Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, нині — пожежник ППЧ-36 селища Вільшанки Олександр Пєтков (на знімку), побачивши якось по телевізору документальні кадри, був шокований коментарем про буцімто будівництво дамби в 30-кілометровій зоні. Насправді оператор знімав (він упізнав місцевість!) розширення дороги. Після цього втратив цікавість до чорнобильської тематики в ЗМІ. Запитайте когось із ліквідаторів: «Чи полюбляють вони дивитися, скажімо, відповідні телепередачі, документальні фільми, читати газетні публікації...» Будьте певні, більшість заперечить. Чому? Не тільки через те, що це спричинює додатковий біль, а й тому, що надто багато, м’яко кажучи, неправди показують, коментують, пишуть... Але навіщо?

Побачене на власні очі, пережите часто зринає в пам’яті переселенців чорно-білою кінострічкою. Інколи в кадри вкраплюється рудий колір. Саме такими — іржаво-обпаленими — запам’яталися Пєткову сосни та ялини через рік після трагедії, у березні—квітні 1987-го. А от квіти ... Квіти, навпаки, були розкішними. Якось нарвав оберемок нарцисів (у кожному залишеному дворі їх було видимо-невидимо). Приніс до наметового містечка. В декого очі покруглішали, але коли перевірили на радіацію, з’ясувалося — квіти абсолютно чисті!

Зате все інше... Наприклад, узбіччя шосе, яким колони «Уралів» тоді транспортували ліквідаторів — «туди» і «звідти». То тут, то там маячили на ньому попереджувальні знаки про рівень радіоактивного забруднення. Асфальт періодично мили, а весь бруд накопичувався на узбіччях. Тож коли виринали на шляху поодинокі постаті — чи то дідусь, чи жінка з дитиною, перший у колоні пригальмовував, за ним — інші, й навпроти кого опинявся подорожній, той швидко забирав його до себе в кабіну.

Біда, кажуть, згуртовує людей. У своєму тимчасовому помешканні ліквідатори аварії на ЧАЕС жили великою і дружною родиною. В тумбочці на чотирьох у кожного зберігалися якісь гроші. Якщо в когось виникала потреба в них, а власних було замало, він мовчки брав їх у сусіда, не питаючи дозволу. І це було нормою. Чимало з тих ліквідаторів і дотепер дружать. От тільки зустрічаються здебільшого на похоронах... Таким є й Олександр Пєтков, який і донині носить камуфляжний одяг. Він, як і двадцять з лишком років тому, нині поспішає туди, де біда. Каже, що така в нього робота.

Кіровоградська область.

Фото автора.