— Нашій країні не вистачає громадян. Ні, не еліти, тієї, самозванної. Таких вистачає. Вони кажуть, ми — відбулися. За рахунок кого й чого, хотіла б я знати? Отож, не про них мова. А просто про громадян, свідомих не лише прав своїх, але й обов’язків. Може, обов’язків у першу чергу. От Валерій Володимирович у нас — саме з таких. З тих, яких не вистачає. В кожному місті, містечку, селищі, селі... Я можу в деталях вам розповісти, як він займався ремонтом нашої школи. Зовсім запущена була. Тепер - любо глянути. І дітям, і нам, учителям.

Та багато говорити про нього не буду — на урок поспішаю.

Один тільки факт про нашого селищного голову назву. У нього чудова дружина й троє прекрасних дітей. Син і дві доньки. А недавно ще один хлопчик з’явився, десятирічний. Ні, не несподівано. Він у сім’ї голови фактично вже давно, років з п’ять. Мама його, знайома сестри нашого голови, з Обухова, тяжко хворіла. От вони й допомагали. І їй, і хлопчика зігріли. Нещодавно померла. І Валерій Володимирович з дружиною, Лілією Олександрівною, оформили опіку. Павлик — у нашій школі. Я ж бачу, що йому гарно в сім’ї. Отакий у нас голова. Тільки він нікому не розказуватиме, який він добрий. Без гучних слів він у нас. Одне слово, громадянин. І слава Богу, а то ми тут, у Козині, всякого надивилися.

Отакий монолог мені, журналістові, випало почути від знайомої вчительки, коли зайшов зовсім у іншій справі до Козинської школи і приємно здивувався, як вона гарно оздоблена всередині і комфортна. А якою була, я три роки тому бачив...

* * *

...Правду сказала моя знайома й про те, що в Козині, селищі під самим Києвом, в Обухівському районі, громада надивилася всякого. П’ять років тому помер тутешній голова, Микола Микитович. Мудрий був чоловік, умів якось із людьми ладком і справедливо. А часи ж самі знаєте які. Козин — під самим Києвом. А в Києві ж благодійників — не злічити. І всім земельки треба, хатинки будувати хочуть. Щоб було де про біди народні помислити, партнера куди покликати — благо народне обмізкувати. Скільки собі й партнеру перепаде. Бо на всіх, як не крути, не вистачає.

...Микитович умів якось посеред усього того крутитися. Щоб і своїм же односельцям щось перепадало. Хоч по десять соток на сім’ю. Хай хто й продасть. Дитину вивчить чи машину купить, а хто й квартиру. Чим погано?

Та ось, кажу ж, звільнилося місце. І з’явилася метка дамочка. Тобто, вона тут і була. І давненько влади виглядала. Аж гульк — наобіцяла сім мішків гречаної вовни. І ділянок усім неміряно. Земельних. Кому — дві, а кому — й три. І всіляких благ. Далі — як у Марка Твена. Пам’ятаєте його «Людину, яка спокусила Гедліберг»?

Одне слово, голоснули. І почалося таке, що куди там той Майдан у Києві! Тут пристрасті конкретні. Гурт на гурт. Ти за кого голосував, Іване? Брешеш, ходи звідси, ця головиха — тільки для нас. Земельки обмаль, можна людей зрозуміти. Головиха вже й охороною обзавелася. Ну, щоб усе, як у тої еліти. Не допомагає. Штурмують, кляті, селищну раду.

Мобілізувала, сердешна, найголосистіших тіток. Сидять під радою, охороняють. А вечорами чогось стають такі веселі, що ледь не до ранку пісень співають. Вахтовим методом трудилися.

Було не стерпить хтось із ближчих до селищної ради будинків. Відчинить о другій ночі кватирку і побажає щиросердно:

— А бодай вам пір’я в горлянках повиростало!

Значить, зачепив. На своє лихо. Лементу — на годину. На пів-Козина.

Отак і дострокові вибори-перевибори до селищної ради наспіли. Бо не така була рада. Тепер уже старі й нові депутати почали між собою розбиратися, хто депутатіший.

Квітничок утнула в центрі селища. Почали рахувати, у скільки обійшовся, — за голови вхопились. У районі, що всяке бачив, аж роти пороззявляли од подиву. А там ще якась трясця. Мітингує селище. Не нудно живе. Ну, а коли люди мітингують, давно відомо, що з нужниками робиться. То ще професором Преображенським підмічено.

* * *

Аж гульк — з’явився у головихи й захисник із Києва, з самої Верховної Ради. За ним — другий. І такі ж обидва чесні та порядні, хоч до рани прикладай. Приклали. Не помогло. Рана завелика. Ні, воно якби її тією земелькою, що захисники під той тарарам поцупили, так і нічого б. Але не для того хлопці власності набрали, щоб до чиїхось ран прикладати.

...А потім почалася гамірна й тріскотлива баталія з викурювання головихи з селищної ради. Забарикадувалася дамочка за всіма правилами боїв у населеному пункті. Та суди, та процеси, та погрози. Пресу підключили. Читали? О, вся Україна гомоніла про Козин. Не чули?

Приїдеш у район у поточних своїх справах — чиновництво суворе ходить, сердите. Що з тим Козином робити? — напружують мізки государеві слуги. З дрібними питаннями не підходь, а з крупними — й не потикайся.

Одним словом, ціною героїчних зусиль хлопці зі спецпідрозділу таки викурили вже екс-головиху з селищної ради. Не звертаючи уваги на відчайдушні протести трьох чи чотирьох тіточок (справжніх буйних — воно ж мало).

* * *

І почав новий голова, Валерій Володимирович Гартік, ще молодий, і сорока тоді, два роки тому, не було, потроху наводити лад. Серед двадцяти депутатів селищної ради — жодних тобі блоків чи партій, але кожен депутат — уповноважений громадою. А що господарство селищне голова знає добре (до обрання тут же таки водоканалом керував), то взялися гуртом за конкретні справи. Біля трьох багатоквартирних будинків селища збудували по міні-котельні. В школі ремонт гарний провели. Почали будувати стадіон. Знайшлися і спонсори (окреме спасибі — бізнесменові Віталію Джуринському). Бо побачили місцеві люди — з тих, у кого гроші водяться, — що цьому голові можна вірити: на діло витратить.

За оренду землі селище підняло плату. Яким чином? Не його справа, є земельне управління в районі, від Держкомзему? Є, звичайно, тільки козинські депутати сказали: за заниженими нормативними оцінками землі в оренду давати не будемо. І край. Думайте. А продавать — тим паче. Тільки за реальними, ринковими.

І хоч землі тої лишилася у селища жменька, але зиск таки виріс. 2006 року в селищному бюджеті було 2,3 мільйона гривень, а минулого — вже понад три мільйони. А за перший квартал цього року план з наповнення селищного бюджету перевиконали аж на двісті відсотків з гаком.

— Ми тепер грамотні, — кажуть козинці. — Знаємо, кого обирати.

Слава Богу, навчені.

* * *

А от влада наша, на державному рівні, схоже, ще не дуже навчена. Навколо тієї бюджетної копійки таку веремію влаштовує, стількох перевіряльників садить, що у голів голови тріщать. Добре спритники покористалися навколо бюджетної копійки. Розвиднилося державі — ліквідувала те, що сама утворила. Навчена? Не знаю. Ще невідомо, що Мінфін придумає, якому ті питання передали.

А чому б не довірити головам рад проводити ті тендери на закупівлю необхідних товарів, матеріалів, обладнання для населених пунктів, на проведення необхідних робіт цілком самостійно, разом з депутатами відповідних рад? Ото й контроль.

Бо спритники, як держава не старайся, все одно знайдуть, де поцупити. І таки ж попадуться. Та попри все, закон таки має розраховувати і на порядних людей, на їхню самостійність і громадянськість. Інакше порядні ніколи й не з’являться при владі. Чи не так?

На знімку: Валерій Гартік з дітьми.