Пані Надія — красива, весела, впевнена у собі жінка. Вона почувається потрібною, коханою і в цьому її щастя. Чоловік Олександр лагідно називає її «сонечком». Дві дорослі доньки захоплюються маминими успіхами. Надія Демчук — підприємець, справи в бізнесі йдуть добре, даючи їй задоволення у роботі і гарний прибуток. Емоційно, із сяючими очима, чарівна бізнес-леді розповідає, як минулого року вперше відпочивала за кордоном. Плавала там на яхті, спостерігала за екзотичними морськими мешканцями, милувалася сходом і заходом сонця...

Однак радість і душевна гармонія у життя цієї чудової жінки прийшли порівняно недавно. Ще кілька років тому Надія почувалася самотньою, розбитою, морально зламаною. Перебуваючи у глибокому відчаї, ладна була зважитися на найстрашніший крок.

Випробування на міцність

Надія народилася у містечку Шпола у сім’ї глибоко віруючих людей. Її батько був пастором у місцевій церкві. Вона була старшою із шести дітей. Виховувалася у строгих традиціях, повазі до старших. Батьківське слово в сім’ї вважалося законом. У школі дівчинка вчилася гарно, особливо добре давалися гуманітарні предмети. Коли Надійці виповнилося 17 — до неї прийшло палке кохання.

— Паша був трішки старшим від мене. Його батьки переїхали з Вінницької області, вся сім’я також відвідувала церкву. Там ми й познайомилися, — згадує, оглядаючись на прожиті роки, пані Надія. — Я проводжала коханого до армії, чекала його. Паша потрапив у ракетні війська. Там він й дістав сильне опромінення. Додому повернувся блідим, кволим, схудлим. Я на той час навчалася у Білоцерківському швейному училищі. Одного дня (й досі пам’ятаю дату — 11 вересня 1984 року) отримую телеграму: «Терміново приїжджай. Паша сильно захворів». У мого нареченого виявили гострий лейкоз. Він лежав у онколікарні. Все тіло вкрив геморагічний висип. Була сильна носова кровотеча, дуже низький гемоглобін. Його батько просив мене: «Не кидай Пашу. Йому мало лишилося жити». Однак я й не збиралася кидати хлопця, не знаю, що тоді перемогло: кохання чи просто мені його було дуже шкода. Коли моя мама, плачучи, просила залишити нареченого, я їй відповіла:» Як був здоровим, то був вам до душі. А як занедужав, то вже й не потрібний, виходить? Ні! Я його не покину!». І таки не кинула, впертою була. За Пашу багато молилися і, вважаю, що відбулося Боже зцілення. Поступово він став одужувати. А через півтора року після лікування почувався добре. Ми побралися, хоча для багатьох, навіть віруючих людей, було незрозумілим, як я можу одружуватися з нездоровою людиною...

З допомогою батьків молоде подружжя збудувало в Шполі гарний двоповерховий будинок. Згодом придбали машину. Мали свій бізнес — Павло відкрив столярну майстерню. А Надія господарювала, її садиба потопала в квітах. У сім’ї народилося дві донечки — Іринка й Наталочка. — Діти гарно вчилися в школі. Обидві закінчили музичну школу. Ми з чоловіком намагалися дати їм найкраще, — розповідає Надія. — Перевели навчатися в черкаський колегіум. Найняли тут квартиру, в якій за нашими доньками приглядала моя сестра.

Трагедія

Та ось 2000 року Павлу знову стало погано. Його турбували головні болі, знову почалися висипи на тілі. Усе було схожим, як 17 років тому, хоча чоловік весь цей час і перебував під наглядом лікарів. Подружжя звернулося в онкодиспансер, до того самого лікаря, що й у юності. І почули жахливий діагноз: онкозахворювання має вже четверту стадію. Це був кінець всьому.

Потрібно було проходити курс хіміотерапії. Лікування було дуже дорогим. Довелося продавати машину, просили про допомогу друзів.

— Нам сказали, що може допомогти операція з пересадки спинного мозку, — продовжує тяжкі спогади Надія. — На це потрібно 30 тисяч доларів. Навіть якби я продала все, що мала, цього було б замало. Та й гарантій на одужання ніхто не давав, — зітхає жінка. — Після курсу хіміотерапії йому стало трішки краще, але необхідно було пройти ще один курс. Нас попередили, що він може його не витримати. Павло погодився на наступну хіміотерапію. Та як ми не боролися за його життя, восени він помер. Останні дні він перебував у спеціальному боксі для приречених на смерть. У нашій палаті хворих було семеро, біля кожного сидів хтось із близьких. Тут лежали і банкіри, і онучка впливового начальника, і молода мама. Всі вони помирали в мене на очах. Від пережитого шоку я втратила сон, душевний біль не минав ні вдень, ні вночі. Останнім помер мій чоловік...

Надія важко переживала втрату чоловіка. Продала будинок, у якому вони жили, бо все нагадувало про нього, все було зроблене його руками. Великим ударом були незаслужені звинувачення з боку його рідних, ніби вона не все зробила для його порятунку.

— Я переїхала з дітьми в Київ. Там жив мій брат. Потрібно було десь працювати, якось утримувати дітей. Влаштувалася нянею в багатій сім’ї. Там довелося терпіти приниження й всілякі чіпляння. Мені так жити не хотілося. Якось стою на балконі 14-го поверху. Дивлюся, місто яке гарне зверху, а на душі у мене такий відчай, така туга, ладна звести рахунки з життям. А позаду діти граються. Глянула на них. Ні! Житиму для дочок, я їм потрібна.

Переживаю другу молодість

Надія часто запитувала у свого батька: «Чому Бог так учинив зі мною? За віщо?» На що батько відповів: «Ніколи не питай Бога: чому. Запитай: для чого».

Якось, вийшовши з метро, до молодої згорьованої жінки звернувся чоловік, що виглядав по-діловому. Він запитав, чи відомо їй щось про Ізраїльську клініку. Надія відповіла, що не знає і знати не хоче. Чоловік не образився на різку відповідь. А розпитав, яка біда у неї сталася й запросив наступного дня відвідати в консультативному центрі від цієї клініки один захід. Після вагань Надія вирішила прийти, взявши з собою й доньок.

— У залі були люди, в яких хтось помер від онкохвороб, — розказує Надія. — Виступали колишні онкохворі, які змогли подолати цю хворобу. Як з’ясувалося, Ізраїльська клініка спеціалізується на профілактиці онкохвороб, розсіяного склерозу, цукрового діабету. А також лікуванні цих хвороб, реабілітації та відновленню. Директор клініки — двічі академік, єврейка з російським корінням доктор Нона, сама перенесла онкохворобу. Її клініка розробила продукцію на основі природних ресурсів Мертвого моря, яка врятувала багатьох людей від страшних хвороб. Тоді в Надії була мастопатія, хронічне безсоння, а в однієї з доньок — збільшена щитовидна залоза. Жінка вирішила перевірити, чи допоможуть їй препарати цієї клініки. Виявилося — допомогли.

— Переконавшись, що препарати діють, почала пропонувати їх і своїм рідним, — вела далі наша співрозмовниця. — Ніхто не розчарувався. А згодом наважилася й сама стати співробітником консультативного центру від Ізраїльської клініки. Таких зараз по Україні вже дуже багато. Мені довелося вчитися, як вести сітьовий бізнес. Працівники компанії виявилися уважними і доброзичливими. В мене був свій учитель, який усього мене навчив. Я почала багато читати, у тому числі й історії успішних жінок. І сама захотіла такою стати. Повністю змінила зовнішній вигляд. Метаморфоза відбулася не тільки з моїм іміджем, а й з внутрішнім станом. Я стала спокійнішою, впевненішою у собі, знову навчилася тішитися кожному дню, сонцю, небу і посміхатися. Ладилося і з роботою. Поступово бізнес почав давати прибуток.

На одному із навчальних занять, яке проводив центр, Надія познайомилася з Олександром. Він теж пережив у житті трагедію. Вони почали товаришувати, а згодом відчули, що їх єднає більше, ніж взаємна приязнь і дружба.

— Олександр теж відвідує тепер зі мною церкву. Ми одружені вже п’ять років. І дуже щасливі, — розчулено ділиться Надія. — Ми разом залишили у минулому біль і розпуку. Я дуже вдячна моїй мамі, яка допомагала мені в скрутну хвилину, нагадуючи слова з Біблії, що тим, хто любить Бога й покликаний за Його волею, все діється на добро. У моєму житті настали кардинальні зміни. З Олександром ми переїхали до Черкас, створили тут консультативний центр від Ізраїльської клініки. Зараз у нас немає відбою від клієнтів, тому що препарати справді допомагають людям справитися з хворобою. Раніше я не вміла сміятися, а тепер знову навчилася захоплюватися життям. Відчуваю, що переживаю другу молодість. Минулого літа я вперше в житті летіла на літаку. Заробивши грошей, ми з Сашею дозволили собі відпочинок за кордоном у п’ятизірковому готелі. Це була казка. Досі ми були неначе на колінах, а тепер Господь знову поставив нас на ноги.

Старша донька Надії вже має свою сім’ю. Молодша ще разом з мамою, але влітку збирається виходити заміж. З батьками мешкає й син Олександра від першого шлюбу.

— Ми живемо дружно й мирно, — стверджує Надія. — Я навчилася не критикувати людей, а підтримувати їх ініціативи, їх особистісну значимість. Навчилася бути оптимісткою, закоханою у життя і людей. Нині намагаюся займатися і благодійністю. А всім жінкам, які переживають нелегкі часи, які розчаровані і впадають у відчай, хочу нагадати слова відомого британського політика: «Ніколи не здавайтеся!»

Лідія ТИТАРЕНКО, Тетяна ЮРКОВСЬКА.

На знімку: ця життєрадісна 41-літня бізнес-леді — також Надія Демчук.

Фото з родинного альбому Демчуків.