Угода про соціальне партнерство дає певні соціальні гарантії

Старенькі у Залуччі журяться: не дай, Боже, померти, то й до цвинтаря покійника немає як доправити. Хоч бери та й на руках неси. Дожилось село до того, що вже й машини, хоч поганенької, не має. Та найгірше — скаржитися нікому. Голови колгоспу вже давно немає, а голова сільської ради, котрий тепер найбільше начальство на селі, і радий би допомогти, але чим? У нього ж ні техніки, ні транспорту, ні грошей. Районне начальство за кожним селом не пригляне. До обласного — не дотягнешся. Як жити?

Проблеми наскільки гострі, настільки й буденні. Це тільки згадалось про Залуччя Чемеровецького району, бо тамтешній голова у всі дзвони б’є, щоб якось назад зібрати докупи людське майно. Але така ситуація ледь не в кожному селі. На жаль, сільська громада ще не доросла, а точніше, не доробилась до того, щоб самотужки вирішувати різні житейські питання. І мова не про перспективні плани, серйозні капіталовкладення. Часто-густо сміття вивезти, лампочку в ліхтареві закрутити, лавку на зупинці поставити і нікому, і немає за що.

Кому про це невідомо? Але, окрім констатації фактів, просунутись далі так і не вдається.

Не тільки поговорити, а й нарешті зрушити справу з місця вирішили учасники великої наради, яку скликала одна із найпотужніших аграрних компаній в області ТОВ «СТІОМІ-Холдінг». На ділову розмову з інвестором зібралось понад сімдесят сільських голів, представники районної гілки влади, чиновники з різних земельних відомств, юристи. Привід для зустрічі серйозний — інвестор запропонував підписання угоди про соціальне партнерство між власниками землі та орендарями, добровільно беручи на себе зобов’язання фінансової допомоги селам.

Необхідність такого партнерства назріла давно. На Хмельниччині залишається дедалі менше нерозораних та необроблених земель. Натомість кількість орендарів, готових вкладати кошти в аграрний бізнес, щодня зростає. При цьому, хоча б яким ризикованим було сільське господарство, все очевиднішим стає, що за вмілого господарювання земля може приносити гроші. От тільки ділитись своїми прибутками із селянами поспішають аж ніяк не всі. Та й для чого, коли закон дозволяє обмежитись надто скромними півтора відсотками плати за оренду земельного паю.

— Ми теж починали з такої плати, — розповів Михайло Стадник, президент ТОВ «СТІОМІ-Холдінг». — Але що далі заходили у подільську глибинку, що більше сіл і людей приєднувалось до компанії, то очевиднішим ставало, що на цьому співпраця не може обмежуватись.

Тепер компанія орендує в області близько ста тисяч гектарів землі в одинадцяти районах. Торік, за значно менших площ, зібрали близько 200 тисяч тонн зернових — п’яту частину від зернового врожаю краю. Нинішнього року ці обсяги плановано збільшити майже вдвічі. Понад півтори сотні сіл довірили «СТІОМІ-Холдінг» свою землю. А це означає, що фінансове благополуччя більш як ста тисяч власників землі тепер залежатиме від успішної її діяльності. І ще від того, наскільки компанія готова поділитись своїми здобутками із селянами.

З початку року вона вже збільшила орендну плату за землю до двох з половиною відсотків. А в найбідніших селах, де пай найдешевший, плата доходить до 4—5 відсотків. Здавалося б, не така вже й велика надбавка. Але лише вона дає додатково пайовикам понад сім мільйонів гривень. Ще один мільйон отримають місцеві ради у вигляді податку з фізичних осіб.

— Та й це ще не все, — підраховує Станіслав Надольський, сільський голова із Залісся. — Тричі на тиждень компанія привозить у село свій хліб, і буханка житнього коштує всього 1,3 гривні. Про такі ціни у міських магазинах давно забули, а в сільських вони вдвічі вищі. Пшениця, ячмінь, кукурудза для пайовиків теж просто за казковими розцінками — вісімсот гривень за тонну. Зерновідходи, дерть — майже втричі дешевші, як на базарі. Коли все підрахувати за ринковими цінами, то вартість паю зростає до десяти відсотків. Хто ще в області, а то й країні може похвалитись такими відсотками?

Не приховує сільський голова і те, що вже кілька разів звертався до орендарів із проханнями допомогти грошима. Нехай небагато — тисячу, другу гривень, але ж отримував. А для села і це великі гроші.

Тепер уявімо, що з простягнутою рукою до інвестора ідуть не тільки сільські голови, а й директори шкіл, завідувачі клубів і дитсадків, церковні старости, сільські лікарі... Як визначити, чиє прохання головніше, кому дати більше, нікого не образити? Цей гордіїв вузол у «СТІОМІ-Холдінг» вирішили розрубати раз і назавжди: не буде кращих і гірших — всі отримають однаково. Для цього і запропонували угоду, в якій визначено, що, окрім орендної плати за землю кожному її власнику, орендар ще сплачуватиме сільській громаді по 15 гривень за кожен гектар. Що з цього вийде, і куди підуть гроші, пробуємо розібратись на прикладі лише одного Волочиського району. На всю соціальну сферу протягом року із свого бюджету він може виділити 1,8 мільйона гривень. При цьому на сільські ради перепаде лише 700 тисяч. Про те, багато це чи мало, навіть не доводиться розпитувати: всі розуміють, селу потрібно не в десятки, у сотні разів більше. Але проведемо ще один розрахунок. У цьому районі компанія орендує десять тисяч гектарів землі. Отже, додатково сільради отримають від неї ще 150 тисяч гривень, тобто п’яту частину від передбаченого бюджетом. Хіба не істотна підмога?

Заліський голова теж потирає руки: за свої дві тисячі гектарів землі село отримає 30 тисяч гривень. Головне — гроші не потрібно просити, вони надійдуть відповідно до угоди. І так — у кожне село, з яким співпрацює компанія.

Коли розпитувала у сільських голів, куди витратять додаткову копійку, майже всі в один голос казали — на дороги. В багатьох населених пунктах уже десятиліттями ніхто не брався не те що за їх будівництво, а навіть і ремонт. Тож в Дунаєвецькому районі місцева влада так зраділа допомозі, що готова і програму розробити, і з будівельними матеріалами допомоги. А «СТІОМІ-Холдінг» вже й спеціальну шляхово-ремонтну техніку закупила, щоб попрацювала у кожному районі. Нехай не одразу і не скрізь, але ж мусить зрушитись справа з місця.

— Ми готові до активної співпраці і з нашими орендодавцями, і з місцевою владою, тому завжди робимо перший крок, — наголошує Михайло Стадник. — Але було б правильним, коли б таке партнерство базувалось не тільки на добрій волі обох сторін, а ще й на чіткому та логічному законодавстві, котре захищало б обопільні інтереси. Тому від імені нашого колективу, котрий разом із пайовиками вже налічує близько 120 тисяч чоловік, і вирішили звернутись до найвищих посадовців держави із пропозиціями.

Вимоги і орендодавців, і інвестора прості та зрозумілі. Насамперед переглянути податкову систему так, щоб вона працювала на користь сільських громад, щоб кошти, зібрані на землі, могли залишитись у селі. Приміром, лише торік компанія сплатила близько 19 мільйонів гривень податків з виробленої продукції. Невже ці гроші були б зайвими у подільських селах? З другого боку, податкова система могла б бути лояльнішою до тих, хто надає селу фінансову підтримку. Причому робить це не з примусу. Скажімо, згадана компанія щомісячно надає у кожен район, де вона працює, десять тисяч гривень на придбання ліків для пайовиків. За рік набігає понад 1,3 мільйона гривень. Тепер до цієї програми додався ще один проект: пайовики із Ярмолинецького та Віньковецького районів отримуватимуть безоплатні рецепти у своїх дільничних лікарів, за які заплатить інвестор.

Зрозуміло, що жоден закон не зобов’яже кого б то не було йти на подібні кроки. Але віддячити за таке він все-таки міг би. Тим паче що стає очевидним: аграрний бізнес уже готовий брати на себе певні соціальні зобов’язання. Та й конкуренція підштовхує до цього: землю, врожаї, сировину зуміє отримати той, хто гідно заплатить за них. То чи розумно затягувати податковий зашморг на курці, яка несе золоті яйця?

Не будемо ідеалізувати ситуацію: величезна фінансова прірва, котра свого часу пролягла між селянином та потужним аграрним бізнесом, не зменшується. Але незаперечне й те, що стосунки між бідним власником землі і багатим орендарем починають набувати іншого характеру. Сторони починають розуміти, що вони справді партнери, і одне без одного їм не обійтись. Тож будь-яка плата селянину — це вже не милість. Це нехай зовсім крихітна, але все-таки часточка великого бізнесу.

Хмельницька область.