Чотирнадцять разів втрачав бойові машини герой-танкіст. Щонайменше чотирнадцять разів міг загинути на війні — згоріти разом зі своїм танком у боях за рідну і за не рідну, але ту, що теж визволяв від коричневої чуми, землю. За всю Землю. Сім разів був тяжко поранений, переніс кілька складних операцій. Проте, так і залишився «недобитим». Саме так називав Михайла Кандідова, героя Великої Вітчизняної, та й Другої світової теж, із захопленням його командир, командувач 53-ї армії генерал-полковник Іван Манагаров.

За відвагу і героїзм Михайло Дмитрович Кандідов нагороджений 16-ма урядовими нагородами. І ще багатьма — не нагороджений. Бо кільканадцять разів вважали його загиблим. Тож представлення не доводили до логічного завершення. Ще кілька нагород інших держав не отримав, щоб не «скомпрометувати горде звання радянського солдата». Пройшов дві війни. Крім Великої Вітчизняної, брав участь ще й у війні проти Японії. Визволяв Україну, Росію, воював у Молдавії, визволяв столицю цієї, на той час радянської республіки. За численні заслуги перед молдавським народом він у місті Кишиневі — завжди бажаний гість. А найбільша для нього нагорода — сувенірний годинник із двома циферблатами. На одному з них — нерухомі стрілки показують другу годину ночі — час, коли розпочався наступ на Кишинів. На іншому — реальний час. Життя триває... І в цьому житті вони завжди разом — «недобитий» танкіст і його вірна, кохана, надійна «Зайчик» (на знімку). Валентина Сергіївна Близнюк. З чотирнадцяти років і до кінця війни — санітарка військового госпіталю. Ось кілька епізодів із життя...

Епізод перший. На місці святого, у ролі спасенного

18 серпня 1943 року трійка Т-34 219-ї танкової бригади І-го механізованого корпусу під командуванням старшого лейтенанта Федора Дурасова отримала завдання захопити міст через річку Уви біля селища Пересічна Харківської області. З важкими боями група дісталася місця призначення, знищивши по дорозі кілька гармат і вантажівок та чимало гітлерівців. Але була атакована фашистськими літаками. Бомбовими ударами міст було зруйновано, а розбиті радянські танки горіли біля річки.

За боєм спостерігали всі жителі. Серед них — Марія Зеленська, молода мама з малолітнім сином на руках. Саме вона й помітила, як із одного з підбитих танків вибрався солдат, та так і залишився біля палаючої машини. Жінка, не вагаючись, вибігла у двір і поповзла на допомогу. Танкіст був тяжко поранений у ногу й живіт, весь залитий кров’ю. Де тільки й взялися сили, та вона зуміла дотягнути бідолаху до свого будинку. Надала першу допомогу. А перев’язуючи рани, зрозуміла, що самій із лікуванням не впоратися. Тому (невідомо як) переправила пораненого до госпіталю, що розташувався у місцевій школі. У приміщенні поранених було стільки, що й ступити ніде. Звідти Кандідова перенесли до церкви, яку раніше німці пристосували під конюшню. Змученого напівживого танкіста поклали в кам’яний жолоб, з якого годували коней. До війни то була труна, де зберігалися мощі святого.

Поки танкіст приходив до тями, сталося кілька страшних і дивних речей. По-перше, німці пішли в контратаку. Знову захопили церкву, а всіх поранених перестріляли. Крім одного. Танкіст залишився живим. Чому так сталося, можна було тільки здогадуватися. Може, побачивши знівечене закривавлене, покинуте всіма та ще й в кам’яному гробу тіло, вирішили, що мертвий. Пожаліли кулю?!

У мирний час Михайло Кандідов побував у селі, де сталася трагедія. Зустрівся зі своєю рятівницею. Відвідав церкву. І, на свій великий подив, дізнався, що носить вона ім’я святого Михайла. А в ній — та само кам’яна труна. Кажуть, врятували танкіста мощі його святого.

Епізод другий. Українські яблука на Північ, «загиблому»

У 50-ті роки Кандідова разом із дружиною закинула доля до далекої Півночі, у селище Волошків Архангельської області. Якось до Кандідових завітав сусід-залізничник: «Підписуй бланк, Дмитрович. Вагон прийшов на твоє ім’я. А заповнений знаєш чим? Яблуками. Ось такі справи. Ну, ти давай, не тягни. Отримуй товар, а то за простій вагона влетиш в копієчку!»

Спочатку сусідові не повірили, але що було робити? Прийшов Кандідов на станцію, а там і справді — вагон із 60-ма тоннами яблук. Була у вагоні й 200-літрова діжка з вином. А ще — лист, в якому піонери Кобринської школи Черкаської області запрошували визволителя їхнього села на відкриття монумента. На вдячність за його подвиги українські школярі направили йому вагон із фруктами, зібраними в колгоспному саду. Кожен ящик був підписаний тим піонером, який назбирав ці яблука. З яблук вирішили зварити трохи варення, замаринувати, а основну частину віддати місцевим школярам. Але школа була невеликою, тож яблук залишилося ще багато.

Спочатку хотіли просто роздати їх людям. Але чомусь «згори» надійшла думка, що це сприйматиметься як подачка. А радянським людям отримувати подачки не личить. Тож краще розпродати. А на Півночі, де свіжі яблука були великою рідкістю, ціна на них сягала тоді 10—20 рублів за кілограм. Та ж не продавати своїм друзям, сусідам, простим робітникам за такими цінами?! Рука не підніметься. Тому «проблему» вирішили по-іншому — ціну поставили 20 копійок. А на виручені кошти відправили ветерана до України на відкриття монумента.

У бою за Умань танк Кандідова був підбитий. Тож, коли почали споруджувати монумент на честь загиблих визволителів села, серед них «опинився» і Кандідов. Насправді місцеві жителі Ната і Петро Бришки, брат з сестрою, врятували його від загибелі. Саме Ната Андріановна і помітила напис на монументі. Вона ж і повідомила односельчанам, що герой не загинув, а живий. Через архіви пошукова команда «червоних слідопитів» розшукала зниклого ветерана на Півночі, в Архангельську.

Разом із Кандідовим і волошківськими школярами (кращий клас школи у повному складі) відрядили архангельці в Україну ще й два вагони лісу на будівництво місцевої школи. На Черкащині зустріли Михайла Дмитровича як рідного. Побачився він і зі своєю рятівницею. Просльозилися, згадали все, що сталося майже десять років тому. Монумент відкрили, помилку виправили. А учні української і російської шкіл ще довго листувалися.

Епізод третій. «Вона заслуговує...»

Наприкінці серпня 1993 року Михайла Дмитровича Кандідова запросили на святкування 50-річчя визволення Харківщини. Збирався радісно, з думкою про те, що зустрінеться зі старими друзями-однополчанами. Дружина проводжала з посмішкою. Та повернувся чоловік засмучений і навіть розлючений.

— А де ще один орден? — стривожено запитала дружина.

— Нема. Віддав тому, хто на нього заслуговує більше, і кому я завдячую життям.

— Та кому ж це? — з подивом.

— А кому ж, як не Марії.

Завдячуючи хоробрій жінці, яка врятувала йому життя в селі Пересічна, Михайло Кандідов багато інстанцій обходив. Розповідав, який відважний вчинок зробила Марія Зеленська. Але скрізь отримував одну й ту само відповідь: «Не полагається, вона зробила те, що повинен був зробити кожен. Як патріотка, виконала свій обов’язок»...

На святкуванні зібралися ветерани, партизани, підпільники. Усі — герої-орденоносці. Місцева влада. А серед них... у натовпі Михайло Дмитрович побачив дороге йому обличчя — Марії. Привіталися. Міцно обнялися. Згадали той трагічний і водночас щасливий випадок. Розпочалось урочисте засідання. Кандідову надали слово. А він, на подив усім присутнім, запросив на сцену Марію: «Нагороджується Зеленська Марія Василівна за безприкладну мужність», — і орден свій, Вітчизняної війни, — жінці на груди. І вклонився їй до самої землі: «Цей орден — по праву Ваш!». Це викликало схвальні вигуки і бурхливі оплески ветеранів, а у організаторів — обурення...

— А що я мав робити, — посміхається хитро Кандідов. — Звичайно, Марії було б приємніше отримати нагороду, як годиться. Але залишити її без ордена я не міг.

Потім ще була тяганина до органів. Мовляв, хто ти такий, щоб нагороджувати, яке мав право віддавати власний орден. Але для ветерана то були лише порожні балачки. Він знав, що зробив правильно, по совісті.

Епізод четвертий. Бій за місто, яке стало рідним

7 січня 1944 року батальйон, у складі якого воював і молодий танкіст Кандідов, вів жорстокий бій на південно-західній околиці Кіровограда. Бойова машина рухалася на максимальній швидкості, двигун працював у граничному режимі, броню обліпили автоматники. Під час переправи через річку Сугоклею зло і моторошно завили снаряди. Один за одним вони почали вибухати зовсім близько. Одним із осколків вбито першого автоматника. Танкісти помітили — ворожий обстріл ведеться двома зенітними установками. Танк рвонув полем, здіймаючи перед собою велетенську снігову хвилю. Екіпаж від напруги злився в одне ціле. Дистанція до ворога — 500 метрів... Бій з ворожими гарматами тривав недовго. За третім пострілом обидві гармати було знищено, і бойова машина стрімко рвонула вперед. Але в гарячці бою не помітили ще однієї гармати. Один із посланих нею снарядів ударив у башню. Далі — ще вибух... Кабіна наповнилася димом. Члени екіпажу дістали поранення. Цей жах тривав хвилин п’ять. Механік-водій Віктор Кисельов, поранений у обидві руки, незважаючи на жахливий біль, відкрив балони зі стисненим повітрям і двигун з ревом запрацював. На великих обертах почали з’їжджати у вибалок, щоб прикритися у складках місцевості... Там екіпаж зміг покинути танк. Їм, пораненим, за кілька метрів від палаючої машини надали допомогу місцеві жительки-кіровоградки. А ще через добу жорстокої боротьби місто було повністю визволене.

Епізод п’ятий. Герой — в Україні, в Молдові, в Румунії..!

З нагоди святкування 10-річчя Слов’янської правозахисної організації відвідав Михайло Кандідов уже давно рідну йому Молдову. Зустріли його як народного героя — з хлібом-сіллю. Поселили в одному з кращих готелей міста — «Зорі». Створили всі умови для відпочинку і комфорту гостей. Возили на екскурсії, в тому числі до Меморіального комплексу «Шерпенський плацдарм». З ветеранами проводили зустрічі, запрошували на концерти. Під час святкового нагородження нашого земляка запросили на сцену і проводжали палкими оплесками. Міністр оборони Молдови власноруч вручив Кандідову сувенірний, вирізьблений з дерева, макет сучасного танка, з гербом Молдови з одного боку і зі словами вдячності Кандідову — з іншого. Відбулася презентація книги «Они защищали и освобождали Молдову». На її сторінках — портрети, автобіографії воїнів-героїв, фотографії і статті сучасників. На одному зі знімків — «недобитий» танкіст Кандідов пліч-о-пліч із Президентом Молдови Михайлом Вороніним...

А в пам’яті ще одна визволена країна — Румунія. Там, під Бухарестом, Михайло Кандідов, поповнивши роту, якою командував, десятьма новими танками, отримав завдання продемонструвати румунським воякам усю міць радянської армії. Що було робити? Наказ треба виконувати. І танки з ревом і гуркотом ринулися через Бухарест мимо палацу короля Михая. А потім — назад, уже з перефарбованими номерами... Фашистські прибічники запанікували. А коли ще дали кілька залпів біля казарм, почали швиденько здаватися. Але то було тільки півзавдання. Ще потрібно було вберегти палац і самого монарха до моменту передачі ним влади. Радянські танки чергували навколо палацу вдень і вночі. А в один із таких днів Кандідов отримав секретне доручення — одним танком вирушити на аеродром і чекати подальших розпоряджень. Незабаром приземлився «Дуглас», з нього вийшли кілька військових і один у цивільному.

«Кандідов, забираєш товариша і негайно доставляєш до палацу», — почув наказ. У танку місця малувато. Тож посадив румуна на боєукладку, сам примостився вище. А ноги дівати нікуди. Довелося майже верхи вмощуватися на пасажира. Той тільки мовчки сопів. А через кілька днів знайомий із розвідки признався: «То ти привіз Петра Грозу. Це йому король владу у Румунії передає». Довго після цього не міг забути, на кому верхи всівся. Але за всі ці подвиги Михайла ще й представили до залізного рицарського хреста. Щоправда, доля знову втрутилася. До цієї нагороди у Румунії належить ще й 25 гектарів землі. Коли дізналося про це радянське командування... про хрест довелося забути.

На цьогорічний День Перемоги героя-танкіста чекають на Харківщині. Жителі Пересічної вирішили присвоїти Михайлу Кандідову звання почесного громадянина. Таким званням раніше відзначило ветерана-визволителя і рідне місто Кіровоград.

Наталя МЕЛЬНИК, Петро МЕЛЬНИК.

Кіровоградська область.

На знімку: Михайло Дмитрович Кандідов і Валентина Сергіївна Близнюк.

Фото Петра МЕЛЬНИКА та із сімейного архіву Кандідових.