Відгук на статтю Івана Ілляша «Ще школі толерантності й бракувало» («Голос України» за 9.02.2008).

Прикладом толерантності може служити казка «Принц і жебрак». Її гуманні ідеї незаперечні.

Але це все-таки літературний твір. І, якщо хочете, утопія. В реальній ситуації така історія не має шансів на щасливе майбутнє. Принц, після повернення у свої палати, залишиться принцом, а жебрак повернеться на своє дно.

Змінювати треба не ролі, а закони, які визначають реалії.

А вживання в роль негідника, перепрошую, схоже на пропозицію спробувати клофелін, щоб дізнатися, що відчуває наркоман.

Хто дасть гарантію, що в дитячій психіці, яка ще не сформувалася, знайдуться потужні антитіла, здатні протистояти спокусі зазнати радості від можливості зневажити слабкого або жебрака, а так само як і від зародження не почуття «толерантності» до щирих хазяїв життя, а бажання жорстоко мститися їм у тих, хто за жодних умов не зможе помінятися з ними місцями?

Не кажу вже про згаданих геїв і рецидивістів. Сюди логічно додати й повій.

Як би нововведення не обернулося для нас тим, про що зазвичай кажуть: «Застав дурня богові молитися, він і лоба розіб’є!»

Обережніше, добродії так звані новатори, з нововведеннями! Спробуйте спочатку, як кажуть, на собаках! Або почніть уроки толерантності з високопосадовців і відправте їх на одну зиму в глухе село. Нехай відчують себе принцами в ролі жебраків. Якщо результат буде позитивний, тоді й перенесемо експеримент на дітей.

Бердянськ Запорізької області.