«Чужих листів читати не гоже», — вчили нас у дитинстві. Але ці листи гріх не прочитати. Може, це остання звісточка від рідної людини, останній слід на землі... Зізнаюся, я переглядала їх в обласному державному архіві протягом двох днів так ретельно не лише з професійного обов’язку, а й тому, що десь у глибині душі сподівалася натрапити на сліди рідного маминого брата, мобілізованого у перші дні війни. Він пропав безвісти на її фронтах. Не знайшла, але, можливо, хтось інший дізнається з цієї розповіді про когось із своїх родичів чи друзів. А, може, хтось з авторів листів живий і відгукнеться на публікацію. Стиль і мову я намагалася зберегти, хоч можуть бути помилки у географічних назвах, адресах. Час своє зробив. Не всі листи можна прочитати: деякі написані олівцем і текст стерся, деякі обірвані, малограмотні.

Загалом їх понад триста — листів, знайдених у Тернополі під час ремонту колишнього приміщення військової комендатури у сховку біля витяжки. Написані перед самою війною і на її початку (датуються з 15 травня до 20 липня 1941-го) — це живе свідчення того часу. Солдатські трикутники адресовані в усі кінці колишнього Радянського Союзу: різні області України, в Росію, Азербайджан, Вірменію, Грузію, Узбекистан, Киргизію, Білорусь... Написані мовами народів цих республік, а ще татарською, німецькою, івритом. Зворотні адреси — поштові скриньки міст західних областей: Волинської, Львівської, Тарнопольської (так тоді називалася Тернопільська), Станіславської (тепер Івано-Франківської), Дрогобицької... Були листи сюди, були і звідси. Чому всі вони опинилися у Тернополі, чому не були доставлені адресатам, тепер вже ніхто не скаже. Можливо, розбомбили поштовий вагон, хтось зібрав їх, акуратно запакував і заховав. Висловлюється також припущення, що у військовій комендатурі могла відбуватися люстрація солдатської кореспонденції, але будь-які сліди її відсутні: немає ні закреслень, ні ретуші.

«Здрастуй, мій соколику, моє серце...»

Спасіченко Ліді з села Гуровщина Макарівського району Київської області на фотографії немає ще й двох рочків, вона народилася у вересні 1939-го, а фото зроблено 3 червня 1941-го. На зворотній стороні написано: «На довгу пам’ять своєму тату Сені Васильовичу. Хотіте — любіте, хорошо бережіте...» Лист писала мати Ліди Даша Опанасівна. Скільки в ньому ніжності, ласки, які піднесені слова знаходила вона для коханого чоловіка: «Здрастуй, мій дорогий друг Сеня, мій соколику, моє серце, чому розгнівався, чого сердишся? Вже послала три листи, а відповіді нема. Чи не заболів, мій голубчику? Пишу письмо і світа перед собою не бачу. Чого моє золото на мене розгнівалося? Цілую тебе в глаза много раз. Вкладаю карточку Ліди». Дружина вислала чоловікові три рублі.

Взагалі, гроші у листах трапляються часто, рідні, чим могли, допомагали своїм солдатикам. Дівчата виливали на папері душу. Як ось Шелест Г. М. з села Кобижча Бобровицького району Чернігівської області. Лист адресовано Григорію Лахну, який служив у Дрогобицькій області, п/я №6. «Привет и счастья вам желаю, письмо на память вам пишу, привет с любовью посылаю и не забыть меня прошу. Писать невольно я решилась, любовь заставила меня». Далі — українською. Вибачається, що не вміє гарно висловлюватись. Пише, що зайшов Пилипівський піст, а далі, мовляв, заживемо. Мабуть, в надії на врожай. Лист Миколі Єлисейовичу Іваненку (служив у Любомлі Волинської області) з Куп’янська на Харківщині. Некрасова А. Є. писала його у перший день війни: «Здрастуй, Колю! Я сьогодні почула жахливу новину — про напад на наші кордони німецьких фашистів. Ти там знаходишся близько від кордону, тобі доведеться першим відбиватися від проклятих самураїв. Бий їх, Колю, так, щоб жодного не залишилося. Доведеться загинути —візьму твою гвинтівку і піду замість тебе битися». До речі, патріотичні мотиви є у багатьох листах. Видно, що молодь висловлювалася щиро, керуючись серцем, а не пропагандою. Як Марія Пономаренко з Горлівки на Донбасі: «З яким обуренням я сьогодні дізналася про розбійницький напад фашистської банди. Дорогий Шурочко! Я поки буду відповідати великою продуктивністю. Я сьогодні ще спала, а скільки крові пролито. Мучуся невідомістю, можливо, і ти у тому числі. О, любий, дорогий, давай про себе знати». Лист адресовано Олександру Кудрі, котрий служив у Бєлостоку, що в Білорусі. Маруся (звідки — невідомо) пише листа сестрі Раїсі Сергієнко у Трембовлю (тепер Теребовля) на Тернопільщині: «Ми з мамою ходимо сапати буряки, соняшник. Дуже просимо приїхати з мужем додому. Тато і мама вже відсердились, говорять: «Певна річ, вік коло себе не продержиш, хай їм». Судячи з усього, сестра вийшла заміж за військового без відома батьків, але вони її вже простили.

У листах — звичайні житейські клопоти: «Весь тиждень заготовляли дранку, щоб перекрити хати і школу», «Хліб і сади вродили небачено, днів через вісім почнуться жнива», «З сіном погано, затопило, але в колгоспі обіцяють давати на трудодні». У багатьох листах зустрічається нарікання на погану погоду, дощі. Ось молода дружина Гусєва Зінаїда з Горьковської області (Росія) жаліється своєму чоловікові Володимиру, який служив у Коломиї тодішньої Станіславської області, що свекруха її ображає, а свекор жаліє. Що вона пошила нові занавіски, чекаючи свого Володю з армії, а тут Німеччина напала. Може, Господь і збереже його для неї. Москвичка Позднякова Надя жаліється Миколі Позднякову, який служив у Станіславі, що жити важко, о п’ятій ранку 22 червня зайняла чергу в ломбард, аби здати щось з речей. Омелюху Василеві з села Гланишева (невиразно) Переяславського району на Київщині пише дружина: «Хворію, але сусіди допомагають: Наталка піч топила, Настя і Самсониха буряки сапали, Бакумівські дівчата приходили». А ось лист з Житомира від Шевцової Ірини. Вона ділиться радістю з чоловіком Прохором Шевцовим, котрий служив на Волині: «Народила 20.06 о 4 годині ранку. Синок наш, Прохоре, чорний, як жучок. Точно такий, як ти, дуже красивий, вагою без 300 грамів 10 фунтів. Та у мене болить серце, що ти не зможеш його побачити. Я б нічого не хотіла, тільки б ти подивився на нашого дорогого синочка».

Пише Копачук Стефанія: «Слава Ісусу Христу! Дорогий сину, опиши мені, де ти, і чи можна до тебе приїхати, то я би приїхала. Ти прислав удостовереніє і казав, що на все буде знижка, але поки що її немає. Висилаю 10 карбованців, як розстараємось, вишлю ще». Судячи із звертання, лист десь із Західної України, адресат невідомий. Цікаво, що пошта перед війною працювала чітко. В одному з листів знаходжу фразу: «Твого листа, писаного 19.06, я одержав 21.06». Є зустрічні листи. Ось лист Якушевському Віталію від Котович М. В.: «Я вже закінчила школу. 18-го був випускний, грала музика. Мені дали премію, та таку, що смішно писати. Подарували пулярес (гаманець. — Л. Л.) на гроші. Тепер треба ще гроші». А це пише Якушевський Віталій рідним у село Нову Прилуку Турбівського району Вінницької області. Лист датований 30 червня. «Нас вже бомбили, але я залишився живим. Надія є, що підемо на фронт. Просіть у воєнкоматі, аби вам дали палива. Як Бог помилує, буду жити».

«Літаки бомблять — страшний суд»

«Моліться за мене», «Просіть у Господа заступитися за мене», «Як Господь поможе, вернуся до вас» — рефреном звучить майже в кожному листі, відправленому додому у перші дні війни. «Дорога жінко! Пильнуй себе і дітей, а я здаюся на Бога», — пише дружині Наконечній Зофії у село Кудинівці Зборівського району на Тернопільщині її чоловік Сидір. З листів можна уявити, що творилося на початку війни. «Я ще поки живий. Не знаю, як буде далі. Літаки бомблять — страшний суд. Зі мною разом були Петро Талан, Колесник Мітька і Приходько. Але ми вже роз’їхалися по фронтах». Лист адресований Ришкевич Ельці і її дітям Толі та Наді у село Стадницю Оратівського району Вінницької області. Мабуть, від чоловіка і батька. «Пишу листа у вагоні на станції Тарнопіль і спостерігаю, як наші соколи-льотчики збивають ворожого хижого яструба, которий хоче пити нашу кров. Нас відправляють до Львова. Не журіться, якщо довго не буде листа. Яків». Без адреси.

Опинившись у пеклі війни, вони, як можуть, втішають рідних. «Мамо, я поки що живий, а якщо загину, не плачте за мною: у мене дружини немає і дітей немає». Лист адресований Пелагії Жигуліній (Воронезька область, Аненський район, Березівська сільрада). «З 22-го перебуваю на фронті. 26-го мене поранили у спину, зараз я в госпіталі», — сповіщає рідним у Башкирію (Бірський район, Печонкінська сільрада) Плотниковій Степаниді її син А. Плотников. «Олю! Справку одержав, але вона мені не потрібна (мабуть, про склад сім’ї. — Л. Л.). Щодня наді мною пролітає тисяча куль. Просіть за мене Господа. Цілую багато разів свою любу доцю Стасю». Призначався він Ользі Трохимівні Ставській з Вінниччини (Комсомольський район, м. Комсомольськ). Зворотної адреси немає. У цей район (с. М. Кутищі Розбіцькій Ромальді) адресовано ще один лист — від Розбіцького Петра. Він скаржиться, що «вродився, мабуть, у нещасливий день», і журиться «Міциком, щоб не пішов в армію». Мабуть, братом. Хоч більшість листів оптимістичні: «Війна буде недовгою», «Ми фашисту дамо, як дала Червона Армія у Фінляндії і на острові Хасан»... Хто міг тоді передбачити, що розтягнеться вона майже на чотири роки і забере мільйони життів. Серед них, мабуть, і авторів цих листів, котрим довелося одними з перших тримати удар ворога. Можна прочитати про війну багато книг, подивитися фільми, але коли тримаєш у руках солдатський трикутник тих часів — відчуття особливе. У деякі листи вкладено фотографії, малюнки, засушені квіти, обведені олівцем дитячі ручки і ніжки... Люди жили, мріяли, народжували дітей, сподівалися на швидку зустріч. Війна все переорала.

Можливо, ці листи — чийсь останній слід на землі. «Він не повинен стертися, — вважає директор обласного державного архіву Богдан Хаварівський. — До 9 Травня ми плануємо видати каталог знайденої кореспонденції, розішлемо його у посольства усіх держав, що входили колись до СРСР, в області України. Якщо вдасться знайти когось з адресатів або їх родичів, будемо раді, що наша праця не пропаде марно». Сьогодні тернопільські архівісти працюють над реставрацією листів сорок першого, впорядковують і систематизують їх, готують до друку. І не перестають дивуватися чистоті людських стосунків, великій любові, ніжності і турботі, якими віє від трикутників, писаних майже 67 років тому...

Тернопільська область.

Фото автора.