Наша газета вже повідомляла, що Луцькому технічному університету присвоєно статус національного. Сімнадцять років ректором цього одного з кращих у державі вищих навчальних закладів є доктор технічних наук, професор Віктор Божидарнік. З ним зустрівся кореспондент «Голосу України».

— Вікторе Володимировичу, ви людина дуже цілеспрямована й наполеглива. Ставши в 1976 році директором Луцького філіалу Львівського політехнічного інституту, поставили перед собою завдання зробити його самостійним вузом, і через п’ятнадцять років на його базі було створено Луцький індустріальний інститут. Потім мріяли про університет, і в 1997 році інститут отримав статус технічного університету. Коли ви вголос заявили, що Луцький технічний має отримати статус національного, вас стали вважати непереборним романтиком. І ось задумане збулося... В тому, що Луцький державний технічний університет отримав статус національного, насамперед ваша заслуга.

— Звичайно, довелось взяти на себе функції координатора і виконавця багатьох справ. Але завжди відчував підтримку багатьох людей: насамперед своїх колег, а також голови облдержадміністрації Миколи Романюка, голови облради Анатолія Грицюка, народних депутатів Адама Мартинюка, Володимира Карпука, академіка Миколи Жулинського, працівників Міністерства освіти і науки, секретаріату Президента. Щиро вдячний їм.

— Луцький національний технічний університет це...

— Чотири науково-виробничі інститути, до складу яких входять дев’ять факультетів, яким підпорядковані 38 кафедр, а також Ковельський промислово-економічний, Луцький і Любешівський технічні коледжі. В університеті здійснюється підготовка фахівців з 32 спеціальностей. Сьогодні в нас навчається 9544 студенти, з них на денній формі навчання — 4607.

— Авторитет вищого навчального закладу насамперед залежить від його професорсько-викладацького складу.

— Науковою роботою в університеті займаються 415 науково-педагогічних працівників, серед яких 47 докторів наук і професорів, 218 кандидатів наук. У складі викладачів університету один член-кореспондент Національної академії наук України, 14 академіків, 9 членів-кореспондентів галузевих та закордонних академій наук, один заслужений діяч науки і техніки України, п’ять заслужених працівників освіти України, 96 відмінників освіти України, три стипендіати Кабінету Міністрів України. В університеті працює система підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, яка складається з аспірантури, докторантури, вчених рад науково-виробничих інститутів та вченої ради університету, а також декількох спеціалізованих вчених рад.

— Вже маєте свої наукові школи?

— Так. Серед них найбільший авторитет у державі мають такі, як сільськогосподарського машинобудування, механіки деформованого тіла, регіональної економіки. Чітко визначені й наукові напрями: фізика напівпровідників, механіка структурно-неоднорідних середовищ, ресурсо- та енергозбережних технологій, охорона природи та раціональне природокористування.

— Вікторе Володимировичу, у вас рідкісне і символічне прізвище —Божидарнік. На довоєнній карті біля Голобів навіть позначено село Божедарівка.

— Перейменували його. Тепер це просто Дарівка. Такі часи були. А в моєму прізвищі при реєстрації новонародженого теж помилку допустили, війна ж була. Мав би бути Божедарником. Але вже пізно виправляти. Надто багато змін у різні документи довелось би вносити. В Божедарівці й наші родичі жили. Зокрема, прадідова сестра.

— Не було серед них таких, на честь яких могли б так назвати село?

— Ні, ні... Моє коріння селянське. Дід по батьковій лінії був із бідної сім’ї. Мав усього два гектари болотистої землі і семеро дітей. Можна собі уявити, що то було. Як на семеро дітей розділити ту нивку. Ще в 1953 році дід ходив у постолах і мені сплів маленькі постолики. Шкода, що не збереглися.

— З таким прізвищем легко було в житті?

— Швидше, навпаки. Коли мене запропонували на посаду директора Луцького філіалу Львівського політехнічного інституту, то секретар обкому партії з ідеології Ніна Луківна Алєксєєва обурилася: «Как, с такой фамилией — и директором?! Нет, нет». А я ще до того на партзборах сказав, що не потрібно атеїзму у вищому навчальному закладі. Звичайно, про це «доброзичливці» куди треба донесли.

— Але вас тоді все-таки затвердили?

— Бюро обкому партії дало згоду на моє директорство, потім і міністерство. Допомогло, напевно, те, що був секретарем партійної організації філіалу. Йшов 1977 рік.

— І з того часу ви керуєте?

— Була перерва 2,5 роки, як захворів. Тоді директором став Анатолій Костянтинович Семенюк. А потім він захворів. Почали мене знову сватати на посаду. Викликав нас обох до себе ректор Львівського політехнічного Михайло Олександрович Гаврилюк. Їдемо за наказом. Семенюк сідає попереду, я — позаду. А всіх у колективі хвилює питання: «А як назад приїдуть?» Так і приїхали: Семенюк попереду, я — на задньому сидінні. Ми так і залишалися з ним друзями до самої його смерті. В мене всі мої попередники працюють. Колись ректор Михайло Гаврилюк закид зробив: «Чого ти їх усіх збираєш, вони ж на тебе працювати не будуть?» «Мені не треба, щоб працювали на мене, — відповів ректору. — Хай на себе працюють». До речі, я жодного чоловіка з університету не звільнив. Хіба що люди йдуть на іншу більш вигідну роботу, на пенсію, або їх не провели за конкурсом.

— Ви добре відчуваєте вимоги часу. Був період, коли випускники шкіл переважно йшли на гуманітарні спеціальності. Зараз дефіцит інженерних професій.

— Раніше керівні посади більше довіряли тим, хто закінчив історичний факультет. Тепер серед керівників області, районів і міст переважають інженери. Просто життя змушує. В мене одна вимога до викладачів: наш випускник має бути конкурентоспроможним і має бути затребуваним. До мене нещодавно звернувся директор одного з банків з проханням дозволити чотирьом третьокурсникам економічного факультету вільне відвідування занять. Вони виграли професійний конкурс, і банк хоче їх забрати до себе. Четвертий і п’ятий курси вже давно розібрані різними банківськими та бізнесовими структурами.

— Економістів розібрали, а будівельників?

— На них ще більший попит. Навіть дефіцит на таку спеціальність, як обробка металів. До мене звернувся з проханням директор одного із заводів виділити йому шість осіб. Але як це зробити, коли всі вже давно розподілені? В нас зараз немає проблем з працевлаштуванням випускників.

— Що ви найбільше в житті поважаєте?

— Професіоналізм. Пригадую, як ще в армії мене поставили старшим до водія, який возив пісок на точку. Тоді дуже запала в пам’ять робота екскаваторника. Порух ковша, і машина повна. Вона навіть не зупинялася. Ще десяток секунд — і від’їжджає чергова вантажівка. Все машиніст робив упевнено і якось навіть красиво. Коли прибули другий раз, то побачили велику чергу. З’ясувалося, що за важелі екскаватора сіла інша людина. Непрофесіонал. У нас є багато викладачів, лекції яких студенти слухають із задоволенням. Взяти хоча б професора Володимира Юрійовича Середу. Ніби математика й сухий предмет, а сидиш і слухаєш із задоволенням.

— Здавалося б, усе в житті досягнуто: ви доктор технічних наук, професор, університет — національний.

— Мені вже 63 роки. Час думати, кому передати свою справу. А клопотів не поменшало. Молодим викладачам потрібно будувати житло, для студентів — гуртожитки, ремонтувати приміщення... А де знайти на все це гроші? В спонсора? Але він згодом прийде і скаже: «Вибач, у мене діти підросли. Я тобі давав кошти на університет, тепер хочу, щоб мої діти в тебе вчилися». Тому щиро вітаю незалежне тестування, яке трохи зніме облогу ректора на період вступної кампанії.

Мені подобається наш міністр Іван Олександрович Вакарчук. Ще перебуваючи на посаді ректора Львівського держуніверситету, він ввів незалежне тестування і звів до мінімуму вплив людського чинника на вступну кампанію. Бо допоки на неї впливатиме людина, існуватиме корупція.

Наш університет узяв його систему тестування. У нас зі вступною кампанією пов’язано лише три особи: комп’ютерник, голова і секретар приймальної комісії. І все. Заходячи в аудиторію, абітурієнт витягує перший білет, в якому вказано місце, де він має сидіти, другий — із завданням. Він не має з ким спілкуватися, бо сидить за партою один. У нас тести з математики приймають викладачі фізкультури. В якому розумінні? Перебувають в аудиторії. Це — прекрасні люди, добре одягнуті, але вони не спеціалісти з математики. Крім того, вони не мають права підходити до абітурієнта, та їх і не тягне це робити.

— У вас така напружена робота. Маєте час для відпочинку?

— Люблю дивитися фільми по СТБ. Вони мене повертають в минуле. Набридли закордонні бойовики: з мордобоєм, убивствами, всіма цими розслідуваннями. І так життя складне.

— А на природі буваєте?

— Це найбільший біль моєї дружини Марії Володимирівни. Вона в мене золота людина, милосердна. Має вищу біологічну й середню медичну освіту, сама освоїла суджок-медицину. До неї люди охоче звертаються по допомогу, і мене підтримує. Вона взяла на себе всі домашні клопоти. Їй доводиться вставати тоді, як і я (о 5.30 ранку), і лягати не раніше як опівночі. В молодості ми могли з дітьми виїжджати на природу. А зараз це буває дуже і дуже рідко. Я вже без роботи не можу. Працюю навіть у неділю. Жінка плаче: «Ти вже і дочку зробив трудоголіком, і за сина берешся». До речі, дочка Зоряна — доктор економічних наук, професор, перший проректор університету, син Тарас — кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри міжнародної економіки. Мій приклад для них багато що значить, і не тільки для рідні. Колектив університету дружній, працьовитий, честолюбний. Для мене це радість.

Інтерв’ю взяв Микола ЯКИМЕНКО.

P. S. 22 квітня у Віктора Божидарніка був день народження. Колектив «Голосу України» щиро вітає його з черговою життєвою віхою і зичить міцного здоров’я, успіхів в улюбленій справі, оптимізму.

Луцьк.

На знімку: доктор технічних наук, ректор Луцького національного технічного університету Віктор Божидарнік.

Фото з архіву університету.