Анатолій ЛУНЯЧЕНКО: «Судді для держави мають бути не особовим складом, а складом особистостей»

— Навіть у партійно-радянські часи суд помітно відрізнявся від інших органів влади. Наведу такий приклад. Практично всі керівники правоохоронних органів були членами райкомів, обкомів КПРС, або депутатами місцевих рад. Але аж ніяк не всі судді були «вмонтовані» у систему влади. Чому? На мій погляд, судді й у ті часи найчастіше проявляли принциповість і самостійність при здійсненні правосуддя.

Суддівське середовище — особливе середовище. Потрапляючи до нього, людина всотує демократичні принципи, відчуває вплив демократичних елементів. Йдеться про змагальність процесу, про процедуру оскарження, про сьогодення, а не формальне самоврядування.

Країна проголосила про початок судової реформи. Вона проходила й проходить дуже суперечливо. Але змушений констатувати, що справжнього правосуддя, як системи об’єктивних закономірностей, у нас нині немає. Є робота судів, побудована на вольовому ставленні людей, котрі в них працюють. Не виходить поки що провести ефективну судову реформу. Чому?

— Звичайно, у вас, імовірно, є своє бачення системи й структури судочинства в Україні. Чи відрізняється воно від реалій?

— Таке бачення в мене є й воно, справді, не збігається з нинішнім станом справ. Сьогодні тривають суперечки про функціонування практично автономних підгілок судової влади — господарських, адміністративних судів, судів загальної юрисдикції. Представники цих автономних підгілок виступають за більшу автономізацію своїх повноважень. У цих суперечках немає й бути не може математичних критеріїв типу «більше-менше». Ця категорія стосується насамперед якості чинного правосуддя.

А ось з приводу якості я скажу таке. Коли не було подібної автономізації, а була висока роль Верховного Суду України, особливо в частині забезпечення однакового застосування законодавства, рівень правосуддя був кращий, однозначно.

Сьогодні має бути гарантія того, що фільтри, через які проходять ухвалені рішення, повинні працювати без збоїв. На початку 90-х років рішення, що пройшло через Верховний Суд, практично було безпомилковим, тобто справедливим.

Я прихильник єдиної системи судових органів. Суди першої інстанції повинні розглядати всі категорії справ. Це зробить правосуддя доступним. Сьогодні ж мешканець Кодимського району Одеської області, подаючи позов в окружний адміністративний суд, повинен за 200 кілометрів їхати в обласний центр.

Далі — апеляційний суд з відповідним розподілом на палати. І затим — Верховний Суд — з відповідним розподілом на палати.

Створення адміністративних судів, на мій погляд, було великою помилкою в розробці судової реформи. Адміністративна юстиція тісно пов’язана із цивільним судочинством і поділ вийшов більш штучним.

Виникає запитання — куди подіти Вищі суди (Господарський, Адміністративний). Відповідь, на мою думку, проста — об’єднати їх з відповідними палатами Верховного Суду. Так, Верховний Суд у цьому разі кількісно зросте. Але це нормально, є приклади — судова система, скажімо, Франції. Там ефективно працює касаційний суд, прообраз нашого Верховного Суду, і складається він з таких же палат і діє він ефективно, забезпечуючи при цьому однакове застосування законів.

А у Верховному Суді має працювати Пленум, що складається не із всіх суддів як сьогодні, а із найдосвідченіших суддів, який і повинен виконати зазначену однаковість.

Правосуддя має бути доступне

— А яке місце у вашому варіанті організації судових органів відведено, скажімо, виборам суддів?

— 11 квітня 1976 року я став суддею в результаті виборів. Але тоді важко було назвати демократичним процес обрання суддів. Для обрання суддів народом потрібні необхідні передумови стану суспільства — економічні, соціальні, політичні. Ми не готові до цього процесу й навіть не стоїмо на його порозі. Що відбувається сьогодні в країні? Політичні вихори захлиснули суспільство, скрізь відбувається порушення правил гри політичними гравцями. Але в грі цій бере участь все суспільство, люди залучені до неї. Ми не маємо ні морального, ні матеріального права приступати до обрання суддів населенням. Це буде самообман і може призвести до таких наслідків, з якими ми просто ніколи не впораємося.

На мій погляд, єдиний виняток можна зробити для обрання мирових суддів. Саме інститут мирових суддів зможе максимально зробити доступним правосуддя.

До цього не готові не судді, а люди. Подивіться на зміст непроцесуальних скарг. Більшість із них необгрунтована, людей просто переповнюють емоції й прагнення будь-яким чином допомогти собі домогтися результату, незважаючи ні на що. У жодній демократичній країні непроцесуальні скарги не розглядаються, їх просто немає.

Моя точка зору така — що більше уваги ми приділятимемо непроцесуальним скаргам, то гірше ми робимо людям. Це не парадокс. Замість того, щоб привчати людей до виконання вимог закону, терпляче чекати рішень суду, для того, щоб надалі у разі незгоди оскаржити, ми щось їм обіцяємо. Адже в розгляд справ втрутитися не можемо, скарги приймаємо, щось відповідаємо, і так безкінечно.

— Абсолютно всі говорять про крихкість нинішньої політичної ситуації в країні. Чи необхідна в такій ситуації нинішня система призначення суддів — на перші п’ять років Президентом країни, а безстроково — Верховною Радою. Політичні ігри призвели до того, що близько двох тисяч суддів чекають призначення на посаду.

— У жодному разі не можна відмовлятися від безстроковості призначення суддів. Тому що за всіх недоліків системи безстрокового призначення (йдеться про синдром безкарності) вона чи не єдина справжня гарантія незалежності суддів, це безперечно.

Сьогодні при розподілі «гучних» справ між суддями всі передусім дивляться: призначений суддя безстроково чи ні. Тому що, як показує життя, судді, які працюють перші п’ять років і приймають принципові рішення у таких справах, можуть розраховувати, що при призначенні на безстроковий термін з них намагатимуться зробити «відбивну». Почитайте парламентські стенограми при вирішенні питань обрання суддів безстроково й ви переконаєтеся в правоті моїх слів.

Що стосується першого призначення на п’ять років, то із цим положенням можна погодитися із застереженням, що будуть усунуті політичні та інші негативні чинники.

Я категоричний прихильник тези, що «суддею треба народитися». Аж ніяк не кожна людина з юридичною освітою може працювати суддею. В Індії в Конституції записано, що не може бути суддею людина, у характері якої є такі якості, як заздрість, помста, нетерпимість до чужої думки, злість. І це просто геніальний підхід до такого тонкого кадрового питання, як призначення суддів. У США з кандидатами в судді працюють психологи, до того ж працюють так тонко, що кандидати, відповідаючи на тисячі запитань, навіть не підозрюють, що проходять ретельний психологічний добір.

Я підвищив би віковий ценз призначення до 30 років. Я згадую свою суддівську молодість. Були і помилки, але вони траплялися не від відсутності професійних навичок, а через невеликий життєвий досвід, недостатню життєву мудрість.

Сьогодні всі мають розуміти, що судді — це не особовий склад, а склад особистостей, і таку особистість має формувати в собі кожний суддя. Про це я не стомлююся казати кожній людині, яка стає суддею.

— Ви — голова Апеляційного суду. Хто він сьогодні — диктатор, узурпатор суддівської влади, доглядач над суддями, старший досвідчений для інших суддів, моральний авторитет?

— Дуже багато суджень з цього приводу. Абсолютна більшість думок політиків, наприклад, зводиться до того, що в голови суду величезна кількість владних повноважень. Насправді таких повноважень практично немає. Хоча, з другого боку, нині правосуддя багато в чому тримається на авторитеті голови суду, на його сумлінності, мудрості, авторитеті й умінні організовувати справу.

Але я не викручую суддям руки, можете перевірити щирість моїх слів, поспілкувавшись з будь-яким суддею. Але коли я бачу, як з окремих справ починається відвертий тиск, я обов’язково намагаюся допомогти прийняти правильне рішення. Але будь-яка розмова завершується словами, зверненими до судді: «Вам приймати рішення, приймайте й пам`ятайте, що ви відповідаєте за нього».

Якби в голови суду було багато повноважень, то в нас не було б каскаду тих самих «нікопольських» та інших подібних справ.

Хіба голова Верховного Суду не бачить усього цього? Звичайно, бачить. А що він може зробити? Нічого. Тому що закон не дозволяє йому навіть у постановочному плані щось робити. У чинному Законі України «Про судоустрій» не передбачено навіть права перевіряти організацію робіт судів і суддів.

Мало хто знає, що голова апеляційного суду, якщо він не є членом Ради суддів України, не має навіть права порушити питання про дисциплінарну відповідальність суддів. Про які повноваження голови може йти мова!

З другого боку, необхідно принципово підходити до питанню підбору на посаду голови суду. Він — не опереткова фігура, а реальна сила у вищенаведеному аспекті.

На підтвердження сказаного здійсню невеликий екскурс у бурхливі події минулого року. У травні Конституційний Суд ухвалив рішення щодо неконституційності частини п’ятої статті 20 Закону України «Про судоустрій» (Президент не має права призначати на адміністративні посади). Політики постаралися негайно цим скористатися. Виникла реальна загроза поставити на посади голів судів слухняних людей. Було складено списки неугодних і бажаних, готових служити тій або іншій політичній силі. Тільки надзвичайна згуртованість суддів не дозволила наміченому відбутися. Рада суддів, яка зібралася за лічені години, зуміла запобігти спробі узурпації судової гілки влади в Україні. Велика в цьому роль і голови Верховного Суду Василя Онопенка. Будь на його місці хтось інший, міг би й спасувати. А ця людина вистояла до кінця. Його, на мій погляд, даремно обвинувачують у приналежності до певної політичної сили. Я пам’ятаю, як більшістю голосів суддів Верховного Суду України його обрали головою Верховного Суду. Пам’ятаю, як його вітали представники різних політичних сил і намагалися швиденько проштовхнути свої справи. У них нічого не вийшло. Погодьтеся, у нинішніх умовах треба мати сміливість, щоб із самого початку позиціонувати себе як незалежну людину. Час показав, що й Василь Онопенко, і судді були праві.

— Не продовжують згасати суперечки про недоторканність суддів. Чи є зв’язок між недоторканністю суддів і незалежністю судового корпусу? Чи не є недоторканність підставою для зловживань суддів?

— У принципі — це альфа і омега всієї гілки судової влади. Якщо дотримуватися букви й духу українського законодавства, то у суддів як такої, у класичному розумінні, недоторканності зовсім немає. Щоб притягнути їх до кримінальної, скажімо, відповідальності, не потрібно ніякого спеціального дозволу — ні Верховної Ради, ні якого-небудь державного органа.

Інша річ, коли сьогодні існують конституційні гарантії незалежності суддів. На мій погляд, ці гарантії в нашій країні мінімальні й спрямовані вони насамперед для захисту суддів від зловживань з боку посадових осіб, передусім, силових структур, політичних сил. Не буде цих гарантій — у країні почне панувати кишенькове правосуддя, а суд втратить навіть ту слабеньку незалежність, яка є.

Сьогодні дуже багато говорять, що суддю важко, а найчастіше й неможливо вигнати із суддівського співтовариства. І ось це правда. Тільки не судді в цьому винні, а політики, тобто хто має у своєму розпорядженні реальну владу в країні. Скажімо, кваліфікаційна комісія приймає первинне рішення про звільнення судді. Наша кваліфікаційна комісія за останні роки прийняла шість таких рішень. Але що користі з цих рішень, якщо вони повинні бути у відповідності із законом, затверджені Вищою радою юстиції, а остаточне рішення про звільнення має приймати парламент?

Корупціонерами не народжуються

— На жаль, сьогодні дедалі частіше в суспільстві говорять про корумпованість і зловживання суддів. Можна із цим боротися?

— Не можна, а треба. Хоча б скільки ми говорили про ліберальність у суддівському співтоваристві, сьогодні необхідно проявляти твердість стосовно тих, хто ганьбить звання судді. Їх треба позбуватися. На тлі їхньої безкарності кількість цієї скверни лише зростає. Таких суддів в області, я відповідально про це заявляю, не багато, десять, максимум п’ятнадцять чоловік. Якщо їхнім діям буде дана принципова оцінка, то ганебних суддівських рішень просто не буде. Але об’єктивності заради, ведучи мову про це потворне явище, не можна не відзначити, що рівень корупції загалом у країні вище, ніж у суддівській сфері. Нехай на мене ніхто не ображається за мою думку, але це так. І не тому, що судді — це люди, які «зліплені з особливого тіста». Просто в органах правосуддя хоч у невеликій мірі, але діють істинно демократичні інститути, які не дозволяють суддям здійснювати свавілля, це й принцип ревізії у справах, рішення з яких оскаржуються, і можливості в цьому прокуратури, гласність і змагальність процесу та інші чинники.

Та й взагалі судді мають не забувати, що вони в деяких аспектах сучасного життя суспільства повинні вважати себе унікалами й щасливчиками, тому що вони нікому не платять, наприклад, за посаду. Цього, слава Богу, ніколи не було й немає, і заслуга в цьому, звичайно, і колишніх керівників Верховного Суду В. Бойка та В. Маляренка, які у своїй діяльності вже у чому-чому, а у своїй винятковій чистоті ніколи не давали приводу засумніватися.

— До речі, яка ситуація в Одеській області з розміщенням судів?

— Знаєте, проблеми як такої немає. Таких ідеальних умов роботи, які мають судді Одеси, немає ніде в Україні. В Одесі всі чотири суди розміщені в чудових відремонтованих приміщеннях, зали засідань має кожний суддя, їх обладнано технічними засобами запису процесів. У сільських районах справи йдуть дещо гірше, хоча й там багато зроблено. Потрібні капітальні ремонти й будівництво нових приміщень у Кодимському, Татарбунарському, Роздільнянському, Ізмаїльському районах. Будівельно-ремонтний процес триває й завершення його не за горами.

— Чи були погрози на вашу особисто адресу й на адресу суддів Одеської області?

— Так, такі погрози були. Пов`язані вони переважно з розглядом цивільних справ, а також резонансних кримінальних справ. Багато погроз одержуємо при розгляді рейдерських справ. Громадянська мужність, принципова позиція суддів, як правило, доводять до сказу сучасних держиморд, яких, на жаль, у країні чимало. Вони бувають різні — від грізних висловлювань і листів народних депутатів до телефонних дзвінків.

Вів розмову В’ячеслав ВОРОНКОВ.