Напевне, багатьом відомо, що у деяких країнах Сходу за виконання вироків, зокрема, страту, мають платити родичі. При цьому прейскурант не обмежується безпосередньо «послугою» — платити доводиться за все, навіть за кулю, якою стратять злочинця.
Схоже, цей досвід поступово приживається й у нас. Якщо бажаєте довести свою правоту в суді, то для того, щоб звернутися до цієї інстанції, треба заплатити. У законодавстві такий платіж називають судовим збором. Проте за нашим законодавством не завжди мають платити зацікавлені у розв’язанні проблеми на свою користь особи. Вітчизняне законодавство змушує це робити людей, яких визнали винними у скоєнні правопорушення. Навіть радянська влада, про яку ми так часто згадуємо як історичну помилку суспільства, не змушувала порушників платити за те, що їх справу розглянуто судом, який визначив їм міру покарання.
Законом України від 19 вересня 2013 р. № 540-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП) доповнено статтею 40-1 «Судовий збір» такого змісту: «Судовий збір у провадженні по справі про адміністративне правопорушення у разі винесення судом (суддею) постанови про накладення адміністративного стягнення сплачується особою, на яку накладено таке стягнення». Отакої! Отримай правопорушник стягнення і «подякуй» грошима за це державі.
Розмір і порядок сплати судового збору встановлюється законом, а саме пунктом 5 частини 2 статті 4 Закону «Про судовий збір» встановлено, що у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення ставка судового збору дорівнює 0,03 розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому розглядається справа про адміністративне правопорушення.
А щоб застосування судового збору за накладення адміністративного стягнення мало процесуальну форму, законодавець доповнив ст. 283 КУпАП частиною п’ятою такого змісту: «Постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити (виділено автором) положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору». Це треба ж так цинічно ставитися до людини, щоб змусити її платити і за покарання.
Зневага до людської гідності породжує зневагу до основ законотворення, до засад державного устрою, до порушення конституційного принципу «верховенства права». Верховенство права в інтерпретації Конституційного Суду (КС) України визнається як панування права у суспільстві: «Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозахисну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнути передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути і несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (рішення КС від 2 листопада 2004 р. у справі про призначення судом більш легкого покарання).
Порівняльний аналіз Закону «Про судовий збір» з визнанням Конституційним Судом України поняття принципу «верховенства права» свідчить не на користь першого. Адже закон «Про судовий збір» не відображає одну із основних засад права — справедливість. Зазначений закон не відображає норм моралі, навпаки, плата за покарання є аморальним явищем у житті цивілізованого суспільства, такі юридичні явища, як застосування грошового збору за накладення адміністративного стягнення, не легітимовані суспільством, а тому є скоріше знущанням, зверхнім ставленням до людини, ніж встановленням справедливості за вчинення особою правопорушення. Адже людина шляхом прямих і непрямих податків і зборів сплатила державі за всі її послуги, що надаються громадянам.
На жаль, таке ставлення до людини в нашому суспільстві не є винятком. У 2011 році, попередньою владою, на законодавчому рівні було встановлено розмір судового збору, за окремі види судового провадження, до 10 відсотків від ціни позову. І це крім судових витрат, що мають бути сплачені в порядку і розмірі, визначених процесуальним законодавством (наприклад, статтями 87-98 КАСУ; 44-49 ГПК; 79-89 ЦПК; 118-126 КПК) України.
Окрім вирішення проблем пересічними громадянами в судових інстанціях, в Україні є можливість звернення з відповідними проблемами до органів управління. Поки що безплатно. Проте найближчим часом можуть прийняти проект адміністративного процедурного кодексу, який передбачає введення адміністративного збору за звернення до органів владних повноважень їх посадових осіб із заявою, скаргою, пропозицією для вирішення суб’єктивних прав або/чи встановлення суб’єктивних обов’язків суб’єкта звернення. Не виключено встановлення адміністративного збору і за вирішення справи з ініціативи органів владних повноважень чи їх посадових осіб.
У зв’язку з цим постає запитання: це що, спроба через зазначені збори обмежити доступ звичайних громадян до суду, до органів владних повноважень, чи це нездатність держави утримувати судові органи (владу), або звичайна капіталізація судової влади, заробітчанство на проблемах людини? Мабуть, встановлення судового і адміністративного збору уособлює і перше, і друге, і третє. Перекладання утримання судової влади на громадян у прямому і прихованому вигляді не що інше, як неповага до людини. Суди і органи влади стають недосяжною мрією громадянина. Брутальне переплутування кишені громадянина з бездонною бочкою державного бюджету породжує конфлікт інтересів в суспільстві.
Едуард ДЕМСЬКИЙ, кандидат юридичних наук, професор.
