Літописець окаянних днів і вічного кохання(Злободенні нотатки на полях про Івана Буніна)

Українська радянська енциклопедія (1978) так пише про нього: у 17 років визначився як поет. Перші оповідання — «На край світу», «Танька». Пізніше серед кращих — «Антоновські яблука». Повість «Село» (1910) — критичний реалізм. Бунін виступав як перекладач. Байрон, Тарас Шевченко, Г. Логфелло. Зазначено: Бунін жив і працював у Полтаві, Харкові, бував у Києві, Чигирині, Черкасах, Миргороді. Зустрічався і дружив з М. Коцюбинським, іншими видатними письменниками України...

Так, Іван Бунін усією душею любив Україну, українців. Так, він у своїй творчості використовував мотиви й образи України. Це й «Ліка», і майже найперше його оповідання «На край світу», і «Лірник Радіон»...

Його завжди читабельну прозу повинні тут читати, принаймні — не витісняти. Він цей дивовижний край любив, і його тут теж продовжують любити мільйони. Та як інакше! Він перший слов’янин, відзначений Нобелівською премією. І тільки «тимчасові люди» на цій землі не рахуються з істинним значенням його Слова.

1

Знайти власний голос у літературі — це працювати, працювати і працювати. Перші десять років творчості дали молодому Буніну вісім відгуків. Ні захоплення, ні визнання. Росія, в якій він народився, бродила революціями. «Молох» Купріна було помічено — начебто вчасно. Звичайно, теми Горького — «Фома Гордеев», «На дне»... Бунін зі збіднілого, але не озлобленого дворянського роду, не сприйняв революцію 1905 року. Він записав свої враження від неї: якесь жахливе захоплення великої події. І не більше!

Не сприйняв Бунін і Жовтневу революцію. «Окаянні дні» про неї він свідчитиме в Одесі.

«Окаянні дні» Буніна — світова філософія бунтів і переворотів. Вона і волає, і плаче, і сходить кров’ю. Вона вбиває мораль, порядність...

Цікаво писати про нього, якщо думаєш про вчинки цього дворянина з бідного роду в цьому неземному, пекельному часі. Коли народилася в ньому совість і безпомилкова ця порядність? Десятки спокус — іди або праворуч або ліворуч. Ну що, здавалося, могло дати дитинство на хуторі в Орловській губернії? Однак, на щастя, трапився вчитель. Початкову освіту вів у домашніх умовах якийсь Романенко, з’ясовується — людина «художнього спрямування». Не всім щастить на таких домашніх учителів. Він заніс у душу добро, порядність, любов до людей і відповідальність за простий народ.

Восени, в 11 років, Бунін вступає до гімназії. Відвідує заняття неохоче. Живе в селі Озерки зі старшим братом Юлієм, який перебував під наглядом поліції — був народовольцем. Напрочуд глибокі були знання Юлія, у свій полтавський період життя він зробив багато для культури, моральності поколінь.

Ідеї старшого брата про російське безмежне в нестатках і протиріччях життя не лягли на душу молодшого брата. Він жив розкрито і вже, напевно, закохувався і закохував у себе. В останньому був мастак.

Ось невелика рисочка. Це з книги третьої його дружини. З ким він водився, танцював, співав. За книгу Віра Миколаївна (про неї ще чимало скажу) дякує, по нинішньому — своїм спонсорам: таким-то княгиням і «велика подяка княгині Голіциній за ті відомості, якими вона поділилася зі мною про Буніна в Озерках, баронесі Врангель, від якої я довідалася дещо нове про життя Івана Олексійовича, коли вони були молоді»...

Усе це відбувалося в полтавський період життя письменника. Юлій намагався стримати невінчаний шлюб, Іван Олексійович, щиро закоханий, тільки страждав. І все-таки Варвара Пащенко увійшла в історію бунінських безсмертних творів, як прототип «Темних алей», які він написав уже лауреатом Нобелівської премії.

Про другу дружину Буніна, одеситку Ані Цакні, я знайшов довідку серед безлічі паперів-спогадів (є вони у спогадах і третьої дружини — В. М. Муромцевої). Історія така. Російський грек Микола Петрович Цакні, революціонер, одружений з красунею-єврейкою, був засланий на крайню північ і втік звідти на якомусь іноземному пароплаві. Жив потім емігрантом у Парижі, займаючись чорною роботою. Його дружина, народивши йому дочку Аню, померла від сухот. Дівчинка тільки у дванадцять років повернулася в Росію з батьком. Він женився на багатій грекині Ірикліді, котра вчила Аню співу в самої Віардо і, як свідчать джерела, так вона і недовчилася.

Бунін приїхав в Одесу в серпні 1898-го. Йому було 28 років. Випадково вони зустрілися і Бунін освідчився Ані в коханні. Від цього шлюбу народився син Коля, котрий помер у п’ятирічному віці від скарлатини.

Я чув багато суджень великих письменників з Росії, України про той чи інший твір Буніна, де прототипи видно як на фотоплівках, що уловлюють часом увесь сенс буття. В одній миті. Найбільшим шанувальником Буніна я особисто вважаю Олександра Твардовського. Він завжди говорив про нього, точно потрапляючи в десятку. Я був у нього зі своєю повістю «Казарма», за його викликом. Оповідь моя велася в «Казармі» від імені першої особи, людини божевільної. Вона, як і я, пройшла запасний полк, війну в останньому ешелоні, а потім ще вісім років строкової у казармі впритул з кордоном.

Шкода, що й того разу мені не пощастило. Твардовського «з’їли», мою «Казарму» загубили. Та й не тільки мою. Скаржитися не було на кого. Час минав — під затягування пасків на останню дірочку. Поет раптом по-доброму всміхнувся. Почав хвалити: я витримав натиск долі, зумів не оскотинитися, щось непогане написав. І зненацька перевів розмову на Буніна Івана Олексійовича. Сказав: у літературі для нього — це все. Не зламався душею, не зрадив себе, честь маю, я вам не якийсь Ванька-встанька. Російська література завжди мала совість, хоч би з яких боків на неї тиснули!

Я й тепер бачу цього великого страждальця. Він перед моїми очима — живий, непоступливий. Я аніскілечки не ображаюся, що при закритті журналу Твардовського (сталося це відразу після мого повернення в Київ) у «Новом мире» загубили мій рукопис. Інакше й не могло бути!

Що залишилося після розмови? Він, Твардовський, найбільше любить «цю людину — Буніна» не тільки за його письмо, стійкість і порядність — найвищі людські якості в цьому нелегкому російському житті, та й у вас, добрих хохлів!

Я знав: Твардовський був із розкуркуленого роду, тобто з «куркулів». І це йому теж ставили в провину. Він не з багатих куркулів. Не підлещувався, не крутив. Написав про це. Ніхто й ніколи не написав таких передмов. У них світилися дві душі: одна — Бунінська, друга — Твардовського.

3

Пізніше до мене дійшло якимись невидимими проводами, що ж хотів сказати Твардовський, запитавши: «Ви любите Буніна?». Це прийшло після того, як я прочитав «Село» Буніна, написане в 1909—1910 р. Геніально зображена історія! Змучена душа селянина. Вона й тепер чимось доповненим, як відповідь, завжди поруч.

Бунін бачив палаючі садиби. Погроми.

Помста народу?..

Він писав стримано. А кров кипіла в кожнім рядку.

Будь насамперед з Народом!

Думай насамперед про нього.

Він переміг у війні.

Він переміг після війни.

Не купуй його сморідним тридцятником!

Ці срібняки не врятують тебе на суді Народу!

Якби він був живий... Він би нагадав. Він ніколи не приховував «великого смутку від умертвленого обіцянками народу». Старий селянський і наш уклад життя так зіпсовано і так принижено! Немає слів, коли слухаєш сповіді справжніх людей сучасного нашого села. Усе, що було хорошого від того навіть радянського укладу, — або знищено, або розкрадено. Природа стає й у селі мертвою. Чим жила людина, те в неї відібрали, відбирають, маскують під купи паперів, папірчиків і купюр.

Почитайте «Село».

Ви побачите, скільки волі і сил є в людині селянської праці. Ось-ось буде століття відтоді, як бунінське «Село» заговорило живою талановитою мовою. Пророк-письменник уболіває і нині за людей природи, садів, городів, молочних річок, запашної скошеної трави.

Бунін нам нагадує: ніщо у світі не минає безслідно. Ніхто не залишиться безкарним.

Так і думається: безслідно не мине і знищення літературної історії «Села» — як продовження «оголення душі», щоб не вмер народ у невірі та забутті.

4

Таких людей, таких письменників, здається, уже немає. Чи у світі можна полічити на пальцях. Геніальний провидець і невтомний співак порядності тих, хто живе на землі, літератор, у якого кожна навіть літера в написаному ним слові не корчилася, не випиналася, не вимагала «світового» визнання...

Не важливо, де народжуються такі. Важливо, що, народившись у Росії, поряд з Україною, у Воронежі (1.(22) 1870-го), уже дещо пізнавши, він, ще неоперене пташеня, поїхав писати: «на уклін до могили» Тараса Григоровича Шевченка. Варто декому з тих, хто постійно ставить такі собі міжусобні закидончики на радіо «Культура», додаючи до своїх імен «Націоналіст» (саме з великої літери. — В. Ю.) вчитатися в замальовку «По Дніпру» (одна з перших публікацій росіянина Буніна), багато чого зрозумієш, що означало в душі його ім’я великого поета-страждальця за істину, за свій народ, за його святу віру в правду. Завжди і скрізь правду в недосконалому нашому існуванні під цими, начебто для усіх рівними частками розділеними Сонцем і Небом.

Внутрішній вплив Шевченка, його справжня незаплямованість у кривді й правді, у вчинках добра і зла, — ще ніким по-справжньому не оцінена. Прямуючі вічні страждальці всіх часів порівняно з Тарасом Григоровичем — за силою духу менші.

Не знаю, як хто, я, читаючи Буніна, завжди відчуваю: він щось говорив на могилі Генія. Від себе клявся: не похитне ні злато, ні гроші його душу!..

І це так. З великим росіянином Львом Толстим він розійшовся в думках, навіть іронізував з приводу толстовства. З Горьким, по суті, Знаменням простолюдина, котрий покорив Олімп Слова, він залишився душею холодний. З Чеховим, вважаючи себе учнем, поводився шанобливо і дружньо. Поїздка Чехова на Сахалін була, можливо, для нього несподіваною. Каторжний Сахалін — це тема тем. Чехов вразив, однак, Буніна скрупульозністю, титанічним трудом. Хворий, харкаючи кров’ю, письменник своєю поїздкою наче протестував проти царської неволі. Він був, на думку Буніна, описувачем. А Шевченко був усе життя істинно святим. Таким, хто не покаявся, не зрадив. Був знятий на дніпровській переправі вартою і... загинув у неволі, солдатчині. Загинув лише на певний час. Він не розгубив себе. Він залишався жити уже вдалині від «царя-батюшки», знаючи муки пережитого, знаючи, що так у Росії було, так і залишиться, якщо той народ, та солдатчина не скажуть свого слова.

5

У цій мерзенній вічній революційності, зневажаючи Божі заповіді або йдучи за ними, Бунін знайшов свою тему: Любов і Смерть.

Звичайно ж, він найбільший співак Кохання.

Вічні, між іншим, теми.

Вишукані, злі, такі, що не прощають, — але кохання і смерть.

Чи пережив він усе те, про що писав у любові до теми?

Так. Так!

Я вже вище говорив про Варвару Пащенко (див. фото). Пристрасний, бурхливий роман. І... темні, темні алеї...

У житті старший брат улаштував утечу Буніна від кохання. Бідність їх давила. І кінець коханню, може, справді через бідність нареченого. Пащенко вибрала підприємливішого і багатшого нареченого.

Самолюбство плакало в душі. Він ревнував, він геть змучився. А дійсність — не на його користь. І вдруге одружився з багатенькою. Вона була одеситка. Батько — теж у розкоші... Як вона потім його переслідувала! З яким боєм давала розлучення!

Він розумів, що таке толстовство, декадентство, куди його зазвичай тягли. Але він не розумів і, напевно, погано спочатку знав жінок. Хоча писав про любов блискуче — плутався в ній і не виходив з глухого кута.

У вигнанні Бунін жив, як тепер відкрито пишуть, з двома жінками. Це велика тема. Він жив бідно. Соромився, коли більш-менш багаті емігранти запрошували його і цих жінок на обід.

З цими двома жінками Бунін поїхав одержувати і Нобелівську премію: Муромцева-Буніна і, як вони записали для протоколу, щоб була присутня з ними, «їхня дочка», якась Кузнєцова.

Він почав жити краще, ширше. Гроші полетіли, як листя восени за великого вітру. Кузнєцова з будинку Буніна відбула.

Офіційне визнання Івана Олексійовича Буніна відбулося 1903 року. Йому було, як Ісусу, 33 роки. Академія наук за віршований збірник «Листопад» і переклад «Пісні про Гайавату» американського поета Генрі Лонгфелло зробила його почесним академіком. До революції в ліриці самолюбній, часом самотній у шуканнях, Бунін продовжував традиційно-класичну лінію у віршах, оповіданнях і повістях.

Коли він виїхав у зарубіжжя, жив там, дуже рідко про нього писали. А якщо писали, підкреслювали: він описував збідніння дворянського і духу, і всього в минулому непоганого побуту. Згадувався «Суходол», звичайно, згадувалося «Село» (1910 р.).

Про блискуче оповідання «Пан із Сан-Франциско» говорили, як про «спустошення буржуазної душі».

Бідна й тому однобока думка завжди «співається» для насолоди влади, що нині є. Це в нас, у СРСР, завжди було. Але «Пан із Сан-Франциско» — явище світового масштабу. «Зразок» життя американського пана, котрий приїхав у Європу, помер тут зненацька, його засунули в трюм, як нинішнього бомжа сунуть кудись, — це страшно для людства. Він у трюмі, а поряд зображено куплене кохання...

Бунін пристрасний у письмі, бичує, і нашому часу —він учитель.

7

«Граський щоденник» киянки Галини Кузнєцової найбільш ємний і по-людськи загадковий навіть для нашого, уже до всього звиклого читача. Серед бунінської «спогадівської спадщини» він не загубився. Власне, «був чи не був між ними зв’язок», вирішили недавно фільмом. Не забуваймо, однак, бунінської вічної порядності в усьому. Він кохав, він розривав стосунки, шукав у любові й творчу душу.

Галина Кузнєцова на 30 років була молодша за Буніна. Ах, скажуть мені нині! Кузнєцова (народилася в Києві 10 грудня 1900 року) добре закінчила Першу жіночу гімназію — на розі Різницької і Московської. Вона жила на Печерську в районі, як тепер кажуть, елітному. Залишивши Росію двадцатисемирічною — вже не той вік, немов приросла до родини Буніних; десь зустрівшись з нею, письменник заворожив її своїм талантом.

Мало хто терпів би і бідність, і все інше, часом злиденне, далеко від усього на горі, ім’ям якої вона назвала свій «Щоденник».

Вона, як відомо, залишила Росію в 1920-му. Через Константинополь виїхала до Праги. Потім навчалася в одному з французьких інститутів, не закінчила його. У Парижі мрія її збулася: вона познайомилася з Буніним. Надоумив, як зблизитися з великим російським письменником-емігрантом, один з її професорів. «Будь ласка, подаруйте йому свою книгу!»

Її книги «Утро» (1930), «Пролог» (1933), збірник віршів «Одинокий сад» (1937), переклад роману Ф. Моріака «Вовчиця», що вийшов у видавництві «Русские записки» (1938) з передмовою Івана Олексійовича і багато іншого. Це, звичайно, зближувало з дуже вимогливим у письменницькому ремеслі Буніним. І потім, пішовши з будинку Буніних, продовжувала творче життя. У 1967 році вийшов у світ «Граський щоденник», як я вже казав, одна з кращих книжок про Буніна. Видали її у США.

...У 1953-му мене в Мари тодішньої Туркменської РСР комендатура зняла з потяга. Я їхав до Львова вчитися на військового кореспондента. Був грудень. Холоднеча й на півдні. «Стажу в тебе партійного немає!» — змилостивився комендант. — Назад поїдеш у Кушку».

Доля дарує людей, як на золотому підносі. Вона мені подарувала Юхима Назаренка і Юхима Лазебника, редактора «Робочої газети», царство їм небесне!

Володимир ЮГОВ,лауреат літературних премій імені В. Короленка, І. Буніна, ін.Березень 2008-го.

P. S. Мені уявляється, що Слово Івана Буніна продовжувало жити й тому в еміграції, що поруч була Жінка. Терпляча, всепрощаюча, російське золото з ребра Адама. Натовпи, що пропливали довкола нього, серед них — найбільші творці літератури Горький, Чехов, Лев Толстой з його задушливим заступництвом, і ще і ще Пам’ятники. Але одна Вона могла терпіти його характер, непостійність у коханні. Я не хочу перелічувати, що написав він поруч з нею у вигнанні. Бо не учнівська моя стаття. Хто прагне до літератури світового досвіду, той обов’язково пройде всередину Буніна, зачепиться мимовільною магією його шляху до слова.

Отож жінка ця — Віра Миколаївна Буніна. Я дозволю собі дати опис першої зустрічі з майбутнім Нобелівським лауреатом:

«— Як ви сюди потрапили? — запитав він.

Я розсердилася, але спокійно відповіла:

— Так само, як і ви.

— Але хто ви?

— Людина.

— Чим ви займаєтеся?

— Хімією...»

Муромцева, згодом Буніна-Муромцева, була на одинадцять років молодша за вже й тоді хорошого письменника. Вона, як з’ясувалося потім, була людиною літературно обдарованою. Знала німецьку, французьку, англійську. Вона потім перекладе Флобера «Сентиментальне виховання» та його драму «Спокуса святого Антонія», оповідання Мопассана. Вона зробить про чоловіка дві книги — «Життя Буніна» і «Розмови з пам’яттю»...

Одна із сучасниць написала про неї: «Її простота приваблювала, як і її «царственість».

Вона дочекалася, коли Її Чоловіку, найталановитішому і незамінному, дали першу премію Миру ось з таким, на перший погляд, дивним обґрунтуванням: «За строгу майстерність і традиції, які він розвиває в російській класичній прозі».