«Ефект замкненої моделі»

Тривалий час економісти пророкували, що в Україні настане період гострого дефіциту енергоносіїв. Так от, він уже настав. Кілька років поспіль у нашу країну без особливого розголосу завозяться мільйони тонн «чорного золота», кимось видобутого в сусідніх державах. Газова проблема ще більше загострила питання про нашу енергетичну безпеку. Засоби нашого національного захисту треба було привести в дію уже вчора. Відповідальність вуглярів, які представляють різні форми власності, залишається найбільш прямою і безпосередньою.

Видатний гірничий інженер, колишній міністр Мінвуглепрому України Микола Гринько мріяв про те, коли в Донбасі, зокрема в Добропіллі, буде створена могутня теплова електростанція, яку забезпечуватиме паливом сусідня шахта «Добропільська-Капітальна». Власне, йшлося про народження нової високоефективної моделі «шахта — ТЕС». У цьому випадку відпадала необхідність величезних транспортних та інших інфраструктурних витрат. Цей тандем обіцяв зробити переворот у паливно-енергетичному комплексі України, бо він гарантував найвищий рівень рентабельності, що матеріалізувалась у найдешевшій електроенергії. До того ж вона могла конкурувати навіть з атомною.

На жаль, з об’єктивних і суб’єктивних причин проект не був реалізований і, таким чином, він залишається у сміливих планах гірників нового покоління.

У централізованій вугільній промисловості є чимало й інших грандіозних, але, на жаль, не втілених рішень.

Новий час поставив перед гірниками цілу низку складних, але обов’язкових для розв’язання завдань.

Випробування на міцність

Кінець минулого і початок нинішнього тисячоліття були для вуглярів періодом найбільшого випробування. Тільки 8 шахт із більш ніж 250 працювали прибутково. Ситуація ускладнювалася тим, що Світовий банк наполіг на широкомасштабній програмі ліквідації вугільних підприємств, що не могли працювати без державної фінансової підтримки, і частково профінансував програму закриття шахт, надав безпроцентний кредит у розмірі близько 300 млн. доларів за період з 1996 по 2000 роки. Тільки Міжнародний валютний фонд з 1996-го по 2000 рік виділив Україні 300 млн. доларів на ці цілі.

Багато українських діячів, які стояли в той період біля керма влади, безмовно погодилися на закриття 100 найзбитковіших підприємств і наступне виведення з експлуатації ще 130.

Дивно, що ті, від кого залежала доля галузі, та й усього суспільства, забули про те, що в могутньому багатогалузевому радянському народному господарстві всі галузі економіки підтримували одна одну. А в ринкових умовах сама ідея такого підходу геть відкидалася. Результат, на жаль, був дуже і дуже плачевний.

Минуло досить багато часу, зазнано величезних збитків, перш ніж найпрогресивніші командири вугільної промисловості усвідомили, що стабільна робота галузі можлива тільки в умовах своєрідних холдингів, де успішна робота кожної їхньої ланки забезпечується загальною рентабельністю.

Закони ринкової економіки, перекинувши централізовану планову галузь, водночас породили тисячі дрібних приватних підприємств (багато з них, загалом, насилу тягли на титул підприємства). Мало того, у Донецькій і Луганській областях отримав розвиток незаконний вуглевидобуток із так званих «копанок», де в умовах цілковитого нехтування правил безпеки велася розробка вугільних пластів, що майже виходили на поверхню. На жаль, державні вугільні підприємства, фактично кинуті напризволяще, не маючи державних дотацій, дуже швидко обросли сумнівними посередницькими «конторами» і результатом такої «тісної співпраці» стали тисячі прокурорських перевірок і сотні кримінальних справ.

Донбасу потрібна чесна прозора структура, здатна витримати всі мінливості долі й повернути виробничі відносини до їх первісного сенсу.

Такою структурою, що увійшла першою на великий економічний іспит, стала асоціація «Науково-виробниче об’єднання «Механік». Його під велику холдингову ідею задумав і створив Віктор Вишневецький. План був такий: у період найжорстокішої кризи, коли не діяли сотні вугільних і обслуговуючих вугілля підприємств, у Макіївці будується багатопрофільный сучасний енергомеханічний завод «Механік», який очолив Валерій Атанов. Цей завод став центром докладання всіх основних сил, здатних підняти вугільну галузь на рівень нових завдань.

Фактично тут відбулося диво: розбитий до фундаменту і розкрадений, колишній завод «Сантехдеталь» відродився як стартовий майданчик для цілого регіону. Сьогодні на цьому заводі ремонтують і випускають найскладніші електричні машини й апарати, всіляку забійну техніку та величезну номенклатуру запасних частин.

Енергомеханічний завод «Механік» став одним із перших осередком, навколо якого росли і набиралися сил інші ланки науково-виробничого об’єднання, а саме, підприємство «Донбаскріплення» (виробництво елементів металокріплення), «Донбасвуглепроходка» (гірничо-капітальні роботи), «Укргеосервіс» (геологорозвідувальні та бурові роботи), «Вуглетехнік» (монтажні, будівельні та налагоджувальні роботи), «Антрацит» (рекультивація і переробка породних відвалів), «Донвуглетехінвест» (збагачувальна фабрика «Постниківська») і нарешті асоціація вуглевидобувних підприємств «Надра Донбасу» (три видобувні й чотири шахти, що відбудовуються). Усі перелічені ланки органічно доповнили одна одну і разом створили основу, на якій тепер базується вугільне виробництво.

Добра слава про підприємства, що стрімко розвиваються, пішла по Донбасу. Її зміцнили дії, спрямовані на економічну реанімацію, здавалося б, назавжди втрачених шахт.

Давно закинуті всіма, колись комсомольські шахти «Давидовська Західна № 3», «Давидовська Західна № 4», «Ровенська Комсомольська» та деякі інші, закриті в останнє десятиліття, відродилися до життя, що стало підтвердженням того факту, що в Донбасі за наростаючою запрацювала нова, ще не бачена структура, яка має у своєму складі машинобудування, шахтобудування, монтажно-налагоджувальний комплекс, виробництво металокріплення, буріння і геологорозвідку, а також власне вуглезбагачення. Таким чином, виробничий цикл усередині асоціації замкнувся, забезпечивши високу рентабельність і взаємопідтримку всіх складових його ланок. І тепер вона по праву зайняла виробничу нішу, де не змогли затвердитися державні вугільні підприємства і не могли залишатися примітивні копанки.

Дуже важливим результатом цього складного і тривалого іспиту на витривалість стало якщо не всенародне, то, принаймні, регіональне визнання особливої ролі вуглевидобувної асоціації та її творця Віктора Вишневецького.

Зобов’язання перед суспільством

Шахти — це, насамперед, трудові колективи. На жаль, у період кризи шахтарі тільки й могли, що страйкувати. Шахтарські лідери не обтяжували себе пошуками інвесторів і якщо порушували питання перед урядом, то все зводилося тільки до грошей для підтримки вугільної галузі, а точніше — для виплати зарплат. А тим часом державна вугільна промисловість скочувалася в прірву. Ось примітний факт: якщо 22 приватні шахти 2007 року добули 31 млн. тонн вугілля, то 142 державні — 42,7 млн. тонн. За участю приватного капіталу сьогодні добувається дві третини коксівного вугілля України і майже половина енергетичних сортів.

Принципи роботи капіталовкладень, їх віддачі та ефективності діаметрально протилежні на державних і приватних підприємствах. Річ у тім, що державне планування проголошує пріоритет технічних і організаційних заходів, до яких потім «пристосовуються» економічні викладки, а на приватних головними вважаються основні економічні категорії: собівартість, окупність, віддача на одиницю капітальних вкладень, а вже потім ведеться пошук оптимальних технічних рішень.

Несумісні поняття — приватний хазяїн шахти і мільярди гривень бездіяльних основних фондів, а в державній системі це, хоч як дивно, норма. І бачачи напівзруйновані будинки шахтних копр, усі знають: тут власник — держава, а отже, бездіяльність підприємства вартістю мільярди гривень — норма життя. З усього цього треба зробити висновок: необхідно якнайшвидше розробити механізм зацікавленості, насамперед, вітчизняного інвестора, у долі дуже проблемної української вугільної галузі.

У польській мові є дуже ємний вираз «посполите рушення», що приблизно може бути перекладено, як загальний похід. У Донбасі НПО «Механік» власне і стало зачинателем цього масштабного доленосного процесу. Майже шість тисяч людей є сьогодні не тільки працівниками об’єднання, а й носіями його ідей.

На шахтах асоціації вуглевидобувних підприємств «Надра Донбасу» спостерігається стабільне зростання техніко-економічних показників і зарплати гірників. На відбудованих шахтах Свято-Миколаївській (колишня Донецька, м. Кіровське), Свято-Андріївській (колишня 60 років ВОСР, м. Ждановка), Преподобного Сергія Радонежського (колишні Ровенська Комсомольська і Давидовська Західна № 4, м. Кіровське) заробітна плата гірників очисного вибою і прохідників становить 6 тисяч грн. Силами колективу асоціації сьогодні реалізується програма поновлення видобутку на раніше закритих шахтах «Червоногвардійська», м. Макіївка (нині шахта «Свято-Серафимівська», планована проектна потужність 900 тис. т/рік), «Гірник» м. Селидове (нині шахта «Святителя Василя Великого», планована проектна потужність 1 млн. т/рік), «Червоноармійська», м. Білозерське (нині шахта «Свято-Покровська», планована проектна потужність 2,5 млн. т/рік). Прикметно, що для того, щоб довести проекти ліквідації перелічених вище шахт до кінця, держава мала ще витратити більш як 200 млн. грн.

Працюючі закони

Кожному з нас не раз доводилося чути вираз: «такий-то закон є, але він не працює».

Тяжко навіть уявити собі, наскільки абсурдна така ситуація. «Суспільство може вважати себе таким, якщо підкоряється визначеним законоустановленням». Про це дві з половиною тисячі років тому говорив давньогрецький мудрець Платон.

Якщо в якихось галузях нашого народногосподарського комплексу і можуть залишатися якісь недосконалі закони, то у вугільній промисловості це геть неприпустимо.

Економісти прямо стверджують, що система стимулювання приватного капіталу в нашому паливно-енергетичному комплексі, як найважливішому в життєзабезпеченні держави, повинна працювати ефективно й чітко.

В усіх розвинених державах діє система надання коштів на безповоротній або пільгово-кредитній основі. На десятках кинутих і закритих державою шахт можна було б швидко відродити процес вугільного виробництва. Для цього потрібно приватному інвестору з боку держави створити найсприятливіші умови.

Акція реанімації підприємств, що простоюють, і відродження закритих вугільних підприємств — це не комерційна діяльність, що приносить її новому власнику швидкий грошовий прибуток, це багатомільйонні вкладення впродовж декількох років у відбудову (а в деяких випадках проведення нових) гірських виробіток, відновлення під’їзних колій, будівництво поверхневого комплексу, монтаж підйомів, водовідливних і дегазаційних мереж, закупівля дорогого устаткування і, що немаловажно, — формування повноцінного трудового колективу.

Вугільний бізнес — це чітко зважена, технічно обґрунтована й економічно оббрахована власником робота підприємства на десятиліття.

Насамперед власник приватної шахти зацікавлений у прогресивній системі оплати праці своїх робітників. Уже сьогодні передовики на шахтах тієї ж асоціації «Надра Донбасу» одержують заробітну плату до 10 000 грн., і вони самі знають, що це не межа: «як попрацював — так і заробив». Повернути престиж шахтарської праці й довіру до вугільного підприємства під силу не системі, яка закривала, руйнувала і рівняла з землею, — це здатні зробити тільки майбутні власники-промисловці, котрі сьогодні будують багаторічні плани на майбутнє відроджених шахт.

У своїх пропозиціях, адресованих уряду, асоціація «Надра Донбасу» назвала конкретні заходи, спрямовані на оптимізацію інвестиційних процесів.

Ситуація ускладнюється тим, що в Україні досі не прийнято закон про приватизацію підприємств вугільної промисловості. Це відлякує не тільки іноземного, а й вітчизняного інвестора-патріота.

Доводиться тільки жалкувати, що напрацьовані й апробовані ідеї не застосовують в нашому господарюванні. Зокрема, наявна на Заході аукційна оцінка подібних підприємств, що підлягають приватизації, містить у собі не тільки грошове вираження вартості їхніх основних фондів і вимоги до ймовірного (на конкурсній основі) інвестора, а й головне — пропонований державою комплекс фінансових і законодавчих механізмів підтримки майбутнього власника.

Коли йдеться про приватизацію стратегічно важливої для економіки країни галузі, всі відносини між державою і приватним інвестором мають будуватися на взаємних зобов’язаннях. Інвестор обіцяє не змінювати профіль підприємства, зберегти робочі місця, дотриматися термінів освоєння проектної потужності тощо. А держава зі свого боку крім твердого контролю за виконанням інвестиційного проекту гарантує свою участь у фінансуванні, а саме: спеціальні податкові пільги, безвідсоткові кредити або погашення відсотків за кредитами, цільове виділення коштів на відновлення основних фондів (як на поворотній, так і на безповоротній основі) та інші заходи. В розвинених державах визнано ефективним використання саме цієї моделі взаємин, вона унеможливлює нецільове використання державних коштів.

Потрібно чітко розуміти, що сьогодні якнайшвидша приватизація і виділення приватним власникам шахт коштів на їх відновлення, хай навіть на безповоротних умовах, завтра принесуть державі мільярдні податкові відрахування замість бездумного дорогого утримання «напівзакритих підприємств», які видобувають сьогодні лише шахтну воду.

Настав час, коли не тільки інвестор має бути зацікавлений у реалізації програми розвитку відродженої шахти, а й державна система зобов’язана припинити істерику щодо власної енергетичної безпеки, нагадуючи щораз усім нам про газове питання.

Усі виробничо-фінансові схеми вже напрацьовані й питання полягає лише в тім, коли їх можна застосувати в нашій вугільній промисловості.

А вдасться це зробити тим швидше, чим швидше Верховна Рада й уряд втілять у закони всі позитивні напрацювання нашого вугільного бізнесу.