Нові конституційні засади судової влади

«Юридичний романтизм»

Історія попереджає, що нестримне бажання системного оновлення Конституції у найкоротші строки не може не супроводжуватися погано прорахованими сподіваннями на успіх справи, яку довірили відомим юристам. Але не від них залежить хвороба «юридичного романтизму», де може проявитися завуальована позиція — змінювати конституційний правопорядок лише в бік політичної практики чи для подальшої зручності власне суб’єктів влади. Звідси можливі протиріччя між зацікавленими сторонами — державою та суспільством в оцінці об’єктивних потреб і мети, заради яких ініціювався процес конституційних змін. На цьому етапі політики, державні діячі, судді і навіть вчені мають можливість продемонструвати необхідність найвищої поваги до чинної Конституції України. Заслуховування таких позицій щодо методології і організації процесу реформування Основного Закону України нещодавно продемонструвала президія Національної академії наук на чолі з її президентом Б. Патоном. У законопроектах, зареєстрованих в парламенті народними депутатами України, пропонуються нові форми ґрунтовної організації розробки і прийняття конституційних змін і доповнень Конституційною Асамблеєю. А це означає, що процес конституційних змін має бути підтверджений політичним консенсусом у владі щодо поетапної конституційної реформи. Це можна зробити, наприклад, спільним рішенням Президента України, Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України. Що заважає, враховуючи власний український досвід, прийняти Конституційний договір-2 як політико-правовий документ консенсусу влади з питань конституційної реформи і стабільності в державі.

Це забезпечить синхронізацію розробки повної моделі конституційних змін з дотриманням процедури розгляду їх внесення Верховною Радою України за поданням Президента України або народних депутатів України і проведення експертизи (отримання висновків) Конституційного Суду України.

За таких умов вивіреним і обґрунтованим стане результат спільної праці юристів, народних депутатів України, політиків, довірених осіб органів державної влади. Хіба не в цьому полягає головне завдання реформаторського процесу? Інакше важко дочекатися, щоб концептуальні розробки змін і доповнень до Конституції України були позбавлені «віртуальності» і перекосів у бік певних суб’єктів влади замість їх гармонійного балансу. Як інакше закріпити в Основному Законі прийнятні для всього суспільства компроміси, новели реформаторських підходів до суспільних очікувань з принципових питань. Це стосується, зокрема, судової влади, яка пройшла складний шлях «малої судової реформи».

Доктрина правосуддя розмежовує існування судового ладу і судового устрою, що пояснює необхідність проаналізувати відповідні конституційні положення. Як пропонується вирішити цю найгострішу проблему? Організація судового ладу і судової влади не може обмежитися доопрацюванням існуючого розділу «Правосуддя», а потребує системних змін до статей 6, 55, 85, 92, 106, 116, розділів VІІ, VІІІ—XІІ Конституції України. Змінюються суспільні відносини — змінюється і конструкція судової влади. Але без руйнації, шляхом еволюції, поетапної модернізації, виходячи з вітчизняного досвіду. Насамперед, принциповим для кожної структури влади є повновладдя народу (ч. ІІ ст. 5 Конституції України). Але чи можна стверджувати, що народ причетний до здійснення судової влади, якщо він ніяким чином не формує суддівський корпус і лише у визначених законом випадках у здійсненні правосуддя беруть участь народні засідателі, а інститут присяжних навіть юридично не існує. Суддівський корпус відбирає для себе фахівців, навіть не маючи процедури публічного, конкурсного відбору. У народу (громадян) відсутнє і право на внесення конституційної скарги до Конституційного Суду України, він не може вимагати справедливого правосуддя за законом, яке має низьку довіру у громадян, оскільки більшість його рішень не виконується. Тобто верховні права народу на здійснення правосуддя лише формально визнаються державою, а отже, без наповнення функціями установчої влади відносно органів правосуддя повнота влади народу стає досить декларативна. Ось скільки проблем з теорії у конституційному вимірі реально виявилися на практиці і спричиняють суспільну реакцію.

Над цим слід замислитися і внести відповідні доповнення до статей 5, 6, 19, 127, 128 Конституції України. Їх зміст має бути умовами, які покликані забезпечити участь народу у формуванні і суспільному контролі за дотриманням суддями свого статусу — бути суддями честі і справедливості. Здійснення публічної влади органами правосуддя від імені народу без його довіри і підтримки втрачає дійсно демократичний характер саме у перехідний період, коли відбувається перерозподіл власності, а у найближчій перспективі і суспільного багатства — землі.

Це серйозний аргумент, щоб на конституційному рівні зафіксувати не тільки право судді, а і його обов’язок виконати умови доступного і об’єктивного правосуддя. Юридичний аспект полягає у формулі: винесення рішень здійснюється іменем народу України, який поклав ці функції на судову владу. Особливо це стосується винесення суддями вироків по кримінальних справах, в яких неприпустимо, щоб судді мали загальне право на судову помилку. Головні обов’язки в організації відправлення правосуддя покладаються на голів судів. Від них вимагається значного уміння скеровувати діяльність суддів, без втручання в правосуддя, і глибокі знання законів. Тому їх призначення слід вивести на конституційний рівень щодо закріплення принципу обрання голів судів суддівським товариством. Ця категорія суддів повинна здійснювати внутрішній контроль за процесуальним порядком і з врахуванням суспільної думки щодо об’єктивного відношення суддів до спорів цивільних, господарських, адміністративних, а тому вони мають бути наділені правом вирішення питань (мотивів) відводу суддів учасниками процесу, оскільки існуюче самовизначення суддями відводів проти себе має вигляд неприродного явища. Таким чином, важливо доктринально, а потім на конституційному рівні, насамперед розширити обсяг принципів для відправлення правосуддя (стаття 129), а також конкретизувати статус суддів (статті 126, 127) щодо конкурсного відбору претендентів на посаду судді, гласної оцінки його здатності бути суддею та продовжувати суддівську діяльність за визначеним строком, мотивів звільнення з посади, гарантій їх матеріально-фінансового забезпечення як умови незалежності, підвищення вікового цензу для зайняття посади судді, введення вимог етичного характеру як критерій суспільної оцінки права судити тощо.

Право на судовий захист

У розділі, який має іменуватися «Судова влада» як похідне поняття від «влади народу», важливо включити окрему норму щодо прийняття тексту присяги всіх суддів — служити Українському народу. Існуюча назва «Правосуддя» за своєю етимологією означає скоріше сферу суспільних відносин, процес і тому конституційний інститут влади має включати всі суб’єкти цієї сфери, які наділені відповідною юрисдикцією. Механізми її реалізації завжди обумовлені законом. Тому право громадян на судовий захист, як і поширення конституційної, загальної і спеціальної юрисдикції і повинно визначатися у конкретних правовідносинах законом. Це важливо закріпити на конституційному рівні, оскільки, якщо немає законів, суди не в змозі прямо застосовувати норми Конституції щодо гарантованих прав на житло, власність, інформацію, землю, водні та інші природні ресурси тощо. Отже, в системному взаємозв’язку із статтями 124 і 129 потребують певних уточнень конституційні норми статей 55, 57, 58, 59 та інших.

Доктрина конституційного права схиляється більше до узагальненого переліку глав (розділів) Конституції і тому є всі підстави ввести поняття «судовий лад» і «судовий устрій». Саме в організації ступенів (інстанцій) розгляду справ не може бути чотири рівня судового розгляду, оскільки це не відповідає міжнародним стандартам судочинства. Існування Вищої ради юстиції цілком виправдало себе як орган держави з особливим статусом, і цей інститут має входити до організації судового ладу, як і інші його самостійні складові: судоустрій з відповідною судовою адміністрацією і виконавчою службою та громадські самоврядні формування суддів. Такий підхід створює можливість побудувати нову модель відносин в системі «судової влади». Що стосується місця і ролі прокуратури в системі правовідносин судової влади, їх слід окреслити саме розширеними функціями, оскільки звуження, яке відбулося за законами «малої судової реформи», перетворило прокуратуру на пасивного учасника судових спорів (за принципом рівності сторін), а не повноцінного представника інтересів держави і громадянина в судовій сфері. Окремо слід обумовити функцію досудового слідства в системному розумінні статей 27, 28, 29, 32 та ч. ІІ, V статті 55 Конституції України.

Конституційна юрисдикція займає особливе місце в судовій владі, що дає підстави визначити в цьому розділі ширший предмет конституційного контролю, виходячи з реалій перевірки відповідності Основному Закону результатів виборів Верховної Ради України і Президента України, питань, що виносяться на всенародне голосування за ініціативою парламенту чи глави держави. Назріле питання — це право громадян на конституційну скаргу щодо законів та інших актів, які обмежують права і свободи людини. Проте офіційне тлумачення Конституції України і законів України, коли виявляється їх смисл, не належить до сфери правосуддя, і тому можливо розглянути як варіант — утворення Конституційної судової палати України, в якій дві колегії відповідно мають вирішувати спори про компетенцію суб’єктів влади, про конституційність їх активів, про результати виборів в Україні та інші питання. Окремо має бути виділений предмет права на конституційну скаргу та звернення громадян, що має у всіх зарубіжних країнах найбільш істотне юрисдикційне значення, яка офіційна інтерпретація норм Основного Закону. Важливо передбачити у доповненнях до Конституції спеціальний закон про конституційне провадження, оскільки процедури розгляду справ конституційного контролю дуже вразливі, враховуючи, що більшість справ розглядаються суддями в письмовій (не публічній) формі, а висновки щодо проектів змін до Конституції України проводяться без врахування позицій суб’єктів законодавчого процесу.

Отже, підсумовуючи наведені міркування щодо питань конституційного регулювання, відмітимо, що вони викладені в контексті юридичного аналізу суспільних відносин, які обумовлені дискусією — якими мають бути зміни і доповнення до чинної Конституції України.

Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України.