Радіокнига пам’яті

Одна з найстрашніших трагедій українського народу — голодомор 1932—1933 років. Незважаючи на плин часу, розповіді очевидців цих страшних подій не втратили гостроти, вражають нащадків моторошними подробицями людської жорстокості та відчаю. Ці факти вкарбовуються в пам’ять. В одвічну пам’ять землі. Адже саме пам’ять стримує, не дає повторити ті помилки, що стають причиною подібних страхіть...

Для забезпечення належного вшанування жертв геноциду українського народу та у зв’язку з 75-ми роковинами голодомору 1932—1933 років в Україні Президент України Віктор Ющенко видав Указ від 28 березня 2007 року, яким, зокрема, передбачено «складання списків жертв Голодомору в Україні, формування Національної книги пам’яті та відповідних регіональних книг пам’яті, а також складання єдиного списку постраждалих від Голодомору»

Напередодні 75-х роковин голодомору в Україні працівники Національної радіокомпанії започаткували новий проект — «Радіокнига пам’яті». Журналісти «Радіо «Культура» звернулись до слухачів з проханням озватися свідків цієї трагедії та поділитися спогадами. Вже відгукнулося чимало очевидців тих страшних подій. Їхні голоси стали сторінками «Радіокниги пам’яті» і звучать щовівторка о 7:55 на хвилі «Радіо «Культура».

Ось деякі зі свідчень. Юрій Каленикович Нечай з Києва: «Моя мама в 1933 році працювала медсестрою при спеціальному пункті міліції, в який збирали людей, що приходили до Києва з навколишніх сіл. Вони шукали у місті можливість якось вижити і щось поїсти. Часом ті знесилені люди падали на вулицях і їх привозили до таких спецпунктів. За роботу серед вошей, ран, гною і трупів мама одержувала один «кирпичик» хліба на день. У Києві в той час видавали хлібні картки, а по селах люди боролися з голодом, хто як міг. Мій дід, Нечай Кузьма Іванович, помер у 1933 році і похований в селі Стасівщина Прилуцького району. Могила діда була широка... Того дня в селі померло ще двоє хлопчиків. Але копати три ями у людей не було сили, і тому тих хлопчиків поклали в діда в ногах, з обох сторін.

А як помер дід? Якось у 1933 році до хати діда Кузьми підійшли двоє і почали гукати: «Кузьма! Відчиняй!». Дід не хотів відчиняти. Притулився до шибки вікна і питає: «А хто це?». Тоді вони вдарили ломом по лобі, притуленому до шибки. Дід упав на підлогу, а злодії зламали двері у сіни і все пограбували. Один з грабіжників помер у 1936 році, а другий підріс і довгий час був головою колгоспу.

Батьки не хотіли багато говорити на тему голоду. У всіх був якийсь генетичний страх».

Страхом і образою пронизані і спогади Марії Лук’янівни Вишневської з селища Котельва, що на Полтавщині: «Ми ж голодні були! Ми пухлі були. Нас було п’ять дітей, тато й мама. Була ще корова. Мама була дуже метка, їздила в Харків наміняти на молоко сухарів. Батько кілька раз брався зарізати корову, бо вже діти пухлі. А мама не дала! Ми не ходили. Лежали вже, коли прийшли до нас комісія, чи Бог їх знає... Прийшли і почали все забирати з хати. Мама зварила горщик борщу і напекла галетів з листя. І вони взяли вилили борщ. Вилили! Ми плачемо, їсти хочемо, а вони кажуть: «Хай здихають!». Галети потоптали у хаті коло печі. А мені мама запнула хустинку. Біленьку таку, новеньку, шерстяну. А він зняв... Я плачу — це моя хустинка! Забрали всю одежу. Брата держали над колодязем і питали, де мати сховала хліб? А брат каже: «Не знаю, хоч і втопіть!». А вони: «Втопимо. Втопимо!...». Забрали з хати все до грама і горшки побили. Сказали: «Не будеш більше варити їсти. Хай здихають твої діти! Вилупки!». І вигнали нас з хати... Отак комуністи з нас знущались. Сім’ями вимирали... Страшний був голод!».

У пошуках свідків Голодомору журналісти «Радіо «Культура» мандрують по містах і селах України, записуючи спогади на електронні носії, щоб нащадки не забули про ту трагічну сторінку нашої історії. Щоб не допустили такого більше ніколи! І, незважаючи на те, що проект «Радіокнига пам’яті» створений недавно, вже зібрано кілька десятків свідчень про ті моторошні події. Також слухачі «Радіо «Культура», очевидці голодомору 1932—1933 років, телефонують до редакції, діляться спогадами. Їхні голоси теж стають сторінками радіокниги.

До 75-х роковин голодомору 1932—1933-го в Україні буде створено спецвипуск програми «Радіокнига пам’яті», в якій пролунають голоси всіх очевидців геноциду українського народу. В подальшому вона буде передана на зберігання до фондів Українського радіо: цей унікальний документ буде найпереконливішим свідченням про трагедію нашого народу, правда про яку повною мірою почала розкриватися лише зараз.

Сторінки «Радіокниги пам’яті» звучать на хвилях Українського «Радіо «Культура», та на сайті Національної радіокомпанії України (сторінка «Радіо «Культура»). Адреса сайту: www. nrcu. gov. ua.

Просимо і надалі очевидців голодомору ділитися своїми спогадами. Чекаємо ваших дзвінків. Телефони: 239-63-98, 239-60-73.

Пишімо разом радіокнигу про голодомори в Україні у ХХ сторіччі!