Наприкінці минулого тижня принаймні кілька годин Олександр Омельченко, голова Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Верховної Ради України, в недавньому минулому протягом двох термінів київський міський голова і глава столичної держадміністрації, нині лідер блоку свого імені на виборах до Київради і кандидат на посаду міського голови, точно не займався виборчими клопотами.

У нього була зустріч для душі — з пасічниками з усієї України, які зібралися на ярмарку біля Інституту бджільництва у київській Феофанії. Хто знає улюблене хоббі, а точніше, цілком професійне захоплення Олександра Олександровича, той розуміє, про що йдеться.

Сан Санич — чоловік дуже багатосімейний. У нього, крім міцної, як то прийнято у відповідальних чоловіків, людської сім’ї, є ще двісті тридцять сімей бджолиних. Особливості сімейного будівництва, і людського, і бджолиного, він знає досконало. Риса його натури — досконало знати те, до чого лежить душа.

А те, що проведений на ярмарку час не можна віднести до роботи кандидата з київським електоратом, безсумнівно. Зібралися тут пасічники з усієї України, власне з Києва — дещиця. Отож і мова йшла переважно про справи свої, професійні, зокрема про кращі способи приготування медовухи, легкої і чистої, як справжнє шампанське, а не якогось там міцного напою, до калапуцання котрого не опуститься справжній пасічник.

З численних діалогів було видно: пасічники поважають свого брата-бджоляра Олександра Омельченка, цінують його досвід і поради, а один навіть сказав потім колегам: «І навіщо йому та клята політика, коли він — з найперших знавців нашої благородної справи?»

Так то воно так. Життя пасічника саме по собі річ непересічна і високодостойна. Та якщо уявити, що тонкий процес медозбору — то школа акуратного збирання податків, щоб і держава була нагодована, і кожна сім’я не зубожіла, а процвітала у гарантованій безпеці, то й не дивно, що розмова наша для газети стосувалася більше питань державних, столичних. Хоча тлом слугували не аксесуари службового кабінету з телефонами, комп’ютерами та всілякими іншими чиновницькими обладунками, а рядочки симпатичних баночок з медом, на яких акуратно виведено: «Пасіка Сан Санича». На те й ярмарок.

Мимоволі подумалося: чиновницьким оснащенням і дурисвіт може озброїтися, воно навіть здатне дещо компенсувати певну недолугість власника кабінету, а от щоб такими речами володіти — чимало лою в голові треба мати.

Отож, діалог...

— Олександре Олександровичу, чи можливий зрив виборів мера столиці і Київради?

— У мене таких даних немає. Спілкуюся з працівниками Служби безпеки, іншими правоохоронцями — у них теж немає даних, що готуються якісь акції. Може, певні політичні сили цього прагнуть. Але навіть розмови про це, а не те що дії — провокація. Вибори повинні відбутися демократично.

— На виставці-ярмарку чим будете ласувати — медом, медовухою?

— Переважно буду частувати. Медом з власної пасіки. Точніше, з трьох моїх пасік. Мед — з різнотрав’я. На акацієвий треба зачекати. Бджілки оце саме зараз трудяться над його виготовленням. Що б там у людей, у їхній політиці не коїлося, а вони — трудяться... Їм нема коли перекачувати з пустого в порожнє...

— Як ваші бджілки перезимували?

— Спасибі, нівроку. Як і годиться у доброго господаря.

— Кажуть, і у Віктора Андрійовича Ющенка чимала пасіка, понад двісті сімей?

— Не знаю. Його вуликів не рахував. Знаю тільки, що меду в нього нема.

Пасічник — це стан душі і розуму, а не ремесло. А що пальці і пучки в пасічника стають з роками чутливими, як у лікаря, — то вже наслідок того стану душі й розуму.

Людей можна, бодай на певний час, ввести в оману, бджіл — ні. Бо чимало людей таки ж прагнуть, не потрудившись, жити солодко, чи подачку отримати, чи вигіднющий гешефт провернути. Чи посади солодкогодувальної доскочити, щось кинувши заради того й іншим. У людей є навіть поняття — солодке життя.

А бджілкам солодко від праці. То хіба таких істот обдуриш?

— Скільки років ви займаєтесь бджільництвом?

— З 1944-го. Наші батьки й старші брати визволили Україну, а ми пішли до школи. Треба було порати землю, звільняти від мін і снарядів. Тим займалися дорослі. Відроджувалося життя. Ми, діти, те усвідомлювали і прискорено опановували житейські премудрості. І пасічництво — теж. Старі діди вчили нас, дітей і підлітків. Добра була наука.

— Як нинішня міська влада може допомогти пасічникам? Відомо, що ринок цей, і внутрішній, і зовнішній, у Києві розрегульовано...

— Нинішні міські керманичі можуть тільки вкусити бджолу. Якщо запідозрять, що вона од них щось приховала. Ото і все.

Бджільництвом в Україні треба займатися професіонально. Воно має чудову кормову базу. У світі іншої такої нема. Меди собі й на експорт — вельми прибуткова річ.

Україна здатна, за державної підтримки, забезпечити наших людей медом за вартістю цукру. А щодо експорту — Японія, Китай, Західна Європа зацікавлені в нашій продукції. Європа не братиме хіба що гречаний, він належить до так званих важких медів.

Але до всього потрібні голова й руки. Держава як слід не займається ні рибною галуззю, ні м’ясною, ні молочною. То куди вже до медозбору! Хоча державці все перелічене полюбляють у чистенькому вигляді, без хімії й генетичних збочень. Висновки робіть самі.

— Що ви вважаєте першочерговим завданням нової київської влади, тієї, яку матимемо після 25 травня?

— Повернути київській громаді все втрачене за останні два роки нерухоме й рухоме майно! Хочеться голосно сказати киянам: не продавайтеся за подачки, за кіло гречки, думайте, скільки коштують ваші спільні парки, лісопарки, сквери, бережіть Київ для своїх дітей та онуків, не дозволяйте робити з нього захаращену, затиснуту будівлями й автомобілями, непридатну для нормального життя зону!

— Що скажете, Олександре Олександровичу, про обіцянку виділити кожному киянинові десять соток землі?

— Є таке м’яке слово — неправда. Це що ж, заради голосів на виборах обіцяти розділити на десятисоткові ділянки ті ж самі парки, лісопарки, зони відпочинку і т. д.?

Є спільні, необхідні для життєзабезпечення, відпочинку землі київської громади. От за безпардонні замахи на них має понести відповідальність нинішня київська влада. «Київгаз», банк «Хрещатик», міськводоканал, дев’ять хлібозаводів, «Київмлин», «Київенерго», «Київпроект» —- все це і багато іншого треба повернути громаді. А спритники, які їх «прихватизували», мають отримати належне.

Треба повернути до життя мистецькі, культурні заклади. Що казати — «Мистецький Арсенал», оголошений об’єктом, яким особисто опікується Президент, не розвивається, за два роки нічого там не зроблено. Воно, правда, нинішній київській владі не до високого мистецтва: за два роки — жодного нового дитячого садка чи школи в місті не з’явилося. Жодного об’єкту охорони здоров’я. Жодної станції метрополітену. Два мости через Дніпро заморожено. Жоден новий підземний перехід за два роки не з’явився. Київська влада вдосконалює лише систему подачок. Це говорить лише про те, з яким презирством вона ставиться до киян. Подачками людей принижують. Їх ще й переписують. Поголівно. Якщо й здають тепер щось в експлуатацію, то лише те, що попередня київська влада майже завершувала. Таку серйозну річ, як програму розвитку руху транспорту в Києві, взагалі забуто. Столиця, як європейське місто, різко здає позиції.

За 2006—2007 роки за комунальні послуги в жителів Києва незаконно, через необгрунтовані тарифи, вилучено 7,5 мільярда гривень. Я це довів у судовому процесі. Точніше, в семи судових процесах. Нинішня влада не виконує судових вироків. 22 відсотки бюджету середньої київської сім’ї незаконно вилучається й зараз. А це вже — кримінал.

Тому нова влада має зменшити тарифи і повернути борги киянам, вивернути кишені грабіжників. Треба пенсії різко збільшувати, а не роздавати подачки.

Київ мав орні землі — чотириста тисяч гектарів, своє зерно, свій «Київмлин», тримав ціни на хліб і молоко. А тепер?

— Що треба зробити в державному масштабі, щоб мінімізувати можливість зловживань на місцях? Яка точку зору голови профільного комітету ВР?

— Треба ліквідувати обласні й районні адміністрації. Ради мають реформувати свої виконкоми. І нести повну відповідальність перед громадянами. Розвиток громадського контролю, громадської думки — обов’язкові складові демократії. Бо президентські «призначенці» — в. о., а також глави адміністрацій думають лише, як догодити персонально тим, хто довів їх кандидатури до президентського підпису. Він же сам, якби й хотів, не може за ними вгледіти. Тому в нас безліч чиновників, призначених уже цими «призначенцями», своїми діями підривають віру громадян в державу. Догоджати начальству сяк-так навчилися. А служити людям, громадянам, на податки яких і утримується влада, і не думають.

В областях від центральної влади мають бути лише префекти (чи назвіть їх по-іншому), щоб контролювати, щоб обласні й районні ради і їх виконкоми у своїх постановах, рішеннях, діях не виходили за рамки Конституції і законодавства держави. Так є у всьому цивілізованому світі!

Ми ж говоримо, голосно говоримо, що йдемо до Європи, а самі творимо чиновницьку номенклатуру, гіршу за капеересну, бо там хоч бюро й політбюро функціонувало, а тут — одноосібні «звитяжці».

Йдеш до Європи — то європейську модель влади і впроваджуй. А в нас уже й голови облдержадміністрацій усі як один — члени РНБО, просто-таки надурядові парубки. Це ж треба до такого додуматися! А що ж тоді лишається парламентові, обраному народом, і урядові, сформованому парламентською більшістю? Виструнчуватися перед таким РНБО? Абсурд!

Віктор Андрійович має гарненько пригадати, яку модель державного устрою й місцевого самоврядування він обіцяв запроваджувати. І на Майдані, і в своїй виборчій програмі.

Отакі в нас болячки, хай їм грець! Погомонімо краще про акацієвий медозбір! Там усе розписано, в кожної бджілки своя функція. Але в нас і в київському, і в регіональних вуликах явний перебір спритних трутнів. Що в такому разі бджоли роблять?! Отож. А ми ж таки люди! Невже ми не здатні налагодити пристойне життя кожного?!

Інтерв’ю взяв Сергій ЗІНКІВСЬКИЙ.