Нато—Україна: хто здобув перемогу в Бухаресті?

Після нещодавнього бухарестського саміту НАТО визначилися різні точки зору стосовно членства України в цій організації. Й оцінки підсумків події вочевидь не стикуються: Україна заявляє про «очевидну свою перемогу». Штати стримано говорять про відкладений на деякий час процес. Європейська преса натякає відкритим текстом на явний програш, оскільки головне й начебто вирішене завдання з приєднання України та Грузії до ПДЧ так і не було реалізовано. Росія зазначає, що це результат розуму й великого прогресу. Чи не є це свідченням формування нових конфігурацій в геополітичних розкладах.

Про це в бесіді журналіста Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки і техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.

— То хто ж переміг на вашу, Володимире Павловичу, думку? І чи можлива в принципі ця перемога?

— На моє тверде переконання, таку перемогу отримали наочна демонстрація сучасного розміщення сил і розбіжність інтересів. І провідних світових гравців, і другорядних. Головна цінність Бухареста в тім, що він привернув увагу світової громадськості до нового геополітичного розкладу сил у світі.

І насамперед у відносинах Західної Європи — Старого Світу і США. Між європейськими країнами і Росією. І до цього підштовхнули Україна з Грузією — своїм бажанням розв’язати найглибші внутрішні проблеми за допомогою зовнішнього військового блоку, грою на його власних інтересах. Але замість результату, який начебто очікувався, визначилася зовсім інша проблема. Якщо раніше ми говорили про трансатлантичну економічну конкуренцію між США, Європою та новими економічними велетами — тим-таки Китаєм, то тепер побачили, що в Європи, точніше, в її провідної, лідируючої частини, також уже є свої інтереси й думка, підкріплена міцними конкурентними позиціями. Ми побачили, що Європа заявляє про власні політичні амбіції. І їх відстоює. Тому що світ з 90-го року змінився. Росія вже не розглядається як відстала держава, що ніколи не зможе вийти з піку кризи. Усі гадали, що і Європа у своєму розвитку ще довго не висуватиме власних претензій. А тут, у Бухаресті, наочно засвідчено: Європа — самостійний гравець, у неї є серйозні інтереси, й ці інтереси, головне, суто економічні. Тому що її капітал набагато більше за інших інтегрований у вільний ринковий простір. І ця інтегрована європейська економіка вже нагромадила силу, здатну формувати погляди на політику, розуміючи, що економіка й не може бути від неї відірваною.

— Україна своєю практикою наочно доводить, що може.

— І результат? Тупцюємо на місці. Не один рік, неухильно сповзаючи до лав найслабших, тому що колись величезний капітал потребував, але не отримував розвитку. Ми свідомо пішли шляхом нехтування величезного потенціалу Росії. Тоді як Європа, так само як і Азія, завжди пам’ятаючи про цей потенціал, взяли курс на його використання у своїх інтересах. Особливо за вектором Німеччина—Росія—Франція—Італія. Світ навіч побачив, що й Росія не стоїть на місці, вже вийшла за своїми оборонними можливостями на рівень дев’яностих років, упевнено просуваючись далі. У цих умовах Європа не могла поступатися своїми економічними інтересами. Наперед знаючи: поступиться — виникне військове напруження з Росією, що в нинішніх умовах ні Європі, ні Росії не вигідно. Тому й прийняла рішення у власних інтересах. Не зваживши — демонстративно — на позицію США. І це рішення відповідає реаліям нового геополітичного розкладу

— І відсуває перспективу конфронтації на європейському геополітичному полі.

— Що дуже логічно. Більше того, хоча частина наших політиків заявляють про найважливішу українську перемогу. Доречніше все-таки говорити про сигнал Україні, що настав час міняти свою політичну філософію. І вже в її рамках зрозуміти, що зроблені для України заяви — не більш як компроміс. Звичайна практика в міжнародних відносинах, що дає змогу декільком сторонам з найменшими втратами престижу вийти з делікатної ситуації. Так, Європі довелося поступитися частиною власної позиції. Стосовно Афганістану. Стосовно ракет, які лідер НАТО хоче встановити у Східній Європі — поблизу кордонів Росії. Піти на непевні обіцянки українській стороні. Але чи означає це, що Україна справді опиниться у структурах НАТО? Однозначної відповіді немає. Оскільки економічні потенціали Росії та Європи слабшати не будуть, а лише зростатимуть. Оскільки спираються один на одного. Чого не скажеш про наш потенціал, що залишився без бази зростання. Зрозуміло, якщо сьогодні тягнуть труби з Росії в Європу, і в обхід України, що влаштовує обидві сторони процесу, то завтра ними підуть газ і нафта. Логічно?

— І як підсумок створить базу для потоків уже нового матеріалізованого продукту.

— Потім цими трубами піде розвиток регіонів — російських і європейських, але ніяк не українських. Адже це вуглеводні. А навколо них завжди створюється принципово нова энергоозброєна інфраструктура, якій протипоказане протистояння.

— Щодо цього: чому Україну так активно підтримала Східна Європа? Адже європейське начебто єдине поле теж розкололося — на Західну Європу і Східну.

— Тому що Західна Європа активно цікавиться Росією, а позиція Східної Європи прозора: вона спить і сни бачить — як відвести від своїх кордонів смуги напруження й хоч чимсь їх перекрити. Щоб відсунутися від території підвищеного ризику й напруження. Вони зацікавлені таким висуванням прикрити себе, оскільки є розуміння реальної небезпеки від кроків, до яких ці країни змусила їхня власна еліта. Вони навіть гроші дадуть, можуть дати, і кредити. Вони нашу техніку охоче замінять за натовськими стандартами, одягнуть і переозброять війська, все що завгодно зроблять — тільки стійте на кордоні і прикривайте нас. Вони готують нас до ролі гарматного м’яса, щоб не стати ним самим. Але у глобальному, глибоко інтегрованому світі це давно вже стало ілюзією. У серйозному військовому протистоянні не буде ні глибокого тилу, ні безпечних територій.

Їм хочеться прикритися Україною на шляхах великої конфронтації, великої боротьби з Росією. Вихід НАТО до кордонів Росії впритул наближає Україну до поля конфліктів за цілим їхнім списком. А це одразу загострює проблему спірних територій, кордонів, виконання умов колишніх договорів. Усім — це бойня, а їм — спокійне життя. Цього нам не кажуть, але це реальність, з якою неможливо не рахуватися. Не буде цього спокійного життя ні для кого. Скільки часу зможе Україна перебувати в стані конфлікту й напруження, до того ж у ступенях, що зросли? Ще років шістнадцять? Є ж приклад Туреччини, котру понад 50 років не приймають «до Європи», хоча вона давно є членом НАТО.

А в цей час у Росії дедалі голосніше лунають голоси з приводу Севастополя. Про розірвання договору про дружбу, зняття гарантій Росією, даних Україні тощо. У нових оборонних стратегіях ми стаємо територією для перших ядерних ударів, у тому числі превентивних. Усе це благодатні умови для запалення третьої світової війни в її гарячому виконанні. Тому для світу завжди буде важливіше збереження стабільності, а не створення поля напрямку між Росією, Європою і США. Тому що це загрожує великими ризиками й затратами.

— Стара Європа це розуміє, в нової — незнищенна васальна сверблячка.

— Але й вона не одностайна. Подивіться, адже Угорщина не підтримала українські ініціативи. Урахувала власний історичний досвід? Або вважає себе більшою мірою зв’язаною зі Старою Європою. Або через більшу економічну самостійність на відміну від Польщі або Чехії, що втратила значні свої території, хоч і мирним шляхом, але далеко не без найгостріших моральних втрат злиденних нині Болгарії й Румунії, що розраховують на чайові? Щодо цього в Бухаресті чітко визначилася друга лінія європейського розколу. Розбіжність інтересів «єдиного європейського поля» — навіч. В Європі немає єдності, і вплив НАТО в ній неоднозначний, що ще раз свідчить про серйозну боротьбу інтересів. Це тривожить і Європу, і не менш досвідчену Росію.

— Котрі з побоюванням спостерігають, як молоді недосвідчені вовченята, рвуться до бійки, не усвідомлюючи всіх її наслідків для самих себе?

— А світ уже пішов від холодної війни й від бажань перевести її у фазу гарячої. Не випадково, коли В. Путін у Бухаресті заявив, що поява структур НАТО біля кордонів Росії — пряма загроза безпеці, світ насторожився. Оскільки знає, що військовий потенціал Росії практично відновлений і переведений у фазу більшої відповідності сучасним вимогам. Плюс змушена зміна військової доктрини. І світ завмер у розумінні, що потрібно знаходити компроміси. Напруженість посилиться, якщо Україна і Грузія ввійдуть до структур НАТО, навіть усупереч його власним статутним положенням. І не тому, що ми такі незрілі, а тому, що в нас і в Грузії віз нерозв’язаних внутрішніх проблем, від диктату яких у межах найближчої перспективи позбутися не вдасться. Навіть якщо все населення України «раптом захоче» вписатися до наймиролюбнішого військового блоку. Росію змушують просуватися в пошуках форм власного захисту, і вона вже має дуже великий арсенал найсучаснішої зброї. До цього арсеналу додалися не лише нафта і газ, а й украй високі фінансові можливості. Плюс просторові можливості. А простір уже декілька століть уважається й ураховується у військових доктринах Росії як найпотужніша зброя, якої немає й не буде ні в кого більше.

— Нам кажуть сьогодні, що «фактор НАТО» вирішує внутрішні проблеми України. А чи вирішує? Адже кількість їх не скорочується, а йде за наростаючою.

— Ми самі довели свою — ще пам’ятаємо — наймогутнішу країну до жалюгідного стану. Країну, що перемогла у Другій світовій війні своєю технікою, самотужки, своїм інтелектом. Країну, що стала засновником ООН, що забезпечувала найбільший загальносвітовий прорив у ракетобудуванні, у літакобудуванні, у танкобудуванні, у матеріалознавстві, у суднобудуванні. Адже за нами були 25 відсотків від величезного союзного ВВП. Мали величенні успіхи у світі, завдяки яким до кінця все ще не розорилися. Чому нині такі слабкі? Тому що постійно конфліктуємо і ніяк не можемо вибрати правильний курс розвитку. Тому що не в змозі визначити правильний курс у геополітиці і впровадити його у практику. Зокрема, тому, що перебуваємо в центрі безлічі інтересів, знаємо про це й намагаємося на цих інтересах спекулювати, шукати дрібні вигоди. Тому що наша історія склалася саме так, а не інакше. А інакше вона скластися не могла. На жаль. Ми повинні виробити власну лінію, яка не властива ні Чехії, ні Словаччини, ні Німеччини, нікому іншому — лише самій Україні, оскільки перебуваємо в іншому просторі, в інших вимірах і кордонах, ніж усі інші держави як поодинці, так і разом узяті. У нас дуже специфічні умови, відмінні від умов Росії, Німеччини, Британії й кого там ще — Берега Слоновой Кістки.

Ситуація до того ж не вирішується силою: ні спрямованою на Україну ззовні, ні всередині самої України. Ми перебуваємо у прямих кордонах з Росією. І під час розв’язання всіх наших внутрішніх і зовнішніх проблем змушені із цим чинником рахуватися, зобов’язані. Завжди. Поки існує Україна. Поки існує сама Росія, від якої ми прямо залежимо. Не можемо не залежати. Хоча б тому, що сформувалися в її політичному полі. Абсолютної державної незалежності не буває. Це ілюзія. Усі від чогось і від когось залежать. Навіть наймогутніші на сьогоднішній день США. Але ми вирішили, нас у цьому свідомо переконали, що буває якийсь зовсім вільний ринок, який «все відрегулює сам», що буває якась абсолютна державна незалежність, коли ти в центрі світу. Як пуп, навколо якого все крутиться. На жаль, це все не так. Усе у світі крутиться не навколо пупа, нехай навіть європейського, а навколо нескінченних компромісів. Ми ж, замінивши компроміси ілюзіями, руйнуємо власну країну. Розірвали всі контракти з Росією в оборонному комплексі, нагнали страху щодо транзиту газу й цін на нього. І тепер у цьому звинувачуємо саму Росію, використовуючи створену нами ж ситуацію як пропагандистський довід. Замість того, щоб разом із Росією побудувати ще одну-дві труби, почали шукати варіанти, як обманути сусіда, як за його рахунок одержати економічну вигоду на перепродажах його ж сировини. А в підсумку прийшли до того, що взагалі можемо опинитися біля порожньої труби. Але ми не слабкі. У нас усе є. І, головне, — щонайвигідніше положення в нашій ділянці простору.

— І як ми ним розпорядилися? Спробували закрити Росії вихід до європейської частини континенту. Зрештою виявилися ізольовані самі. Не знайшовши розуміння зі Старою Європою.

— У нас ще є шанси багато чого запустити й вийти на передові рубежі. Потрібно зберігати поділ праці, що мав місце багато років, посилювати його, шукати нові варіанти для його застосування. Для цього потрібно поєднувати науку, інформаційне поле загалом, а не розривати його. Адже ми з наукою своєю давно сіли в калюжу. Без перспектив з неї вибратися. А посадивши науку в калюжу, в ній також розмістили і свій ВПК. Її, науки, двигун. Припустимо, прийшло НАТО. Воно почне відроджувати наші інститути, буде плекати їх і пестити, піклуватися про них? Навряд, тому що наші західні партнери з контактами, якими так пишаємося, лишень мріють про те, щоб «впихнути» нам якесь сміття. Скажімо, ядерне паливо гірших для нас параметрів. Східна Європа, котра раніше за нас клюнула на цю вудку, повертається до вихідних позицій, повертається до контактів з Росією. І це реальність, з якою небезпечно не рахуватися. Та й наша неоднорідність усередині країни проблем наших не розв’язує.

— Ішли і йдемо не шляхом їхнього згладжування, а свідомого посилення. Як знайти цей компроміс, щоб вивести країну не на позиції зростаючого протистояння з Європою й гідно розмістити її в євроструктурах, якщо так сильно хочеться?

— Світ у черговий раз показав у Бухаресті, що він розвивається на компромісах. Отже, й Україні гріх від нього відмовлятися. У Бухаресті нам дано шанс осмислити ситуацію з новим розміщенням сил. І у своїх рішеннях, відмовившись від порожньої політики зіштовхування лобами Східної Європи із Західною, Європи з Америкою й усіх разом з Росією, самим зробити крок назад. Самим заявити, що Україна готова зберегти й підтримувати свій статус нейтралітету.

Але... ціною, скажімо, прискорення процесу прийняття України в євроструктури. І спонукати тим самим і Європейське співтовариство, і США, якщо вони справді цього хочуть, дати, прийняти щодо цього конкретні зобов’язання, визначивши терміни їхнього виконання. Такий поворот може стати головним досягненням України в загальноєвропейській новітній історії. А політика у сфері цієї частини визначиться потім. Ось головне. Нехай на якийсь час, на десяток років, ціною компромісу. Але це буде той компроміс, який зніме масу проблем України. А чи влаштує він усіх інших учасників процесу, можна запитати їх самих — відкритим текстом.

Зрозуміло, що компроміси всіх улаштувати не можуть, але це реальний шлях до виходу з нашої дуже складної й вочевидь тривалої кризи. Таке рішення посилить позиції Європи, самої України, Росії, та й Штати не втратять лице. І ніхто при цьому не стане слабший. Такий підхід може всіх улаштувати. У напруженні жити ніхто не хоче, тим паче повертатися в минуле. Виходить, це справді може стати жестом і дуже сильним жестом убік справді європейського вибору України. Це зовсім не означає, що Україна повинна зовсім відмовитися від співробітництва по лінії НАТО. Але співробітництво це повинно мати форми, що не дратують ні власне українське співтовариство, ні українське прикордонне оточення, ні саму Європу в її найбільш значущих частинах. Тобто загальмувати процес, щоб глибше його осмислити. І в дискусіях знайти рішення про місце і роль України в загальпросторових структурах континенту. У глобальному світі, що стрімко інтегрується. З урахуванням нового розміщення сил у ньому. Що, власне, й показав Бухарест.