Напевно, провінційному хлопчикові з маленького містечка Кролевець, що на Сумщині, котрий вступав після школи до харківського «інжеку», як колись студенти ніжно назвали свій вуз, і в голову прийти не могло, що через якихось три десятки з невеликим він переступить поріг не лише студентської аудиторії, а й ректорського кабінету. І стане не лише ректором Харківського національного економічного університету, а й його реформатором, котрий за неповних десять років зуміє зробити пересічний інститут кращою економічною школою країни. Сьогодні ректорові ХНЕУ, докторові економічних наук, професорові, заслуженому діячеві науки й техніки України, кавалерові ордена «За заслуги» ІІІ ступеня Володимирові Степановичу Пономаренку виповнюється 60 років.

Своє ректорство в Харківському економічному університеті він почав із всебічної інтеграції навчального, наукового й виробничого процесів, поставивши за мету не дипломи видавати, а готувати економічну еліту країни; зі скасування багатьох непотрібних речей, і насамперед зрівнялівки. Молоді викладачі сьогодні не «почитують» лекції, а «пашуть» і над підготовкою студентів, і над своєю власною. І ця ретельність оцінюється по достоїнству і кар’єрним зростанням, і грошовою винагородою. Своїх кращих студентів він уже багато років вишукує по всій країні, проводячи економіко-математичні олімпіади, вручаючи символічні студентські квитки ще до закінчення ними середньої школи. Таких виявляється небагато — 20—30 осіб, але це висококреативні люди з чудовою економіко-математичною підготовкою.

Уже три роки вступні іспити проводить незалежна організація, що нині має назву «Український центр оцінки якості освіти», без участі співробітників і викладачів університету. Результати надходять до приймальної комісії університету спочатку електронною поштою, а потім у відомостях з мокрими печатками. У такий спосіб він забезпечив об’єктивну незалежність оцінки якості підготовки абітурієнтів і позбавив себе від спілкування з незадоволеними батьками. Тому до ХНЕУ вступають найсильніші. Диплом вузу визнають у багатьох європейських країнах.

Соціально-економічний розвиток університету вражає. Порівняно з 2000 роком фонд заробітної плати у вузі збільшився в 35 (!) раз; площа навчально-лабораторних корпусів зросла на 15 тис. кв. м; гуртожитків — на 16 тис. кв. м, критих спортивних споруд — більш як у 6 разів; кількість місць у читальних залах, кількість комп’ютерів — майже в 10 разів. Головне життєве кредо ректора: саморозвиток — шлях до успіху! Він упевнений, що якщо вуз не втратить таких темпів розвитку, то вже в наступному десятилітті стане в один ряд із кращими економічними школами Європи.

— Володимире Степановичу, так сталося, що вам довелося пересічний провінційний інститут вивести в лідери економічної освіти країни. Сьогодні Харківський національний економічний університет не лише один із найпрестижніших навчальних закладів країни, а й своєрідна економічна лабораторія пошуку найбільш ефективних форм економічного розвитку української держави. Що головне в підготовці сучасних кадрів?

— Один із основних принципів Болонського процесу полягає в тому, що наука повинна стати первинною ланкою в університетській освіті. Це справді дуже важливо для підготовки тих фахівців, які потрібні і сучасній економіці, і майбутній економіці знань. Вдумайтеся лишень: якщо викладач сам не займається науковими дослідженнями, то яким чином він може прищепити любов до синтезу нових знань своїм учням? Тому ми говоримо в нашому університеті, що якщо доцент і професор не займаються науковими дослідженнями, то вони лише ретранслятори знань. Але, на мою думку, сьогодні з цим легше й краще можуть упоратися комп’ютерні технології?

Наука в університеті — для нас ключове питання. Це і критерій просування по службі, і матеріального заохочення, яке у нас, до речі, уже річ аж ніяк не умовна. У кращих професорів зарплата не менш як 6,5 тис. гривень на місяць, у доцентів — до 4,5, в асистентів — близько 3 тисяч. У нас розроблена власна система, яка «прив’язана» до конкретних результатів науково-педагогічної діяльності. Наприклад, підготував декілька кандидатів наук — одержав у свій особистий залік певну кількість балів. Написав монографію — ще плюс, а якщо ще й англійською, якщо твої статті вийшли в закордонних виданнях — то твої бали зростають багаторазово.

— Загалом, поваляти дурня не виходить. Колеги з вами не перестають вітатися?

— Звичайно, не всім подобаються ці нововведення. Адже раніше як було, у тому числі й у нашому вузі, — все ділили на всіх і нібито порівну. Але в якому вузі, якщо не економічному, найліпше має бути відомо, що зрівнялівка в сучасному світі — річ абсолютно марна. Адже люди тільки тоді по-справжньому працюють, коли їхню працю цінують.

— Але на цьому інновації не закінчилися. Всі іспити — письмові. Кажуть, викладачі, було, навіть збунтувалися, засилали до ректора «незадоволених» студентів, вимагаючи відновити усні іспити, а то, мовляв, незабаром говорити розучимося.

— Так, було таке. Але знаєте, що я їм порадив? А ви більше спілкуйтеся, сперечайтеся на семінарських заняттях, на лабораторних роботах, на захистах курсових проектів. Та якщо говорити серйозно, то усний іспит — це завжди дуже зручний майданчик для змови студента з викладачем і це не завжди об’єктивний результат. Тому в нас усі іспити письмові, щоб і розум, і відсутність його всім були очевидні. До того ж імена тих, хто складає екзамен, підлягають шифровці, а оцінка за дисципліну інтегрована й включає бали блочно-модульного контролю. Тобто мова йде не про удачу-невдачу на іспиті, а про всебічну оцінку роботи студента протягом усього семестру в усіх напрямах навчання. Більше того, ми так будуємо екзаменаційний процес, що перевіряємо не так знання дисципліни, як ступінь компетентності, що ним освоєна під час навчання. Адже на тому чи іншому підприємстві або організації, куди врешті-решт прийде наш випускник, нікого не цікавить, чи знає він, образно кажучи, таблицю множення чи ні, важливо, щоб він умів нею користуватися в процесі виконання професійних функцій. Нам здається, останніми роками ми навчилися цього навчати студентів, вже пробачте мене за такий вислів.

— Володимире Степановичу, ви прихильник багатьох європейських новел в освіті. А що самі нового внесли в цю систему практичного навчання, чого в ній не сприймаєте?

— От чого ми не прийняли в західній системі — то це вільний графік навчального процесу. Може, згодом і наш менталітет зміниться, але сьогодні для наших студентів, на мій погляд, це ще занадто велика спокуса. Усе закінчиться тим, що більшість почнуть вчитися, здавати лабораторні, контрольні роботи, модулі в найостанніший термін. Ми ж себе знаємо, нам завжди не вистачає перед іспитом однієї ночі. Тому дуже важливо так побудувати навчальний процес, щоб студент навчався впродовж усього навчального року, а не тільки в період сесії.

Водночас не можу не констатувати, що в нас із кожним роком зростає кількість молодих людей, які розуміють, що вони самі повинні влаштовувати себе в професійному й повсякденному житті.

— Варто, напевно, сказати про те, що це «зростання свідомості» не випадкове: цілеспрямованих молодих людей ви давно вже «вираховуєте» ще за шкільною партою.

— Так, є такий гріх (задоволено посміхається). Адже гарного фахівця ми можемо одержати тільки з достойного абітурієнта. Так, у нас проблеми в середній школі. І обов’язкове незалежне тестування, яке нині запроваджують, для нас, як я вже казав, звичайна справа, і воно об’єктивно необхідне зараз в Україні, насамперед для того, щоб оцінити реальний стан справ і різко підвищити якість навчання в середній школі. За нашими дослідженнями, десь у 70 відсотках випадків в атестатах абітурієнтів оцінки завищені на кілька балів. Ось тому й має бути сформований реальний єдиний стандарт для всієї країни, який до того ж час від часу потрібно коригувати в міру зростання якості середньої освіти загалом у країні, а не в окремо взятій школі.

Але якщо вести мову про наші олімпіади «Економіст», то привабливість їх насамперед у тім, що із самого початку ми поставили перед собою завдання зробити не лазівку до вузу для потрібних людей, а справді чесний конкурс для добору найбільш підготовлених дітей. І маю сказати, що так воно й вийшло, і діти нам повірили. Тому сьогодні немає такого куточка країни, з якого не приїздили б школярі на наші олімпіади й не ставали нашими студентами де-факто ще до закінчення школи.

Завдання на олімпіади ми складаємо так, щоб відібрати людей не тільки з добрими знаннями, а й креативно мислячих. Адже це творчі люди, саме з таких виростають справжні економісти, менеджери, керівники виробництв. Це інтелектуальна еліта суспільства — не запросимо ми їх до себе на навчання, інші заберуть. Крім того, ми проводимо щорічно олімпіади для шкільних відмінників. Це теж непогано підготовлені учні, однак статистика за сім років така. Із всіх абітурієнтів, які до нас вступають, десь 20—25 відсотків — медалісти. Але тільки три чверті з них стають нашими студентами. Але загалом із усього набору закінчують у нас навчання відсотків 60—65, а інших відраховуємо. Ми свідомо йдемо на ці жертви, не тримаємося за гаманець контрактника, тому що недбайливі студенти лише заважають плідній роботі в академічних групах. Престиж, імідж вузу — передусім.

— Ви робите ставку на підготовку практичного фахівця. За вашими випускниками, можливо, незабаром шикуватимуться черги, тому що вони готові одразу приступити до виконання практичних завдань.

— Ви знаєте, з деяких спеціальностей уже шикуються. Наприклад, у країні гостро бракує нормувальників праці. Коли в 80-х роках до нас приїжджали французи, вони дивувалися, що наші дипломні проекти — це серйозні практичні роботи з елементами впровадження. Вони перейняли наш досвід і зробили великий стрибок у цьому напрямі. А ми за цей само час, на жаль, зробили крок назад. Деякі вузи відійшли від формування у студентів професійної компетентності, перестали студентів готувати для роботи.

— Успішних учнів, але слабеньких фахівців.

— Не потрібно весь контингент готувати для наукової діяльності, адже треба комусь і практичною діяльністю займатися за фахом. Отож ми саме намагаємося готувати фахівців для практичної діяльності. Концепція розвитку нашого університету припускає поділ підготовки академічних і професійних магістрів. Для них розроблено різні навчальні плани, різні переддипломні практики. Молоді люди мають з перших кроків у професії робити професійні кроки, а не вчитися всього і як-небудь.

Наша перехідна вітчизняна економіка вже частина світового економічного процесу. Їй уже потрібні кадри європейського рівня! І ми зобов’язані і вдень, і вночі прорубувати це інтелектуальне вікно в Європу, зрозуміло, якщо на ділі, а не на словах хочемо бути частиною спільного європейського дому. Всі наші наукові статті ми сьогодні дублюємо англійською мовою. З кожної спеціальності два-три дипломні проекти викладаємо на університетському сайті англійською мовою. Укладаємо угоди про спільну наукову діяльність із колегами багатьох європейських економічних університетів. Саме життя підштовхує нас до цієї бурхливої діяльності. В Україну йде потужний іноземний капітал, йому потрібні гарні фахівці. У вересні нинішнього року відкриваємо кілька груп, де всі предмети викладатимуть лише англійською. До речі, посол Франції вже вручав нашим студентам дипломи європейського зразка. Тільки в такий спосіб треба доводити свою заможність у світі. Іншого шляху немає.

— Випускники, які закінчували раніше вуз і давно в ньому не були — не впізнають свою альма-матер.

— Скажу просто: всі, або майже всі, проблеми нашої економіки — в управлінні фінансовими потоками. Мені вдалося спрямувати їх на благу справу, тому й капітально будуємо, і шикарно ремонтуємо наші навчальні корпуси й гуртожитки. На жаль, ми ще не повністю оснастили, як би мені того хотілося, наш бібліотечний корпус. А задум такий. Ми маємо навчити наших студентів самостійно вчитися, мислити й працювати. Отож для того, щоб самостійно вчитися, треба, щоб студент приходив на своє навчальне місце, сідав за комп’ютер і працював. Нині у нас майже сотня комп’ютерів у читальних залах для роботи студентів. Через рік їх повинно бути до 500. Згодом ще прикупимо. До того ж ми вже створили оптико-волоконний зв’язок з бібліотечними залами, студентськими гуртожитками й кафедрами. Студент зможе із читального залу або своєї кімнати в гуртожитку в інтерактивному режимі зв’язатися зі своїм викладачем, поставити йому запитання, одержати відповідь. Це той клас, той рівень, якого треба прагнути.

— Володимире Степановичу, ви очолюєте один із найкращих економічних університетів країни, прищепили своїм колегам ідею необхідності багато й сумлінно працювати, виховали десятки тисяч своїх випускників, які працюють сьогодні, мабуть, у всіх куточках світу. Задоволені?

— Ні, звичайно. Перефразовуючи відомий парадокс «Шлях до мети — все, сама мета — ніщо» я сказав би так. Сама поетапна діяльність з досягнення мети справді приносить задоволення, а власне її реалізація потребує негайного формування нової мети — інакше розвиток зупиняється! Боюся здатися банальним, але скажу, життя — це саморозвиток.

Харків.

Фото автора.