Директор Міловського заводу рафінованої олії «Стрілецький Степ» Микола Горбаньов, котрий прийшов до редакції, щоб розповісти про ситуацію, яка склалася на цьому підприємстві, був емоційний. З’ясувалося, працює він тут більше 17 років. Каже, що шлях від рядового працівника до керівника допоміг йому досконало вивчити практично всі виробничі цикли.

— Мало хто міг повірити, що постанову буде підписано й вона набере чинності, — бідкається він. — Занадто вже очевидна була економічна недоцільність обмежувати поставки за кордон для експортоорієнтованої галузі, яка до цього була мало не візитною карткою АПК України у світі. Але на жаль! Сталося... Виявилося, для уряду не настільки важлива доля тих, хто поповнює бюджет країни, хто своєю працею вивів Україну на лідируючу позицію з виробництва й реалізації олії.

Тисячі людей залишилися без роботи, над цехами, які ще вчора випускали «сонячний» продукт, зависла лиховісна тиша. І наш завод не став винятком. З 27 квітня зупинено пресовий цех, а з 29-го — цехи глибокого очищення й фасування олії, елеватори й автотранспортне підприємство. Таких заводів у Луганській області три, а сценарій один: люди без роботи, бюджет без коштів, водо- і енергопостачальні підприємства без надійного споживача. Порушено роками налагоджену інфраструктуру міст і селищ. Шляхом нескладної арифметики розумієш масштабність проблеми — у двадцяти трьох областях України розташовані великі олієдобувні підприємства, у кожному районі «олійних» областей працювали по дві-три олійниці або олієцехи. Практично всіх тією чи іншою мірою зачепила злощасна постанова №189. Напевно, уже й власники найбільших підприємств, котрі ратували за обмеження експорту, зрозуміли, що воно збиткове не лише для середніх і малих підприємств, а й для галузі загалом.

— Скільки людей залишилися без роботи на вашому заводі через, скажімо так, некомпетентні дії уряду?

— Підприємство таке — єдине в нашому Міловському районі й воно бюджетонаповнювальне. Дає роботу 570 особам. Це завод безпосередньо, три елеваторчика й автотранспортне підприємство, яке всіх обслуговує. Щойно завод зупинився — все стало. Хоча протягом останніх восьми років працював стабільно. За кращих часів виготовляли 110—120 тонн олії на добу. Відсотків 10 нашої продукції осідає на внутрішньому ринку, іншу — відправляємо на експорт. Є оператори на ринку, які укладають з нами контракт і відправляють олію в ті країни, яким необхідна ця продукція. В контракті записано країну-отримувач, скажімо, Іспанія, але я віддаю в Іллічівську олію й одержую тут гроші. Звичайно, працюємо відповідно до українських і європейських вимог, регулярно підтверджуємо якість своєї продукції.

Риба гниє з голови, а документи пишуть у столиці

— До яких дій вдається тепер трудовий колектив і керівництво, щоб запустити виробництво?

— Практично після того, як вийшла злощасна постанова, для мене, як керівника підприємства, одразу стало зрозуміло — вона несе реальну загрозу зупинки заводу. Тому що обмежено експорт, отже, зменшиться реалізація олії, відповідно, буде знижено рух грошей. І справді, протягом місяця після постанови завод зупинився. Колектив зібрався, подивилися одне одному в очі й що: «Директоре, їдь до Києва, пороги оббивай і шукай правди». У Києві я й ще чотири чоловіки — працівники нашого підприємства з 5 травня. Почали акцію біля Кабміну, затим приєдналися інші. Уявляєте, у нас олії на кінець квітня нагромадилося більш як на 10 мільйонів доларів, але було дуже складно заплатити навіть зарплату, що становить на місяць десь 150 тисяч доларів. Нині на наших складах 3 тисячі тонн олії в ємностях, 2 тисячі тонн бутильованої, ще 2 тисячі в Іллічівському порту. Платимо за зберігання, а це також недешеве задоволення. Постанова, до речі, «вдарила» не тільки по переробних заводах, постраждали компанії, які надають послуги із зберігання, накопичення, перевалки олії.

— До кого вдалося достукатися з вашою проблемою на місцевому рівні, у столиці?

— Упевнений, ситуацією стурбовані й в області, і в районі. На Луганщині три такі заводи — їх всі зупинено — наш, Троїцький, Сватівський. Райрада відправила телеграми народним депутатам Єфремову, Ілляшову й Тихонову. Чекаємо відповіді. Наш і Троїцький завод підписали звернення безпосередньо прем’єрові, зареєстрували в громадській приймальні. Відповіді, на жаль, поки що немає. Як немає її і з Міністерства агрополітики — я безпосередньо звертався до заступника міністра пана Демчака.

— Ви особисто чим пояснюєте такі неконструктивні кроки уряду?

— Спробувати пояснити, напевно, можна здоровим поривом стримати на внутрішньому ринку зростання цін на всі продукти харчування, а в цьому разі на олію. Але обраний метод здоровим я не назвав би... Кинуто в хаос цілу галузь, тільки щоб мати гарний вигляд в очах споживача... Популізм. Дивіться, які ми гарні, ми вам олію дешеву дамо. А те, що десятки тисяч людей не працюють, бюджет не поповнюється...

— А як треба?

— Гадаю, варіантів безліч — регулюють же інші країни внутрішні ціни ринковими важелями, а не адміністративними, на специфічну для них продукцію. Наприклад, Емірати — на бензин, у Штатах взагалі забезпечення продуктами харчування різних верств населення ведеться диференційовано. Аж до соціальних талонів, і нічого непристойного тут немає — аби тільки людям на благо й без шкоди для свого виробника, ну, напевно, ще без зловживань соціальних органів, що здійснюють ці програми! Вибачте, повторюся, олію можу й люблю робити, говорити й поради давати про олію також можу, а для способів регулювання економіки ринковими методами — для цього у нас є міністри.

Не кривдьте маленьких!

— Деякі експерти стверджують, що встановлені квоти на експорт вигідні великим, «близьким» до уряду компаніям. Тепер їм удасться вибити з ринку невеликі підприємства.

— З точки зору табелі про ранги, маленькі заважають більшим. Ми заважаємо компаніям і корпораціям. Нам переходять дорогу маленькі заводики й цехи, вони створюють конкуренцію на закупівлю того ж насіння. Але якщо ти живеш у цій країні й хочеш, щоб ця країна процвітала, то треба аналізувати ситуацію й розуміти те, що відбувається. У нас поруч олійниця, яка «перехоплює» 800—900 тонн соняшнику на місяць. Але я не маю наміру їм поламати обладнання або в інший спосіб зупинити виробництво. Тому що там точно так, як і на нашому заводі, працюють люди — 30 родин забезпечують заробітком, відраховують у Пенсійний фонд, сплачують податки. Вони працюють. Це малий і середній бізнес. А якщо малий і середній бізнес розвинено — країна успішна. У Німеччині, приміром, працюють не два великі олієзаводи і все. Там олією переймаються й фермери. Бюргери на тракторцях їздять, у них небагато землі, вирощують частину ріпаку, частину пшенички. Ріпак одразу на своїх олійницях збивають, частину олії продають, частину — на біодизель, заливають у трактори, далі їздять. І чудово почуваються. Люди зайняті. Не сидять удома, не стоять на обліку на біржі й не ссуть із держави допомогу, вони працюють і забезпечують себе. І держава успішна.

Олійниці купують насіння соняшнику так, як і ми, але ми більші, ми — неповороткі, ми фінансово правильно все оформляємо — це час. Олійниці можуть собі дозволити за готівку насіння привезти з поля й одразу розрахуватися, можуть на давальницьких умовах переробити, приміром, фермерові 100 тонн соняшнику й одразу віддати йому 40 тонн олії, макухи... Олійниці «забирають» у нас частину соняшнику, що, втім, нормально. Причому такі заводики не виросли з нічого — хтось взяв гроші в банку, купив обладнання, встановив, найняв працівників, заплатив за купу всяких «дозволів», тепер раз — і олійниця стала. Щойно вийшла постанова про квотування експорту — вони й зупинилися. Там ще більша трагедія — багато хто з людей потрапив в серйозну боргову залежність. Бізнесмени, котрі сподівалися, що в країні все добре й взяли кредити, тепер у найкритичнішій ситуації.

— Що заважає вам переключитися на внутрішній ринок?

— 85 відсотків внутрішнього ринку — це дві компанії з чотирма назвами, що роблять продукцію на трьох заводах. У Москві в супермаркеті 10—12 марок на полиці, у Мінську — 10—16. У Києві — чітко чотири плюс 1—2 регіональні. Гадаю, тут обмежено й права українського споживача. Та й національні торговельні мережі диктують умови виробникам. Вхідний квиток на полицю в будь-яку мережу — це не якийсь там хабар, чітка конкретна регламентована сума. Це десятки тисяч доларів — від 50 до 100 тисяч за просування по країні одиниці товару.

— Тільки за те, щоб ваша продукція стояла на полиці?

— Так, це ж мережа. За кожну одиницю товару в супермаркеті потрібно віддати 300—800 доларів. За пляшку 3 літри, за літр, за кожну етикеточку... Хоча нічого поганого в цьому немає. Якщо ця полиця стільки коштує, і з неї можна стільки продати — це свідчить лише про високий розвиток ринку. Якщо я добре роблю, а ви добре продаєте. І безплатно мою продукцію ніхто не продаватиме — люди вклали гроші в приміщення, устаткування. Найняли продавців, рекламують себе.

— До вас уже виходили з пропозицією купити вашу олію і відправити на експорт за чужою квотою?

— Прямих пропозицій не було, хоча окремі компанії заявляють, що їм пропонують. Зміст квотування зрозумілий: коли наше підприємство за обсягами виробництва вчетверо менше від однієї з потужних компаній, а одержало квоту в 21 раз меншу. А мені треба вп’ятеро більше квоту, щоб свої потужності реалізувати. А та компанія у принципі не може за три місяці виробити достатній обсяг олії для заповнення своєї квоти.

Доцільності введення квотування олії в Україні ні економічної, ні який-небудь іншої немає. А ще й розподілено по-хамськи...

— Чи були санкції з боку закордонних покупців? Адже ви, мабуть, підписали довгострокові контракти?

— Які санкції? Ми живемо в Україні й обережненько контракти укладаємо. Втратили ринок і все.

— Ваші основні партнери з розумінням поставилися до дій українського уряду?

— Ні, не з розумінням! Білоруси і росіяни — знаєте, російська мова багата на вирази... Казахи — народ східний, сказали, мовляв, сподіваємося, що у вас все налагодиться.

— Від постанови, схоже, постраждали й сільгоспвиробники, які притримали насіння соняшнику до весни, щоб дорожче продати.

— Постраждали. Але мені, якщо чесно, їх не шкода. Хто добре торік насіння зібрав, новий рік зустрічали на островах, повернулися — хто джип купив, хто трактор новий. Після такого зорепаду із соняшнику фермери й цього року його насіють «мама, не горюй». Але якщо рік-два з такою державною політикою зіштовхнуться... Дійдуть висновку — треба садити бамбук і продавати бамбукові вудки.

Закордон теж б’ється за місце під соняшником

— Не можу не торкнутися теми скандалів, які почастішали, з нашою соняшниковою олією за кордоном. Мова про Швейцарію, Францію та інші країни, де, нібито, виявили в ній нафтові домішки й навіть вилучають її з продажу. Ваша версія — може, це бажання усунути потужного конкурента? Адже наша країна вже у СОТ, якщо мені не зраджує пам’ять, ми на світовому ринку лідируємо за обсягами реалізації соняшникової олії.

— Можуть нафтопродукти потрапити в олію, але виробникові немає сенсу це робити. Під час транспортування цього теж не може бути — я заплатив проварникам цистерн, клеркам, які заглянуть... Їде олія опломбована. Думаю, не треба розстрілювати пів-України, тому що одна сволота щось десь там підмішала. Не було б квотування, не було б скупчення олії у портах, на заводах. Розбірки треба провести в правовому полі. Мовляв, поставили з України. Хто поставив?

У мене відповідно до ГОСТу, ДСТУ певний час, тобто 50 днів стоїть запломбована пляшка зі зразком олії, яку я відвантажив у цистерну. Приїдьте, у будь-якій зазначеній вами лабораторії зробимо аналіз — що там міститься. Упевнений, під час відправлення судна теж взяли проби, і теж ці пляшки десь стоять. Розбирайтеся у своїх країнах, у правовому полі. Навіщо цей шум витягати на рівень дипломатії? Яка компанія вам поставила? Раз ви рафінували й продавали, ви вже перед рафінацією повинні були все виявити.

— Чи пов’язаний скандал із вступом України до СОТ? Можливо, нас хочуть змусити відправляти на експорт не олію, а сировину — насіння соняшнику?

— Можливо.

— Який ви бачите вихід із ситуації?

— Негайно скасувати постанову № 189 і жити за ринковими законами. Вони жорсткі, але прозорі й хоча б для всіх однакові. Наше підприємство тепер, як людина, котра занедужала. Або скасують квоти й вдасться одужати, або доведеться померти.

Розпитувала Галина КВІТКА.

Фото з архіву підприємства.