Тамаш Беркі — радник, керівник відділу з питань економіки Посольства Угорської Республіки в Києві —людина в Україні не випадкова. Випускник Київського інституту цивільної авіації, він приїхав до міста 1989 року, обійнявши посаду заступника торг-преда Угорщини в СРСР і керівника київського відділення торгпредства. Відтоді з перервами живе і працює у Києві в Посольстві Угорщини.

Тамаш Беркі — не свідок, а активний учасник і успіхів економіки обох країн, і найважчих періодів її трансформації. І колег, і журналістів, яким він давав інтерв’ю, вражали не тільки його знання і глибокий аналіз того, що відбувається, а й точність економічних прогнозів, часом дуже неприємних для тих, хто стояв біля державного керма.

Навіть людина необізнана не може не помітити, що угорський торгпред сприймає наше життя трохи інакше, ніж будь-хто інший із відряджених в Україну. Тому є пояснення: Тамаш Беркі одружений з українкою, тут у школі та вузах навчалися його двоє дітей, а на малу батьківщину дружини він їздить, так само як і до рідного батьківського порога. І коли в нас щось відбувається не так, він прикладає долоню до лівої сторони грудей: «Болить...». Пропонуємо інтерв’ю з Тамашем БеркІ.

Що кому вдається краще...

— Пане Беркі, ми знайомі мало не з дня відкриття Київського торгового представництва Угорщини. Можете згадати, з яких показників у галузі торгово-економічних відносин ви починали, як вони розвивалися в різні періоди нашої новітньої історії, і що маємо зараз?

— 1989 року товарооборот Угорщини і СРСР становив приблизно 9 млрд. крб., у тому числі з Україною — 3 млрд. крб. Торік — 3 млрд. дол. Якщо ви пам’ятаєте курс долара до радянського карбованця, то виходить, що товарооборот залишився приблизно такий само. Але були часи, приміром, у 1993 році, коли він становив і 300 млн. дол. Тобто ми пройшли шлях від десятикратного зменшення до десятикратного його збільшення.

— Це багато чи мало?

— Після катаклізмів, через які пройшла економіка пострадянських країн, — чимало. Нині Україна завершує відбудовний період своєї економіки і переходить у нову стадію. А десятимільйонна Угорщина — восьмий партнер України в експортній частині. Отже, виходить, що ми як були важливими партнерами, так ними і залишилися. Або знову ними стали. Сторони майже цілком відновили товарну структуру, залишивши тільки конкурентні товари. Приміром, в Україні одна з найважливіших статей експорту — металургійна продукція, в Угорщині — транспортне машинобудування. Раніше ми виготовляли автобуси марки «Ікарус», а нині — автомобілі «Ауді». І щорік — близько 2 млн. двигунів для машин усіх марок фірми «Ауді».

— Вважається, що імпортувати неперероблений продукт — погано...

— Та чому? Що в кого виходить краще — той тим і займається. До цього потрібно підходити економічно грамотно. Треба зосередити зусилля там, де твій продукт конкурентоспроможний, а якщо ні, то не витрачати на його виробництво зусилля і кошти. В Україні металургія завжди буде ключовою галуззю. А в кого немає металу, але, приміром, є хороші природні умови, той розвиватиме курорти. І не забувайте, що за 15 останніх років у світовій економіці відбулися величезні трансформаційні процеси. Угорщина стала членом Європейського союзу, а Україна за цей час утвердилася як самостійна держава...

Довга дорога в ЄС

— Угорщина вже декілька років — член ЄС, Україна — поки що тільки прагне туди. Як вам удалося так швидко інтегруватися в європейське співтовариство?

— Швидко?! Пригадуєте, того дня, коли Угорщина стала членом ЄС, ви запитали мене, як розвиватиметься ринок, і що буде завтра, я відповів: «Завтра жодних змін не буде». До роботи в таких умовах ми готувалися впродовж трьох десятиліть: перші кроки зробили наприкінці 60-х років, що тривали до кінця 80-х, коли відбулася трансформація світової економіки і розпад СРСР. Але й після цього знадобилося ще 14 років. Зазначу: ми ніколи не говорили, що взаємно адаптуємо законодавства — ЄС і національне. Ми просто почали в себе застосовувати законодавство ЄС, для чого потрібні були величезні зусилля. Це був дуже важкий процес — виходити на європейський ринок. Утім, не тільки для Угорщини, а й для інших країн-претенденток. Адже ринок — це поле бою, з однією лише різницею, що на ньому не вбивають один одного. Але я не знаю жодного випадку, щоб його учасники добровільно віддавали перевагу навіть найкращому партнерові. Україна — не виняток: щоб приєднатися до ЄС, необхідно прийняти правила його гри, а коригувати їх можна, тільки ставши членом цієї організації.

— Як ви вважаєте, чи готовий український бізнес працювати за цими правилами?

— Скоріш за все, поки що ні. Багато чого треба виправити — починаючи від елементарних якихось речей і закінчуючи складнішими процесами. Скажімо, найелементарніше: спробуйте, наприклад, довідатися, хто в Україні є засновником ЗАТ, кому належить підприємство, торговий центр? Чи хто власник землі? Тим часом наче як зовсім нормальний факт, що фермер володіє (управляє) декількома тисячами гектарів землі, хоча загальноприйнято, що фермерське господарство —це невелике господарство.

В усіх країнах ЄС таку інформацію одержите без проблем — це і є прозорість бізнесу. В Україні, якщо хочеш довідатися, хто твій реальний майбутній партнер, то зробити це найчастіше якщо не неможливо, то дуже непросто. У більшості фірм не надають інформацію, хто є власником акцій, і не заведено відкрито говорити: «Це моє підприємство».

З другого боку, недостатню готовність українського бізнесу працювати в структурах ЄС можна легко пояснити: правила гри формувалися там десятиліттями, а незалежному українському бізнесу немає ще й 20 років. Досягти цього одним тільки бажанням чи наказом неможливо, а тільки тривалою і наполегливою працею. На цьому шляху будуть не тільки перемоги, а й обов’язково поразки. Адже тут багато такого, що від тебе не залежить: міжнародна ситуація, напрям розвитку економіки і чинники впливу на нього. Хто ще недавно міг сказати, як створення мобільного зв’язку чи розвиток Всесвітньої мережі вплине на процеси в економіці? Але ж вони нині формують абсолютно новий економічний простір! А що підготує нам інтелектуальна еліта, розвиваючи галузь електроніки чи нанотехнологій, де створюються механізми із застосуванням величин у тисячну частку мікрона?

І не страховисько, і не чарівник

— Але ж членом СОТ Україна стала! А в цієї організації правила не менш суворі...

— І їх потрібно буде виконувати неухильно. До того ж вони обов’язкові як для старих членів організації, так і для новачків. Я був свідком процесу підготовки вступу України до СОТ. Часом цю організацію представляли, як страховисько, а іноді як чарівну паличку, помах якої усе змінить на краще. Тим часом СОТ — це лише правила гри і не більше. Коли замість планової почала розвиватися ринкова економіка, відкрита для усього світу, стало ясно, що грати можна тільки за спільними правилами, інакше тебе позбавлять права грати. Угорщина й Україна у своїх двосторонніх відносинах уже давно грають за ними, тому після вступу до СОТ у їхніх відносинах майже нічого не зміниться. Саме членство України в СОТ не забезпечить їй якихось особливих доходів, але й не завдасть збитків. І водночас для її бізнесу відкриваються нові можливості та усуваються перешкоди, якщо бізнес гратиме за правилами.

— Після вступу до СОТ наші економісти і політики обіцяють небачений приплив іноземних інвестицій...

— Вони можливі, але не тому, що Україна стала членом СОТ, а тому, що вона неухильно виконуватиме прийняті правила ведення бізнесу. Втім, це, знову-таки, тривалий процес. Інвестиції — як форель у чистій гірській річці, де вона добре почувається. Як тільки «вода» забруднюється, їй стає некомфортно і вона негайно іде. Так і закордонні (і не тільки) інвестори: одне необережне слово керівників держави, непродумана зміна законодавства — а така інформація поширюється зі швидкістю звуку, — й інвестори ідуть, або нові не приходять. Україна — багатомільйонний ринок, економіка, що розвивається, високотехнологічні галузі, і це приваблює закордонних інвесторів: товари можна виробляти на місці, що вигідніше, ніж везти їх із-за тридев’яти земель.

— А що лякає?

— В Україні зарубіжного інвестора найчастіше сприймають, як дійну корову: будеш працювати, але повинен зробити те й те, побудувати міст, лікарню або утримувати дитячий притулок. А він не зобов’язаний це робити, тому що платить установлені законом податки. Солідний інвестор чи міжнародна корпорація не може працювати не за правилами, і не треба тиснути на них необґрунтованими частими перевірками. Хоча, якщо справи підуть добре, то він і сам радий буде щось зробити для суспільства чи для місцевості, де працює.

— А українців лякає підвищення цін у зв’язку зі вступом до СОТ...

— Саме членство в цій організації безпосередньо не впливає на ціни на внутрішньому ринку, на внутрішнього виробника. Скажімо, зарубіжному виробнику нема сенсу, створюючи конкуренцію місцевому, завозити молоко для продажу в Полтаву. Адже це, найпевніше, буде йому ж у збиток. Ціни на окремі товари чи послуги, за винятком монопольних товарів, формують попит та пропозиція на даному сегменті ринку. Важливо підкреслити: саме на даному сегменті ринку. Адже ринок на визначені види товарів — це дуже відносне поняття. Наприклад, ціна води в пустелі й у Києві — речі непорівнянні. Водночас правила СОТ не дозволяють використовувати монопольне становище для тиску на іншого учасника ринку.

Як перемогти інфляцію

— Тим часом в Україні розкручується інфляція. Хоча уряд і стверджує, що зможе впоратися з нею уже невдовзі. Угорщина теж пережила щось схоже. Як?

— В Україні на ринку більше грошей, ніж товарів: зростання виробництва товарів у 2007 році збільшилося на 7,3%, а доходи населення на 29%. Інфляція, що перевищує 16% у 2007 року, показує, що величезні маси грошей, не забезпечені товарною масою українського виробництва, викинуті на ринок. Крім того, було зроблено багато обіцянок, виконання яких не забезпечено відповідними ресурсами.

Я не кажу, що економіка України в кризі, але держава має великі проблеми з фінансами. Ці проблеми, як симптоми хвороби людини, відображаються в українській статистиці: вона показує, що у вас 2007 року утворилося негативне зовнішньоторговельне сальдо, що перевищує 11 млрд. доларів. Треба розуміти, що ці гроші в когось позичені, і їх Україна муситиме віддавати, а для цього необхідно буде виробляти і продавати продукцію, щоб повернути борг. І пропозицій щодо розв’язання цих проблем я ніде не знаходжу. Є прогнози, що до кінця 2008 року негативне сальдо може збільшитися ще на 5 млрд. дол., а це вже може серйозно вплинути і на платіжний баланс країни.

Фінансовий процес в Україні нагадує ситуацію в Угорщині 1994—1995 рр.: багато грошей у населення (а обіцяно було ще більше) і мало товарів, вироблених в Угорщині, величезні темпи зростання негативного торгового сальдо і т. д. Щоб вивести країну з економічної ями, повернути конкурентоспроможність економіки, правляча урядова коаліція пішла на дуже непопулярні кроки, прийнявши так званий пакет Бокроша (за іменем тодішнього міністра фінансів). Відповідно до цієї програми було серйозно обмежено попит, імпорт тимчасово обклали додатковими митними зборами, погодивши ці заходи із СОТ, девальвовано угорську валюту і запроваджено змінну її девальвацію відповідно до передбачуваної інфляції, і, що найнеприємніше, урізано соціальний пакет. Протягом найтяжчих трьох років країну було виведено з кризи, але реформаторський уряд програв чергові вибори. Чого й треба було чекати: народ жодної країни не любить, коли в нього відбирають те, що в нього уже лежало, чи передбачалося, що лежатиме, в кишені....

— Що, на ваш погляд, можна зробити, щоб Україна не потрапила в таку ситуацію?

— Як мінімум — не поглиблювати ситуацію подальшими виплатами, не забезпеченими відповідними ресурсами, гроші, виручені від майбутньої приватизації, вкласти в розвиток інфраструктури, а не віддати на проїдання. Особливу увагу варто приділити негативному сальдо зовнішньої торгівлі, визначити причини його появи і зробити необхідну корекцію. А також було б корисним використати висновки українських учених-економістів, які у вересні 2007 року вивчали досвід Угорщини...

Інтерв’ю взяла Валентина ПИСАНСЬКА.