Тема інфляції висвітлюється нині в багатьох ЗМІ у такий спосіб, неначе хтось поставив собі за мету якомога більше дестабілізувати хистку й не дуже певну коаліційну стабільність, розхитуючи наш державний корабель, щоб люди якомога більше перелякалися, а дехто й попадав з капітанського місточка та з верхньої палуби.

Не будемо нервувати, а спокійно розважимо.

Інфляція (лат. іnflatіo — здуття, надимання, набрякання; рос. — вздутие; вздыбливание — підніматися на диби, ставати дибки) має два взаємозв’язаних пояснення у двох різних словниках:

1. Непропорційно велике і відносно швидке загальне зростання цін, часто внаслідок збільшення кількості грошей в обігу по відношенню до кількості товарів і послуг на ринку;

2. Знецінення паперових грошей внаслідок введення їх в обіг у кількості, що перевищує потреби товарообігу; супроводжується зростанням цін на товари і зменшенням реальної заробітної платні.

Мені також подобається визначення, яке є відбитком англійського іnflatables — надувати (в тому числі, як ідіоматичний вираз — надурювати). Бо по суті, інфляція — це не що інше, як форма, засіб і процес надурювання, обманювання і обкрадання абсолютної більшості громадян в інтересах злочинно організованої меншості.

Причому інфляційний процес надурювання, обманювання і обкрадання не потребує створення якихось спеціальних фінансових схем, а використовує існуючий товарно-грошовий ринок, зокрема його валютно-фінансове поле.

У нормальній демократичній розвинутій державі всі елементи системи економічної стабільності перебувають у взаємозв’язаному, взаємозалежному стані.

Якщо хоча б один із цих елементів змінюється в числовому значенні чи в пропорціях (в кількості й асортименті товарів, індексі цін, кількості грошей в обігу, валютному курсі, а особливо — в мотиваціях людей, змінах у структурі й напрямках їх інтересів, а отже, й в їх фінансових планах), тоді для суспільства настають складні часи непростих випробовувань на інтелектуальну, громадянську і патріотичну зрілість.

Коли в суспільстві спокій, тоді й на ринку спокій. Точніше — спокій на всіх ринках: товарному, грошово-валютному, фондовому; на всіх ринках, де інтереси вимірюються грошима. Адже паперові гроші — це лише інформація про вартість.

А нам всім добре відомо, що будь-яку інформацію (і «грошову» інформацію також) можна спотворити, перекрутити, повернути проти когось чи використати в інших інтересах.

От наприклад (наприклад, а не насправді!), якщо надрукувати в один день в кількох газетах, що, за розрахунками якихось там мудрих вчених, цьогорічний врожай буде вдвічі менший (і при цьому вам буде дуже «науковоподібно» доведено, що цього не вдасться уникнути), то як ви думаєте, що станеться з цінами на зерно вже сьогодні?!

Звичайно, що така інформація вплинула б на інформацію «грошову». А підвищення цін в одному сегменті ринку потягнуло б за собою підвищення в інших його сегментах, секторах і нішах.

Бо інфляція в економіці — це так само, як ланцюгова реакція у фізиці, коли вільні нейтрони бомбардують ядра, з яких подвоюється виліт нових нейтронів, що врешті веде до ядерного вибуху.

В економіці функцію вільних нейтронів може виконати, наприклад, стаття в газеті або виступ на радіо чи на телебаченні якогось опозиціонера чи недолугого «експерта», яких зараз розвелося понад всі потреби. І тоді навіть за повної збалансованості товарів і грошей люди кинуться купувати (бо завтра буде ще дорожче), тим самим збільшуючи попит, а отже, й прискорюючи зростання цін.

Тому що саме люди являють собою найвразливіший і найвпливовіший елемент економічної стабільності-нестабільності. А отже, той, хто впливає на поведінку людей, впливає на економічні результати їх діяльності.

Основною (якщо не єдиною) причиною нинішньої інфляції в Україні є незгода в суспільстві. А скажіть-но, хто сіє і роздуває, надимає, «вздибліваєт» цю незгоду?...

Різногілковість влади — це не обов’язково хаос. Хаос починається тоді, коли політики починають управляти економікою.

Здавалося б, є повноважний уряд, який виконує функції генерального господарника в державі (зрештою, його саме цими функціями наділив парламент і Президент), а всі інші мають допомагати урядові.

Бо якщо уряд (і національне господарство разом із суб’єктами господарювання) — це двигун локомотива всієї економіки держави, то політики і сфера політики — це отой гудок (свисток), який оголошує про рух поїзда і супроводжує цей рух.

Якщо політики прийняли Програму діяльності уряду (тобто визначили маршрут руху, проклали колії по маршруту і визначили на яких станціях будемо зупинятися), тоді — вперед, без сумніву і страху.

Але якщо політики під різними приводами гальмують (а по суті — саботують) прийняття Програми діяльності уряду, узгодженого руху немає, а політичний свисток економічного локомотива лише постійно тривожно сигналить про аварію, то як би добре і надійно їхав поїзд, люди розбігатимуться від тривожного свистка.

Коли впродовж півтора року працював попередній уряд Януковича, не було жодних свистків взагалі. Не лише пересічні громадяни, а й журналісти не знали, чим той уряд займався. Нарощувалися борги, зростала інфляція і... було тихо. Бо мовчав свисток. Тоді не було жодних звуків ані з секретаріату Президента, ані з боку засобів інформації.

Натомість майже одразу після початку роботи уряду Тимошенко раптом (!) спливає на поверхню інформація про борг за російський газ у 1,5 мільярда, а потім — що інфляція вже перевищила 20% річних. І все це — впродовж двох тижнів.

І тоді одразу почали вищати і верещати всі можливі політичні свистки: і що виплата заощаджень — це погано, і що буде ще гірше, і що посваримось з Росією, і що не треба усувати посередника з газового ринку, і що новий уряд проводить кадрові чистки за політичною ознакою, і що прийшов уряд не професіоналів, а популістів, і що неможливо впродовж 2008 року створити професійне військо, і т. д. і т. п.

Свисток брехні почав звучати і звучить досі щодня. Причому свисток так званого «опозиційного» (а в юридичному плані — антиконституційного!) уряду Януковича постійно звучить в унісон зі свистком секретаріату Президента.

Вдумайтесь у цю шокуючу цифру: впродовж перших 100 днів роботи нового уряду на його адресу надходило з вулиці Банкової в середньому по 8,5 (понад вісім!) вказівок щодня, включно з вихідними.

У таких умовах жоден уряд не зможе нормально працювати. А тим часом уряд Юлії Тимошенко не лише працює, а й чогось суттєво позитивного досягає. Фактом є, що впродовж трьох місяців діяльності нового уряду темпи зростання реальних доходів населення (причому з урахуванням інфляції) збільшено майже вдвічі: з 12,8% в ІV кв. 2007-го до 23,4% в І кв. 2008 року.

Детінізація економіки лише за перший квартал 2008 року вже принесла до бюджету понад 15 млрд. грн., на 60% збільшилися доходи бюджету від податку на прибуток, надходження від ПДВ — 81% приросту, виплату стипендії студентам вузів збільшено в кілька разів, і вона становить нині до 530 грн., в середньому втричі збільшено посадові оклади військовослужбовцям строкової служби, істотно збільшено виплати пенсіонерам, майже 5 млн. громадян отримали по 1000 грн. перших виплат з повернення вкрадених заощаджень в Ощадбанку.

Але скажіть, якщо при цьому Президент країни — відомий у світі фінансист за освітою, який тривалий час керував Національним банком, постійно невдоволений і лає уряд, то чи не позначиться його невдоволення на стані грошей в державі?

Інформація про стан грошей в державі (особливо, якщо це інформація негативна) збурює суспільство; люди кидаються «рятувати» ситуацію з урахуванням, як їм здається, майбутнього знецінення грошей, зростає попит на товари, а отже, створюється сприятлива ситуація для підвищення цін...

Якщо врахувати, що торгівля в Україні знаходиться в руках монополізованих корпоративних груп, до кожної з яких входить 5—6 власників, котрі можуть легко домовитися про підвищення цін (під відповідну супровідну інформацію в пресі), то стає зрозумілим, як можна штучно прискорити інфляцію.

Наприклад, п’ять провідних нафтопереробних заводів в Україні належать фактично російському капіталу. Варто їм домовитися, і завтра ціна на заправках підскочить. Зрештою, вони це вже робили в травні 2005 року різко і несподівано, а впродовж всього 2007 року — поступово, що сприяло повзучому зростанню цін на всі інші продукти, а потім збурило хвилю інфляції під час різдвяно-новорічних свят, коли змова торговельників підняла ціни майже одразу на 15—30%.

Біда в тому, що наші українські громадяни не роблять висновків із попередніх власних помилок. Нагадаю, що першу потужну хвилю інфляції (гіперінфляції) в незалежній Україні було піднято впродовж кількох днів після 25 червня 1993 року, коли в газеті «Киевские ведомости» і «Вечірній Київ», а згодом у всіх газетах столиці були надруковані пророцтва Володимира Ланового про катастрофічний розвиток інфляції в Україні.

До тієї публікації ситуація на фінансовому ринку була не ідеальною, але досить стерпною. Проте одразу після тих «одкровень» популярного економіста банки дружно підняли кредитну ставку, а за ними торговельники і постачальники почали підніматися сходами цін за кожною новою партією товару. Відповідно було збільшено емісію паперових грошей, щоб кількість засобів платежу забезпечувала купівлю за підвищеними цінами. В економіці почалася ланцюгова реакція.

Тоді ж, тобто 28 липня 1993 року, економіст і журналіст, а нині мій помічник-консультант у Верховній Раді Євген Ґолибард опублікував у газеті «Вечірній Київ» статтю «Зупинити інфляцію можна!».

У тому матеріалі він запропонував чотири чіткі заходи гальмування інфляції: введення валютного еквіваленту в усі розрахунки між юридичними і фізичними особами, адекватно-товарне впровадження гривні, запровадження системи комерційного регулювання виробництва і скасування податків за створення і експлуатацію нових робочих місць.

Пізніше він ще запропонував перейти від оподаткування прибутку до оподаткування обсягу реалізації продукції (послуг). Фактично ці пропозиції для стабілізації економіки зберігають свою актуальність і нині.

Проте ні тоді, ні пізніше реальні політичні керівники держави не дослухались до цих раціональних порад. Не захотіли дослухатись, бо інфляція, крім іншого, — це процес збагачення багатих і привладних осіб за рахунок подальшого збіднення бідних громадян. І цей процес збагачення багаті можновладці дуже успішно прискорювали в незалежній Україні.

Нагадаю офіційні дані, що їх свого часу оприлюднив відділ статистики інфляції Міністерства статистики України стосовно фактичного зростання споживчих цін: під кінець 1992 року — у 2,1 разу (або 210%), 1993 рік — у 102,56 разу (10256%), 1994 рік — 501%, 1995 рік — 282%.

Тобто індекс споживчих цін в Україні за період з січня 1992 по грудень 1995 року становив 3039107 відсотків! Як не крути, а такі темпи падіння неможливо пояснити простою безгосподарністю. Суха статистика вказує нам, що такого руйнування і в таких масштабах можливо добитися лише за рахунок організованих акцій на державному рівні! Бо для кого — інфляція, а для кого — мама рідна...

Інфляція — це фінансовий шторм на економічному морі. Починають його злочинці-політики, а розкручують перелякані пересічні громадяни, які вірять цим злочинцям від політики.

Коли вже це море розбурхане, марно його гасити підняттям вітрил. Навпаки, слід утриматися від виходу в море (тобто на ринок, на базар), а краще відсидітися в гавані (наприклад, на симфонічному концерті).

У будь-якому разі, не слід плювати собі у власну кашу, розповідаючи переляканим співгромадянам, що завтра буде ще гірше. Бо тоді переляканий банкір збільшить кредитну ставку, а переляканий торговельник підніме ціну, і все піде по новому колу знову.

Слід запам’ятати: завжди буде те, що ми самі утворимо і підтримаємо власною поведінкою — або біганина за продуктами і плітки про кінець світу, або спокій в душі й порядок у домі.

Йдеться про порядок у нашому спільному українському домі, де чесний уряд намагається прозоро і професійно нормалізувати наше життя за прикладом розвинутих європейських держав, в яких інфляція становить близько 1 (одного!) відсотка.

Віталій КОРЖ, народний депутат України, (фракція БЮТ, кандидат економічних наук).