У розвинених країнах Європи, в США сучасна державна політика спрямована на те, щоб усіма можливими засобами заохочувати до народження дітей. Вихідці з України, які мешкають в Америці, розповідають, що тамтешні родини, в яких лише двоє дітей, вважаються «неповноцінними, і ще кількох малюків подружжя обов’язково всиновлює. А що ж у нас? Відкриваємо «Сімейний кодекс», читаємо положення статті 5:»Держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство; створює людині умови для материнства та батьківства, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство». Мабуть, в усіх, хто читає ці законодавчі декларації, постає одне запитання: а де ця держава, я хочу жити в ній?

Такі умови проживання, в яких мешкає сім’я Катерини Тарасюк з села Несолонь Новоград-Волинського району, що на Житомирщині, і в страшному сні не привидяться жодному високопосадовцю. А жаль.

У Катерини Дмитрівни — шестеро дітей, яких вона виховує самотужки: чоловік помер вісім років тому. Це, звичайно, не єдина родина, що живе в нестатках, будучи прикладом для інших у морально-етичному плані. Але це неповна родина, яка заслуговує до себе посиленої уваги з боку влади. Багато хто дивується, як вона вижила, адже часто такі люди не витримують перипетій долі, спиваються, зводять рахунки з життям. А Катерина Дмитрівна, як та журавка з відомої пісні, коли не стало журавля, обняла материнськими крильми своїх журавлят і береже від усіх життєвих незгод.

Не дає загинути цій великій родині земля. Є сила, здоров’я в господині, є вміння й бажання працювати, є особливий талант виживати разом з дітьми. Всю хатню й господарську роботу виконують гуртом. Діти — сумлінні, чесні, працьовиті, добре навчаються в школі. Мати зуміла привити їм любов до праці, до домашніх тварин. У господарстві — одинадцятеро голів худоби, 90 соток городу. Все це ростити й утримувати — рук та рук треба! Але родина не скаржиться, не панікує, ні в кого милостині не просить. Старша донька вже живе окремо, інші — можуть самі собі дати раду. За словами матері, діти привчені до праці, до порядку. Сини самі собі перуть. Вміють готувати, посуд миють. Хлопці, як правило, цього не люблять, бо цієї роботи ніби й не видно, а вона така копітка. Зате будуть розуміти своїх дружин, у майбутньому з них славні чоловіки вийдуть, — переконана вона.

— Багато дітей — це не страшно. Потрібно вміти їх організувати. Нам навіть дехто заздрить, бо в сім’ях, де одне дитя чи двоє, часто батьки їх балують, а не приділяють належної уваги вихованню. От діти й цураються фізичної праці, батьків не поважають. А мій гурт, як вийде на город, як візьметься, — за півгодини роботу зроблено. Мої діти свідомі того, що в нас немає ніякої підтримки нізвідки, тому привчені розраховувати лише на себе. От уявіть, з нашої хати виходить шестеро школярів — це ж потрібно забезпечити всіх зошитами, канцелярським приладдям, портфелями, одягом. А це ж великі кошти за нинішнього життя, — каже жінка.

На запитання, чи отримує допомогу від держави, місцевої влади, відповіла не коротко, але дуже переконливо:

— Я зверталась за допомогою через депутата райради, довго чекала — мені виділили 20 гривень. Більше нікуди не пішла, просити не стала. Кабанчик у хліві є, молоко є. Вирощуємо картоплю, городину. Всю осінь консервуємо, 70 літрів варення запасли. Є ягоди: малина, аґрус, полуниця, смородина... Діти ціле літо «пасуться». Головне — вони не голодні. Я переконана — у моїх дітей є дитинство. У районі говорять про нашу сім’ю як про явище унікальне. І це справді так. Життя змусило бути такими. От ви дивуєтесь, чому в мене такий гарний вигляд? У квітні починаю купатися в річці і до самої глибокої осені. Я сама все вмію робити, і з електрикою, і столярні роботи, рубаю, шию... Роботи в селі немає, тому мусимо обходити шість корів. 500 кущів помідорів щорічно садимо, і всього іншого сію, саджу дуже багато. Вам не передати, наскільки це тяжко, я зовсім не маю часу для відпочинку. Буває, людина нап’ється, падає... Так часом і я, але від утоми.

Багатодітні родини не мають у нас ніякого соціального захисту. Все потрібно робити з розумом і в сім’ї, і в державі. Величезні виплати при народженні, хіба це розумно? Дитбудинки скоро захлинуться дітьми-сиротами. Держава стимулює сирітство.

Викликає обурення те, що проблемами родини Катерини Тарасюк не спромоглися перейнятися ні сільська рада, ні місцеве керівництво сільгосппідприємства, ні районна чи обласна влада. У нас є служби у справах сім’ї, відділи освіти, є благодійні фонди при адміністраціях, є державні програми, зрештою, — є законодавство. Представники влади зобов’язані знати про такі родини і допомагати їм. Але ж шести школярам — Тарасюкам жодного разу ніхто навіть зошита не дав...

Кілька публікацій про цю родину нещодавно облетіли всю Україну в газетах «Факти» і «Сегодня». Прочитав про них і наш земляк — голова Народної партії, народний депутат України Володимир Литвин. Звісно, він не міг залишити без уваги цю стражденну сім’ю, бо й сам з такої сільської бідності пішов колись у самостійне життя. Разом з Миколою Рудченком, теж народним депутатом, головою Житомирської обласної парторганізації, вони вирішили здійснити мрію родини, про яку зізналась кореспонденту газети Катерина Дмитрівна.

Днями на подвір’ї троє хлопчаків Тарасюків обнімали за шию і годували з рук молодого коня, якого їм подарували народники — Володимир Литвин і Микола Рудченко. З конем у двір приїхала пральна машина, солодкі гостинці. А побачивши в оселі невеличкий голубий екран, Микола Рудченко вручив господині ще й кошти на новий телевізор. А журналістам розповів: Володимир Михайлович показав мені газету і запитав: «Ти читав про нашу землячку? Прочитай! У мене серце защеміло — сама виховує шестеро дітей, не впала у відчай, не віддала дітей у будинок-інтернат. Потрібно допомогти, взяти їх під свою опіку».

— Прочитавши, і особисто пройнявшись життям цієї жінки і її дітей, дорогу до їхнього двору совість не дозволить забути. Мені й Володимиру Михайловичу Литвину не з чужих слів відомі проблеми подібних сільських родин. Ми обоє знаємо ціну сільського хліба, з окрайцем якого Литвин колись вирушив зі своєї Слободи — Романівської — здобувати освіту в столиці. А я ріс без батька, мати була телятницею, часом доводилось і мені куштувати того пійла, що мама телятам варила на фермі...

Ми, народники, завжди захищали інтереси сільських людей і робитимемо це в подальшому. Я свого часу був керівником господарства, як міг, підтримував селян, будував для них житло, дороги, намагався наблизити хоч якоюсь мірою сільський побут до міського комфорту. І мій старший син Микола теж працює в селі, ось цей подарований нами коник виріс у нього в господарстві.

Не пов’язуйте те, що ми сьогодні зробили, ні з виборами (вони давно минули), ні з бажанням попіаритись. Ми допомагали й допомагатимемо людям, доки матимемо можливість. Я вважаю, хто бере, — наповнює руку, а хто дає — наповнює серце. Нема нічого приємнішого і благороднішого у світі, як здійснити мрію отаких дітей, як ці. Подивіться, якими щасливими вони почуваються біля свого живого подарунка — мабуть і ночуватимуть біля коника. Ми ще й огорожу їм поставимо найближчим часом, чим зможемо — будемо допомагати.