На початку 2006 року Верховна Рада України доповнила Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» статтею 18-1. В ній сказано: «Інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний. Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань».

Це доповнення має принципове значення: наша держава, за прикладом інших країн Європи, визнала, що інваліди — це люди хоч і з особливими потребами, але мають водночас такі самі права, як і всі інші. До речі, згідно із законом, інвалідність — то не втрата працездатності, як це трактувалося раніше, а втрата здоров’я. Про це доводиться нагадати, бо навіть у виданому недавно тлумачному словнику за інерцією слово інвалід досі пояснюється по-старому — як людина, що на тривалий час чи назавжди у тій чи тій мірі втратила працездатність. У зв’язку з цим пригадуються слова одного колеги з Бельгії — із Західної Європи, що давно вже переступила через цей жорстокий стереотип. Так от, він висловив припущення: «Мабуть, ви дуже багата країна, якщо розкидаєтеся такими людьми». Але про багатство не може навіть йтися, якщо ігноруватимуться люди, їхні потреби, в тому числі й особливі, їхнє бажання послужити своїй країні.

Ще про одне треба сказати. Не завжди продумані ринкові перетворення боляче вдарили по тих, хто раніше працював на підприємствах, створених товариствами інвалідів. Тож чимало таких людей залишилися без роботи, наодинці з далеко не щедрою, як на нинішні ціни, соціальною допомогою і своїми проблемами —нездоров’ям, самотністю і почуттям майже повної відірваності від суспільства.

Тож коли люди з обмеженими фізичними можливостями одержали право не лише на статус безробітного, а й на виплату матеріального забезпечення (з урахуванням їхнього попереднього трудового й страхового стажу), вони повірили, що знову — в потоці життя. З чим прийшов у Житомирський міський центр зайнятості багато хто з них? З розладнаними нервами, з численними скаргами, з категоричними вимогами: «Це ви зобов’язані знайти мені місце роботи». Спеціалісти служби пояснювали: раз ви прагнете бути такими, як усі, мусите зрозуміти, що пошуки роботи — це теж робота; треба й самому наближати її до себе. Більшість прийняла це правило. Торік у Житомирі було працевлаштовано 84 особи з обмеженими фізичними можливостями — кожен третій, хто звернувся в службу.

Особливою гордістю міського центру зайнятості стали двоє таких підопічних. Вони наважилися, за підтримки центру, започаткувати власну справу, стали підприємцями. Минулого року Олександр заснував фірму з надання комп’ютерних послуг, у нинішньому році Світлана відкрила ательє з пошиття одягу.

За два роки, відколи служба зайнятості почала працювати з людьми з обмеженими фізичними можливостями, здобуто досвід, удосконалено стосунки. Спочатку для таких людей у міському центрі зайнятості навчальні семінари організовували окремо, але потім відійшли від такої практики, бо цим підопічним в майбутньому належало працювати у звичайному трудовому колективі, отож треба було адаптувати їх до цього, зміцнити віру в собі вже на попередньому етапі. Поступово прийшло розуміння, що надзвичайної уваги потребує молодь. Насамперед, їй допомагають самовизначитися. Юнаки й дівчата охоче йдуть на профдіагностичне тестування, у навчальні групи, де за рахунок служби одержують професію.

Одразу ж звернули увагу на таку проблему. Центр зайнятості — на околиці міста, за річкою. Щоб добратися сюди, треба подолати крутий спуск до мосту, потім підйом. Чи під силу це тим, хто пересувається тільки на візку? Але й це ще не все. Навіть добравшись сюди, людина не зможе потрапити на прийом. Адже центр зайнятості розташований так, що зробити пандус просто неможливо. Ось чому вирішили віддати цій категорії клієнтів найкраще приміщення. Воно в самому центрі міста, на Київській, 9, де облаштовано інформаційно-консультативний центр для осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Ще на початку цього року тут приймав один спеціаліст міського центру зайнятості. Але менш як за три місяці — очевидно, зважаючи і на більш сприятливі «географічні» можливості, зручний пандус тощо, — кількість людей з обмеженими фізичними можливостями, які звернулися до служби зайнятості в пошуках роботи, майже подвоїлася. Тому віднедавна на прийомі тут — два спеціалісти. У визначені дні сюди приходять психолог, фахівець з профорієнтації.

Більш як сотня безробітних, котрі мають ту чи іншу групу інвалідності, отримують допомогу у зв’язку з безробіттям. Це означає, що раніше вони серйозно працювали і не менш серйозно налаштовані працювати далі. Хоча досягти їм цього, враховуючи ускладнення зі здоров’ям, таки важче. Як, зокрема, сприймати позицію деяких роботодавців, котрі ставлять службу до відома, що вони готові взяти людину із серйозними фізичними вадами на роботу... покрівельником або трактористом?

А втім, ситуація розкривається повніше, якщо кілька годин побути на звичайному прийомі, що його проводив спеціаліст відділу організації працевлаштування міського центру зайнятості Володимир Ососков.

Ірина після складної операції вже ніколи не зможе працювати на заводі. Центр зайнятості допоміг їй освоїти професію перукаря. На курсах її хвалили, працювати дуже хоче, та й сімейні обставини диктують. Але доведеться прийти ще раз. Можливо, що й не один. Власники перукарень, які на сьогодні заявили про вакансії, вимагають працівників із досвідом роботи.

Людмила має вищу освіту, закінчила Київський інститут бізнесу та технологій. Працювала. Але повний день у багатолюдному офісі — не під силу. Нічого спокійнішого серед за-пропонованих вакансій поки що не підібрала.

Андрій — менеджер зі збуту, працював у столиці, але віддаленість від дому далася взнаки. З комп’ютерного банку даних про вакансії вибрав одну з численних житомирських фірм, які потребують такого спеціаліста. І в саму ціль! Безпосередньо з центру зайнятості переговорив по телефону з роботодавцем, знайшов спільну мову. Одразу ж рушив знайомитися з роботою.

Відвідувачів того дня було у пункті набагато більше. На безпосереднє знайомство з роботодавцем одразу поїхав один із кожних чотирьох. Але хто шукає, той врешті-решт знаходить.

Житомир.