22 травня 1861 року Тарас Шевченко повернувся в Україну. Назавжди

Незадовго до смерті він написав:

«Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій,

До Бога,

Почимчикуєм спочивать».

І рядки ці виявилися пророчими. Тарас Шевченко почимчикував відпочивати. На возах. До Бога. І до України. Бо Україна також була для нього Богом. Повернення Кобзаря в Україну розбудило націю. Його Слово стало своєрідною молитвою, до якого зверталися українці в усі часи.

Перший всенародно обраний Президент України Леонід Кравчук згадував: у його діда були дві настільні книги — Біблія і «Кобзар». Про це він сказав у фінальній передачі «Великі українці», за підсумками якої перше місце в інтерактивному опитуванні посів князь Ярослав Мудрий, а той, хто й справді розбудив Дух України, Дух нації, був лише четвертим. Потім розгорівся скандал. З’ясувалося: були навіть спеціально створені групи, щоб організовано «накрутити» голоси певним історичним постатям. І до цього виявилися причетні передусім політики.

Власне, у цьому — суть багатьох процесів, що відбуваються в Україні. Замість вивчення, неупереджено, історії свого народу — звинувачення в її фальсифікації, підміна понять на догоду урядовцям деяких країн. Я вже не кажу про Мову, яка так і продовжує зазнавати утисків на рідній, не чужій землі. Варто задуматися лише про рішення сесії Донецької міської ради. Хочеш не хочеш, а процитуєш: «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані раю, Немає й Бога, тілько я!»

Взагалі, кожен рядок вірша «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» — це віддзеркалення того, що нині відбувається в країні. Напевне, цю поезію варто великими літерами тиражувати і розмістити на кожному робочому місці нинішніх високопосадовців і навіть науковців, особливо тих, хто опікується гуманітарною сферою. Щоб кожну мить кожен з них пам’ятав Тарасові слова: «Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся, У чужому краю, Не шукайте, не питайте, Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля».

А ще — повсякденно згадували рядок з вірша «Муза», винесений у заголовок: «Учи неложними устами сказати правду».