Добрий день, редакціє газети
«Голос України»! Звертається до вас жителька Тростянецького району Сумської області. Народилась та виросла я в селі, 30 років пропрацювала листоношею, вийшла на пенсію.Нещодавно зі мною стався нещасний випадок: мене вкусив собака, який, як пізніше з’ясувалось, був хворий на сказ. Звернулася я до Тростянецької центральної районної лікарні і була госпіталізована в хірургічне відділення. Там повідомили, що вакцину необхідно купити мені самій. Курс лікування коштує до 300 гривень. На той час у мене взагалі не було грошей. Протягом дня вирішувалось питання про те, щоб виділити мені одну дозу безкоштовно від лікарні.
Увечері нарешті зробили щеплення та попередили, що більше лікарня вакцини не даватиме.
«Шукайте гроші й купуйте самі, адже у нас немає ліків навіть для маленьких дітей», — сказав головний лікар. А де мені знайти ті гроші?! Вдома на мене чекають сліпий син, інвалід І групи, та чоловік, який нещодавно переніс інсульт...Так тяжко на душі і хочеться крикнути на всю Україну:
«До чого ми дійшли!». Я не знаю, хто винен у тому, що в лікарні немає коштів, навіть для екстреної профілактики такої небезпечної хвороби: керівництво лікарні, гілки місцевої влади чи сама держава. Тому звертаюся до вас, редакціє моєї улюбленої газети, і щиро вірю, що ви висвітлите це питання.Можливо, коли читатимете цього листа, мене вже не буде, то допоможіть іншим таким, як я, простим селянам, котрі нині живуть без копійки грошей, але все одно хочуть жити.
Артемо-Растівка
Тростянецького району
Сумської області.
Від редакції: У нашій пошті зустрічаються листи з різними проблемами, але такого кричущого, безвихідного, безправного про власне життя за всю історію газети ще не було. Люди, що з нами коїться? Ми, народ, що вижив у страшні часи голодомору, переміг фашистську чуму, втрачаємо найцінніше — повагу одне до одного, співчуття, почуття взаємодопомоги і розуміння. Невже тепер за нас вирішуватимуть скажені пси, кого вкусити, а кому дати шанс на життя?..
