Несвяткові роздуми

Сьогодні дедалі частіше кажуть, що свободу слова в Україні відкинуто назад. Хоч як прикро, це так. У влади, засновників, суддів знову сверблять долоні, щоб «поставити на місце» журналістів. Відступаючи перед цим тиском, наші ЗМІ нерідко стають аморфними, втрачають довіру читачів, глядачів, слухачів.

Але, поклавши руку на серце, давайте скажемо собі, чому ми часто у критичних ситуаціях здаємося, відступаємо, коримося чиновникам і політикам? Ми ж працюємо не для них — за нашими спинами мільйони читачів і слухачів!

Думаю, тому, що не впевнені, чи підтримують ці мільйони нас, бо ми, на превеликий жаль, часто діємо всупереч професійним стандартам і власній совісті.

Згадаймо: ще до того, як з’явився у 2004-му Майдан, журналісти всеукраїнських телеканалів рішуче виступили проти «темників», наприкінці минулого року розпочалася акція «Не продаємося!» проти замовних матеріалів у наших ЗМІ.

І що ж? «Темники» відроджуються знову — чиновники у різних канцеляріях ретельно підраховують, скільки і яких матеріалів надруковано, передано про різні політичні сили і фігурантів, скільки облич того чи іншого вождика миготить щодня з газетних шпальт і екранів, надсилають до редакцій завуальовану, а то й відкриту рекламу своїх хлібодавців.

Що — мало було «джинси» на екранах під час дострокових виборів у Києві? Наші ЗМІ не оприлюднювали щодня матеріали про одних і тих самих кандидатів, не допускаючи до екрану і газетної шпальти інших?

Що — під час минулорічних парламентських виборів деякі видання не перетворилися на «бойові листки» однієї політичної сили?

У нас що — відібрало пам’ять і усвідомлення того, що читач і глядач, слухач хочуть знати думку, позицію різних політичних сил? Хіба ми не розуміємо, що однобічна налаштованість засобу масової інформації відштовхує від нього іншу аудиторію, що, безперечно, впливає на зниження — інколи різке — рейтингу газети чи передачі?

Знову винні чиновники і засновники?

Але чому ж ми сумирно дослухаємося до їхніх «порад», «пропозицій», а відверто кажучи — коримося диктату? Чиновники у свої крісла всідаються і вилітають з них, а наша ж професія — вічна, і ми у ній вічні!

Мало хто знає, що в XVІІ столітті в Парижі жив лікар Теофраст Ренодо, який заснував і до самої смерті видавав «La Gazette». Ще менше знають, що серед авторів цього видання були король Франції Людовик XІІІ і його перший міністр кардинал Рішельє. І зовсім мало знають, що Теофраст Ренодо рішуче редагував і скорочував статті цих ясновельможних авторів.

Тоді ще стояла Бастилія і на паризьких площах було чимало роботи катам із сокирою у руках. А не боявся ж редактор!

То чого сьогодні бояться керівники ЗМІ та журналістські колективи? Що знімуть з посади, позбавлять зарплати? То є ж і суд, і прокуратура. Знаю з особистого досвіду: судитися і доводити свою правоту нелегко — мої процеси з тодішнім керівництвом Міносвіти тривали чотири роки, доки звільнення визнали незаконним, але власне ім’я і власна позиція кожному, переконаний, має бути дорожчою за примхи чиновника. Та й, зрештою, професійного журналіста робота завжди знайде, він і сьогодні, і завтра буде затребуваний.

Колеги нерідко бідкаються, що зростають витрати на виробництво та доставку газет і журналів, доводиться підвищувати передплатну ціну, а в результаті падають тиражі.

Ці причини мають місце. Але найголовніше, переконаний, в іншому: багато наших видань нецікаві читачеві, вони не будять думку, не викликають дискусій, ми погано захищаємо права людини, нерідко байдужі до проблем, повсякденних клопотів читачів, слухачів, глядачів. Більше того, є колеги, які не хочуть або бояться йти до людей, говорити з ними, усю інформацію збирають в Інтернеті.

Люди скаржаться на безапеляційність наших суджень, ми часто натягуємо на себе невидиму прокурорську мантію, забуваючи, що журналісти — лише чорнороби Справедливості, які кладуть на ваги Феміди позитив і негатив.

У розмовах про прозорість редакційної політики ми робимо акцент на тому, як її розуміють засновники. А як її розуміють члени редакційного колективу, теле- чи радіокомпаній — про це, на жаль, ми говоримо вкрай обмаль. Звідси — і занепад творчого потенціалу працівників, і відсутність ініціативи. Ще гірше, коли відсутні прозорість у розподілі обов’язків, нарахуванні зарплат, гонорарів і премій. Від такого колективу даремно чекати творчого злету, єдності у відстоюванні своїх прав і свободи слова.

І тим більше, якщо колектив аморфний, і ЗМІ, яке він творить, аморфне, ніхто цей колектив — ні колеги, ні споживачі його продукції захищати не будуть. Хоча, за великим рахунком, журналістська солідарність — наша найгостріша зброя, і нам її треба завжди тримати напоготові.

...Ось такі невеселі думки перед Днем журналіста. Але святкуймо його! Це свято ремесла, яке ми обрали собі на все життя, професії, без якої не можна вибудувати демократичну, правову державу, професії, яка служить контролером з боку суспільства за діями влади.

Вітаю усіх — і членів Національної спілки журналістів, і тих працівників газет, журналів, телебачення, радіо, інтернет-видань, які не входять до нашого творчого об’єднання, з святом!

У цей — єдиний день на рік — влада говоритиме нам приємні слова, вручатиме квіти, відзнаки і подарунки.

Слухаймо, приймаймо все це і дякуймо.

Але пам’ятаймо про ціну цих слів і відзнак.

І про ціну нашої професії.

Ігор ЛУБЧЕНКО,голова Національної спілки журналістів України.