та ось біда — немає в департаменті учених мужів, які б аналізували, розробляли методологію, рекомендували. Досвід, власний досвід, накопичений на помилках і гулях — ось єдине древо, що зеленіє в установах.

Не пам’ятаю ділового обміну думками чи святкового засідання на Мельникова, 81-Б, щоб не порушувалася проблема підготовки кадрів.

На 10-річчя департаменту народний депутат Юрій Кармазін, який давно глибоко «в темі», вкотре з болем вигукнув, звертаючись до можновладців: «Дайте ж хоч один навчальний заклад системі! Вона цього заслужила. Вона його мала».

Слід до того ж змінити деякі закони, які працювали б на благо погононосіїв і цивільних осіб відомства. У цьому багато може допомогти, за його словами, Василь Грицак. Пропонує розглянути питання в підкомітеті, який очолює, потім в Комітеті Верховної Ради з питань правосуддя, потім — на виїзному розширеному засіданні. Цим гріх не скористатися.

Правозахисник Семен Глузман нещодавно вручив щорічну премію імені Мойсея Танцюри (вперше!) психіатру столичного СІЗО. Вручив у стінах департаменту, де, зокрема, якось констатував: «Є позитивна динаміка в роботі кримінально-виконавчої служби. Є і проблеми, бо живемо в хворій країні, де тюрма не може бути здоровою». Він висловив думку: «Психологи, що трудяться в системі, мають працювати з персоналом, а не засудженими». Відомий психіатр назвав свою ідею крамольною. Дарма. Усі, хто по той бік високого паркана, потребують істотної допомоги.

— Ось про що треба писати, — наголосив Василь Кощинець. — Проте «акули пера» полюють лише за смаженими фактами, від яких тхне.

А ще дісталось «на горіхи» численним правозахисним громадським організаціям.

— Треба розібратися з кожною з них, перевіривши статус, рід діяльності, рівень професіоналізму, — сказав глава департаменту. — З’ясувати, врешті-решт, їхні наміри: вони прагнуть щось змінити в системі на краще, чи піаряться, відробляючи іноземні гранти?

Кощинець і його команда не проти громадського контролю, але «хай перевіряють усі разом, скажімо, раз на місяць, а не ходять щодня, відволікаючи від роботи».

Отут дозвольте не погодитись. Як член Громадської ради при департаменті я не хочу маячити в складі численної делегації контролерів у призначений адміністрацією час. Від рейдів, про які знають заздалегідь, користі мало. Показуха, вибачте, не більше. Хоча 52 відвідування кожної установи недержавними організаціями протягом року, як свідчить статистика, погоджуюсь, теж перебір...

Я, до слова, намагався потрапити за грати Миколаївського СІЗО з метою побачити, поспілкуватись, написати кілька іміджевих статей. Начальник зробив усе, щоб під різним соусом відкласти зустріч. Настала субота, відрядження моє закінчилось. Хороші справи в ізоляторі залишились неоприлюдненими, про достойних людей закладу громадськість не дізналась. А колись, пам’ятаю, в Запоріжжі достатньо було листа від головного редактора, щоб побачитись із засудженим. Вирішував начальник колонії, а його довірою і гостинністю я не міг зловжити. Тепер в окремих установах дуже стараються навішати локшину на вуха журналістові, якщо він з Божої ласки і дозволу Києва переступить КПП.

У Вінницькій установі, приміром, мені довго розповідали про гарні умови тримання, чудове харчування (банани, соки, дієта), непорушні права і свободи «зеків». Пізніше я побачив страви-«смакоту», на які дивитися гидко, а не тільки їсти...

Там я зустрівся з Геннадієм Лобчуком, у винуватості якого глибоко сумніваюся, як, до речі, і батьки його жертв. Готую матеріал про долю хлопця, зламаного слідчими, що спеціалізувалися на мордобоях...

З перших вуст хотів почути про події десятирічної давності. Наївний: що то за розмова при начальниках?! Кажуть, із злочинцем залишатись сам на сам не можна, бо ніхто не гарантує моєї безпеки. Журналіст приїхав, щоб допомогти хлопцеві, а він, дурень, накинеться на нього і в заручники візьме?

Потім приїхав за скаргою Геннадія інспектор зі столиці. І, поспілкувавшись з ним, зазбирався додому. А вночі Лобчука жорстоко побили «шістки» в погонах. Виявилось, не вперше. Тоді я зателефонував до начальника колонії Володимира Мацепури. «Розберуся, цього не може бути. Щоб при перевіряючому...».

Говорив з прокурором. «Перевіримо». Через кілька годин усі в один голос лукавили: і начальник, якого пізніше звільнили з посади, і працівниця прокуратури, яка божилася, що лікар оглянув хлопця і жодних слідів насильства не побачив. Не побачив і не було — дві великі різниці, чи не так?

У цій же колонії інший в’язень роками (!) страждає від хвороби, якої можна позбутися тільки оперативним шляхом. Хіба медпрацівник, якому скаржився бідолага, не бачив його страждань? Треба було змінитись начальнику і з’явитись журналістові та милосердним жінкам (матерям інших засуджених), щоб звернули на хворого увагу. Хочеться вірити, спрацюють людські якості, і Костянтин Тарасов буде прооперований.

Справедливості заради оприлюднюю слова вдячності Лобчука і його мами нинішньому начальнику установи. Це завдяки Дмитрові Балтаку Геннадія взимку оперативно відвезли серед ночі в Стриженовку і вчасно прооперували. «Ще пару годин і чоловіка не врятували б», — скаже вранці хірург. Між іншим, щоб відправити засудженого до лікарні, Дмитро Володимирович особисто бігав з каністрою до автозаправки... Це не подвиг, це гідна поведінка в неординарній ситуації керівника, який під час зустрічі зі мною не прагнув вішати локшину...

Я зупинився на медобслуговуванні в пенітенціарній системі, бо питання, що розглядалося на згаданому засіданні колегії — дуже болюче.

В установах хворіють, помирають. Від хвороб серця, СНІДу, раку, туберкульозу. Страшні хвороби. А що є в аптечці лікаря для допомоги страдальцям? Якби не благодійність громадськості та батьків засуджених...

В одинадцяти областях стан медико-санітарного забезпечення визнано «таким, що не повною мірою відповідає вимогам законодавства та відомчим нормативам...». Причина — не тільки в дефіциті медикаментів. Людський чинник відіграє, на жаль, не останню роль. Вінниччина, до речі, є прикладом того, як не треба працювати.

«Дрібниця»: керівництво територіальних органів погано співпрацює з судами — у результаті в чотирьох регіонах кожному другому хворому відмовлено у звільненні за статтею 408 КПК. Хіба це не НП, про яке треба кричати?! Правозахисники Захаров, Букалов на спільній розширеній колегії не були. Мабуть, тому, що чи не найгучніше кричать про порушення за дротом, до них ставляться неоднозначно. Але ж повинна бути в річці щука, щоб карась не дрімав. Щоб «шістки» не чинили зло за згодою начальника.

Василь Кощинець, який дедалі активніше й сміливіше долучає працівників ЗМІ до створення позитивного іміджу системи, оприлюднив ідею створення мобільної журналістської групи швидкого реагування. Чи треба? Адже є прес-служба, яка і повинна оперативно інформувати колег про події за високим муром. А вона частіше служить буфером між начальством і «акулами пера». Хіба та група наїздиться по 183 установам, де чи не щодня відбуваються події — скандальні, трагічні, казусні? І потім — я особисто хочу все бачити на власні очі, чути своїми вільними від локшини вухами.

Головне — уміти працювати на упередження. Не приховувати факти за будь-яку ціну (у Вінниці це коштувало посади начальника), а оприлюднювати їх по гарячих слідах. Тоді у всіх любителів «полуничок» відпаде бажання шукати чорну кішку в темній кімнаті. Сенсу не буде, якщо ту кішку виставлять напоказ.

Я так думаю.

На знімку: Ніна Карпачова, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Білоцерківській колонії.

Фото автора.