Дім, який побудував «Укррос»

Якщо за 150 кілометрів на південь від Харкова піднятися вночі на пагорб і озирнутися навколо, то можна побачити велике, потопаюче у вогнях місто. Однак на карті жодного великого селища. Мерехтливі вогні — не міраж, а численні прожектори сільгосптехніки, яка працює і вдень, і вночі. Тут, поблизу райцентру Сахновщина, в окремо взятому господарстві «Аграрний дім імені Горького» компанія «Цукровий союз «Укррос», один з найбільших виробників цукру в країні, будує звичайний сільський капіталізм. Не із грабіжницькими обрисами, як це найчастіше буває, а з людським обличчям. Колишні колгоспи ледь не стають у чергу, щоб увійти до структури «Аграрного дому». Серед місцевих селян з’явилася навіть своєрідна приказка: ти щасливий, тому що працюєш в «Аграрному домі».

Навіть побувавши один день в «Аграрному домі», починаєш чітко усвідомлювати: українське село, вітчизняне сільське господарство — це не Тмутаракань, на що його сьогодні перетворили «батьки нації», а справді ріг економічного достатку. Якби сьогодні агробізнес вели скрізь, як тут, ми були б і ситі, і заможні, і завалили б українськими продуктами харчування увесь світ. Це не журналістська метафора, а нехитра мужицька арифметика, заснована лише на фактах і цифрах.

Місце буряків — не в Червоній книзі

На Харківщині сільське господарство завжди було на висоті. Хоча регіон перебуває в зоні так званого ризикованого землеробства й не розбещений достатньою кількістю опадів, метровий шар жирного українського чорнозему рік у рік компенсує цей пробіл високими врожаями. Недарма область часто визнавали лідером сільгоспвиробництва. Колишній колгосп імені Горького, де нині центральна садиба ТОВ «Аграрний дім імені Горького», приміром, носив на своєму прапорі орден Леніна, а його голова заслужено «ходив» у народних депутатах.

Згадуючи про непогані врожаї, старожили хитро примружують око: а працював-то на нас весь район, і обласна влада підтримувала. Однак, резюмують, ті врожаї — не рівня нинішнім.

Утім, згадаємо: вищу нагороду СРСР вручали господарству, якщо пшениця вродила по центнерів 35 з гектара, цукровий буряк давав 300 центнерів, якщо дійна череда трохи доїлася, а не тільки продукувала гній. А що сьогодні? Якщо відкинути витіюваті чиновницькі звіти, стан речей, м’яко кажучи, кепський. Цукрові буряки, які завжди були шанованою культурою, схоже, незабаром буде занесено до Червоної книги. Виробництво буряків, а, отже, і цукру скорочується. Цього року агропідприємства області скоротили посіви ще на 40 відсотків. За деякими оцінками фахівців, в 2008 році врожай цукрових буряків в області становитиме не більш як 800 тисяч тонн. Але для того, щоб хоч якось завантажити роботою вцілілі цукрозаводи, необхідно не менш як 2 мільйони тонн сировини. Парадокс у тім, що найбільше скорочують посіви саме райони, де розташовані цукрозаводи. Влада визнає, що бурякосіяння й виробництво цукру збиткові, що обіцяні державні дотації в 550 гривень на 1 га посівів ситуації не змінять. За даними асоціації «Харківцукор», цього року в області можуть зупинитися ще кілька цукрозаводів.

Оаза успіху й процвітання

Коли наприкінці 2005 року в Сахновщинському районі з’явилося ТОВ «Аграрний дім імені Горького», яке очолив Юрій Снігур (на знімку), це було пересічне сільгосппідприємство. Землю, як і скрізь, потроху розбазарювали, селяни сіяли, що могли і як могли, ферми валилися, поголів’я скорочувалося... Одне слово, типова картина повсякденного життя помираючого українського села. Однак за два з половиною роки тут усе змінилося з точністю до навпаки — земля і довкілля стали оазою успіху й процвітання. Мені самому часом дивно, але це правда, тільки правда й нічого, крім правди.

Якщо ще кілька років тому звідси їхали молоді люди й старожили, то зараз тут не тільки виробничий бум, а і свого роду сільськогосподарське паломництво. Воно, як правило, закінчується купівлею будинку й працевлаштуванням. Ще недавно тут пустували цілі вулиці, добротні українські хати не продавалися навіть за кілька сотень доларів. Тепер спробуй купити дім — проблема на десятки тисяч тих самих у. о. Ніякого дива не сталося. Просто на цю землю прийшов справжній господар, щирий інвестор. Не на рік, не на два, не з метою схопити максимальний прибуток, вичавити із землі останні соки, а, хочеться вірити, назавжди, зі шляхетною місією — відродити село, примножити свій капітал не за рахунок обдирання селян, а їх процвітання. І мудрий сільський народ це відчув і оцінив одразу.

От і пішла справа, та так, що стомлені від свавілля села справді шикуються у чергу, щоб якомога швидше опинитися під економічною парасолькою компанії ВАТ «Цукровий союз «Укррос». Адже в цьому разі — гарантована робота, стабільно висока заробітна плата, не на словах, а на ділі вагомий пакет соціального захисту.

Жити і працювати по-новому

Наприкінці 2005-го господарство мало близько 3 000 гектарів оранки. Сьогодні ТОВ «Аграрний дім імені Горького» об’єднує не менш як десяток сіл і землі декількох колишніх колгоспів, що становить уже більше 10 000 га. «На сьогодні наші простори, — зазначає не без гордості директор Юрій Снігур, — розкинулися майже на 100 кілометрів між найвіддаленішими полями. Але до кінця року, якщо чиновники не перешкодять, в «Аграрному домі» буде не менш як 25 000 гектарів оброблюваних земель у декількох районах області».

Стратегічною культурою, зрозуміло, є цукровий буряк. Компанія «Укррос» володіє декількома цукровими заводами в різних областях країни й має потребу в стабільному їхньому забезпеченні сировиною. Багаторічний досвід фінансових і товарних інвестицій у багато сільгосппідприємств довів, що можна стимулювати господарства вирощувати буряк, але досягати високих, світових показників урожайності — навряд чи. Для цього необхідно застосовувати сучасні технології, не нехтувати навіть, здавалося б, дріб’язками в технології обробки ґрунту й у догляді за посівами. Таке завдання не під силу дрібним, економічно слабким господарствам.

Як «Аграрний дім» вирощує цукрові буряки і яких досягає врожаїв без орденів на прапорах — про це згодом. Спочатку, як на мене, варто сказати про більш важливі речі. Коли підприємство ВАТ «Цукровий союз «Укррос» прийшло на ці землі, ожили не тільки виснажені роками безгосподарності поля, а й вся інфраструктура сільськогосподарського виробництва, та й саме життя на селі набуло зовсім нового якісного змісту.

Собівартість свинини не перевищить 8(!) гривень

Біля робочого стола Юрія Снігура висить карта, на якій позначено не тільки села й площі полів, а й символічні знаки тих культур, якими їх засіяно. Головний принцип у рослинництві — класична сівозміна із застосуванням всіх технологій з обробки ґрунту й догляду за рослинами, з використанням сучасних досягнень агрономії й сільгоспхімії. Ячмінь, озимі, цукрові буряки, кукурудза, горох, багаторічні трави, та й всі інші культури стають не збиткові, а рентабельні, якщо справи на величезних просторах вести індустріальним способом, а не кустарно-злодійкуватим. У полі не стихають не менш як 100 (!) тракторів, не кажучи вже про іншу сільгосптехніку. Комбайни й сівалки — імпортного виробництва, а от ті самі трактори й автомобілі — або вітчизняні, або із заводів близького зарубіжжя. Добра техніка, переконують інженери, якщо належно до неї ставитися.

Такий же дбайливий підхід і до тваринництва. Тут ферми не розбирають, а відновлюють або будують заново, капітально, оснащують за останнім словом техніки. Молочнотоварні — на більш як 650 голів тільки дійної череди, а ще ферми молодняку, свиноферми на тисячі голів — все як у старі добрі часи. Відмінність лише в тім, що непродуктивне поголів’я постійно вибраковується, а завозяться породи, які приносять максимальний прибуток. Біда лише, що вся селекційна база в країні майже знищена. Іноді породистих корів, доведених до виснаження в інших господарствах, зоотехніки волоком вантажать на машини й везуть на свої ферми: нічого, кажуть, за півроку відгодуємо, зате яких корів матимемо! У 2006 році надої становили 2900 літрів на корову, в 2007-му — 3850, в 2008-му планують надоїти 4200. А в перспективі у господарчому плані намічено отримувати від кожної дійної корови не менш як 5000 літрів. Але над цим, зазначають, треба попрацювати ще декілька років. Раніше за такі показники доярка могла одержати й звання Героя Соціалістичної Праці. Нині — пристойну заробітну плату. Уже зараз кращі доярки заробляють, наприклад, не менше за журналіста центральної газети. Але це тільки початок, запевняє адміністрація.

А от свинарство вирішили розвивати на основі датської беконної породи Ландрас. Плідність у свиноматки — 10—12 поросят за опорос. За беконної відгодівлі молодняк за півроку досягає ваги більш як 100 кг. Планують у найближчі роки виростити череду не менше 10 000 голів. Комплекс під нього вже майже капітально відремонтували. Цікаві підрахунки економістів: собівартість кілограма свинини не перевищуватиме 8(!) гривень. Сьогодні середня ціна на ринках Харкова — не менш як 50 гривень за кіло.

Наш цукор гріх не продавати на світовому ринку

За підсумками 2007 року буряки стали однією з найменш прибуткових культур для виробників. Рентабельність їх вирощування навіть на ефективних підприємствах становила лише 14 відсотків, що на 37—55 відсотків нижче показників пшениці, ячменю й кукурудзи, і на 100—150 відсотків нижче, ніж насіння соняшнику або ріпаку. Якщо в 2008 році, як прогнозували експерти, посіви під буряками скоротяться, Україна знову залежатиме від імпорту цукру. Прогноз, на жаль, підтвердився. Отож без потрясінь на цьому ринку, мабуть, уже не обійтися. Головна причина скорочення посівів буряків, а отже, й виробництва цукру — у нестабільності ринку, спричиненій ручним управлінням з фіксованими й вкрай низькими цінами. Свобода підприємництва вже давно характерна для всіх галузей економіки, крім цукрової. За місяць можуть на третину зрости ціни на пальне, удвічі — на хліб, і уряд при цьому пальцем не поворухне. Але тільки-но мова заходить про те, що виробництво цукрових буряків і цукру за фіксованих цін на закупівлю сировини й готового продукту вже не рентабельно, одразу лунає потужне урядове застереження: стратегічний товар!

Від лукавого все це, розмірковують селяни «Аграрного дому». Ну, скажіть, ставлять вони мені запитання, хіба може середньостатистична українська родина витратити за рік більш як мішок цукру, якщо тільки вона не жене самогон? Ні, звичайно. Отже, якщо ціни на цукор зростуть навіть удвічі — це не дуже вдарить по нашому гаманцю, лише на хліб витрачаємо в декілька разів більше. Але вільні ціни дали б змогу відродити галузь, зробити цю продукцію привабливою для сільгоспвиробника, здійснити технічне переозброєння на цукрозаводах і підвищити заробіток. Адже наш цукор утричі солодший за тростинний і його успішно могли б продавати на світових ринках. Так чому ж цього не робити?

У глухому куті буряк не виросте

Цукрові буряки — культура, як відомо, досить витратна. У середньому в гектар треба вкладати 6 — 6,5 тисячі гривень. Але щоб досягти за таких витрат хоча б нульової рентабельності за фіксованих закупівельних цін 185 гривень за тонну, врожайність має бути не менш як 350 центнерів з гектара.

Коли «Аграрний дім імені Горького» починав бізнес, клин під посівами буряків не дотягав і до тисячі гектарів. Через рік він збільшився майже вдвічі, нинішнього року — досяг 3500 гектарів. На наступний рік під посіви буряків заплановано 5000 гектарів.

— Завдяки фінансовим можливостям компанії «Укррос», —каже директор «Аграрного дому» Юрій Снігур, — у нас працюють найкращі фахівці-аграрії, ми забезпечені найсучаснішої технікою, застосовуємо найпередовіші технології. Тому й одержуємо стабільно високі врожаї, не нижче 420 центнерів з гектара. Так, це мільйонні кредитні ресурси, але справа того варта. Буряки — наша стратегічна культура, але, однак, рентабельність її занадто низька для успішного бізнесу.

Що ж тоді казати про ті господарства й заводи, економічний стан яких набагато гірший? Звичайно, вони відмовляються від вирощування й переробки цукрових буряків, традиційної економічно вигідної української сільгоспкультури, але загнаної в глухий кут через недоумство або помилкові пріоритети уряду.

— Завдання нашого господарства, — продовжує Юрій Олексійович, —забезпечити сировиною ЗАТ «Цукрове», яке входить до структури ВАТ «Цукровий союз «Укррос». Потреба цього заводу в Кегичівському районі — 240 тисяч тонн цукрових буряків. Цього року ми завеземо на завод 150 тисяч тонн. Наступного — повністю забезпечимо його безперебійну роботу. Але багато інших заводів залишаться на голодному пайку або зовсім не почнуть роботу в сезон цукроваріння. Хіба це державний підхід до справи?

500 центнерів буряків з гектара — не межа

Цукрові буряки в «Аграрному домі», як, втім, і у всій компанії «Укррос», справді вміють вирощувати. Окремі екземпляри, розповідають агрономи, виростають до 17 кг, комбайн підібрати не може. Запорука успіху — добре насіння, постійна експериментальна робота. Цього року посіяно 23 найрізноманітніших гібрида. Агрономи постійно стежать за посівами, вивчають, як вони розвиваються на тутешніх ґрунтах, як швидко потім набиратимуть вагу. Все це потрібно для добору найурожайнішого для цих полів і кліматичних умов насіння, яке в найближчі роки має дати врожай в 500 і вище центнерів з гектара. Фахівці запевняють, що землі Сахновщинського району такі благодатні для цієї культури, що за нормальної кількості опадів можна одержувати до 700 центнерів з гектара. Не випадково на початку минулого століття тутешні цукрозаводчики були найбагатшими людьми Російської імперії. А що роблять на цих землях тепер їхні послідовники? З року в рік на тих самих полях висівають соняшник, одержують по 10 тисяч гривень чистого прибутку з гектара й зовсім не думають про те, що залишають вони після себе не благодатну українську землю, а спустошену пустелю. Три роки соняшнику — і родючість землі доведеться відновлювати років десять.

Українські селяни могли б добре заробляти не лише на соняшнику, пшениці, бобових культурах, попит і ціна на які постійно зростають на світовому ринку, а й на цукрових буряках і цукрі. І треба для цього зовсім небагато: навіть не преференції створювати, а лише вивести галузь зі списку ізгоїв. Адже цукрозаводи в багатьох районах — бюджетонаповнювальні підприємства. Вони забезпечують роботою сотні родин, завдяки їм ще якось тримається на плаву місцева соціальна сфера.

Щорічно неоголошена експропріація селянської власності знищує в Україні 20 сіл. Ще не дуже давно й у Сахновщинському районі були села з десятками дворів, зі своєю історією й устремлінням у майбутнє. Тепер лише руїни.

Гарний дах, радісні діти, задоволена дружина — що ще треба?

«Аграрний дім імені Горького» забезпечує робочими місцями сьогодні 670 родин. Практично кожний працездатний з навколишніх сіл, хто бажає працювати й одержувати за це гідну зарплату, може працевлаштуватися в одному з відділень підприємства. В тваринництві працює 130 чоловік, 172 — у рослинництві, 147 механізаторів. Робота кипить часом цілодобово, чотири їдальні постійно доставляють гарячу їжу прямо в поле. Жодної хвилини простою!

Підприємство допомагає молодим родинам будуватися. Хлопці й дівчата, чоловік тридцять щорічно, за рахунок підприємства навчаються. Середня заробітна плата основних робітників — не менш як три тисячі гривень, у польові кампанії — й того більше. З року в рік помітно поліпшується матеріальне становище селян. Ось лише один приклад. Трудівники «Аграрного дому» за минулий рік придбали 37 легкових автомобілів, за п’ять місяців нинішнього року — 30, не кажучи вже про побутову техніку та інші речі, без яких молоді родини на селі, так само як і городяни, не уявляють тепер свого життя. Села облаштовуються, дороги асфальтуються, у кожному дворі центральне водо- і газопостачання.

— Це добре, — каже директор, — що люди осідають на землі, стають такими міцними, заможними господарями.

Життя відкине недбайливих хазяїв. Українське село буде жити. Скільки років ми вже чуємо, що українському селу потрібен інвестор. На мою думку, це і є той самий справжній інвестор, який щодня робить те, що має робити вся країна.

Микола КОСИЙ.

Харківська область.

Фото автора.