У нашій казці, на відміну від Пушкінської, не було ні старого «дурачини-простофілі», який тридцять і три роки невдало рибалив, ні сварливої мудруватої його старої коло прядки, ні напівзруйнованої їхньої землянки, де вони бідували. Немає й моря синього-пресинього. А що вже сітки з куширями та золотою рибкою, що вміла говорити людською мовою, то... Хоча не будемо поспішати й щодо риби золотої зловтішатися!?

У нашій казці риболови не дивуються й не бояться. Нічого й нікого. Бо очерети навколо ставків такі височен-н-ні. Металеві «землянки» сторожок на в’їздах такі страше-н-ні, собаки гавкучі з вартовими стоять так натхне-н-но. А шлагбауми біля них і краном не зрушиш. Та й престоли, хоч і не царські, і не морські володарі в них пишаються, але на київських пагорбах величаються. І все для рибки. Золотої.

Самарський рибгосп

У Новомосковському та Дніпропетровському районах між селами Піщанкою та Олександрівкою колись у зариблених плесах річки Самари в часи радянські господарювало розвинене Самарське державне виробниче сільськогосподарсько-рибоводне підприємство. Чотирнадцять зимувальних, одинадцять вирощувальних, дев’ять нагульних, три ремонтно-плідникові, ремонтно-маточний ставки із водоканалами та гідротехнічними спорудами, насосними станціями та іншим нерухомим і рухомим державним майном — така була риболовецька база. Тисячі тонн судаків і товстолобиків, коропчуків і окунів, щук і лящів, всякої плотви щорічно вирощували його рибалки і, як тоді говорили, доставляли на стіл трудящим не лише Дніпропетровщини.

Територія рибгоспу розташувалася більш як на тисячі гектарів землі вздовж Самари з балансовою вартістю понад 10 мільйонів гривень. А от підпорядкування підприємства як було, так і залишається київським. Зі столичних пагорбів видніше, що мусить плавати у водоймах! Ще з 1999 року ставкове господарство перетворилося на ВАТ «Самарський рибгосп». За наказом регіонального відділення Фонду держмайна в області та за згодою управителя державного підприємства «Укрриба», Державного комітету рибного господарства України (Держкомрибгоспу), Міністерства аграрної політики України та інших рибалки стали акціонерами. А директор Микола Власенко — головою правління. Ні-ні, ми категорично не поділяємо розповсюдженої думки про те, що один — ловить, а семеро — їдять.

Дещо пізніше радісну подію організованого приватного рибальського бізнесу відчув і трудовий колектив власників. Посмілішало чиновництво місцеве й київське зі своїми бізнесовими «ножицями». Адже територія приміська, і, певно, вигідніше «наклепати» котеджів і «хатинок», аніж рибу розводити?

— Таким і вималювався стратегічний план зі знищення рибгоспу, коли на календарі постав 2003 рік, — каже нам Микола Олександрович. — Ми змушені п’ятий рік доводити, що є законними власниками...

Риба не винна

Але регіональне відділення Фонду держмайна та державне підприємство «Укрриба» несподівано і дружно передумали й розірвали договір десятирічної оренди гідроспоруд, тобто штучних ставків, з ВАТ «Самарський рибгосп».

І вже новий договір № 1 на управління нерухомим майном протягом наступних 10 років від 15 09.2005 р. уклали з... дніпропетровським приватним підприємцем з «ПП. Бабак». У договорі значиться пунктик, що метою управління майном є ефективне використання державного майна для риборозведення та отримання максимального прибутку від використання майна. Ще через рік «Укрриба» укладає договір № 2 «простого товариства»(!?) на об’єднання трудових зусиль терміном на три роки. Важко мені зрозуміти логіку державної структури.

Від такої «ефективності» сталося те, що сталося. Цілісний майновий комплекс з виробництва риби розшматували навпіл. У рибалок ВАТ «Самарський рибгосп» забрали водоймища й радісно спостерігали чиновники, як акціонери будуть розводити рибу, коли в них усе є, а немає лишень дрібнички... води. А в нового «рибовласника» — також анічогісінько. І він красивими обіцянками красивої перспективи красиво вмовив на співпрацю фінансового донора-інвестора ТОВ «Компанія Укрметфлюси». Його директор Сергій Грудік після відповідних договірних процедур таки погодився й профінансував затію на шістсот тисяч гривень, розпочавши в такий спосіб безперервний цикл із вирощування риби та відновлення гідротехнічних споруд.

А тоді, коли голова правління ВАТ «Самарський рибгосп» писав звернення та скарги акціонерів до влади та судів, домагаючись відновлення законності й повернення ставків рибалкам-власникам, коли донор-інвестор поновлював рибні запаси в водоймах, дехто в тихій кабінетній тіні готував свіжий варіант приватизації. Риба ж золота й не винна, що не вміє обурюватися людським голосом. Казка ж сучасна.

Фірма «ВВ»

Договір з «ПП. Бабак» за рішенням господарського та апеляційного судів визнається недійсним як удавана угода. Приватний підприємець з «ПП. Бабак», нічого не втративши, йде з рибальства. Тільки фінансовий донор-інвестор із величезними затраченими коштами в рибне господарство залишається, як кажуть, «при бубновому інтересі». Сергій Грудік намагається знайти правовий вихід й узаконити свої відносини з «Укррибою», запропонувавши укласти договір оренди держмайна з його компанією. Але ТОВ «Компанія Укрметфлюси» конкурс не виграє.

«Переможцем» виявилося зовсім невідоме у сфері розведення та вирощування риб ТОВ «Фірма ВВ», зареєстроване виконкомом Дніпропетровської міськради 29.09.2006 р. Тобто за декілька місяців до конкурсу.

Результати так званого конкурсу були оскаржені в господарському суді Дніпропетровської області й скасовані через грубі порушення чинного законодавства. Але установник управління державною власністю і водночас замовник не проводить нового тендера. Укладає з «Фірмою ВВ» унікальний договір зберігання з правом користування за №13/07 від 16.07.2007 р. строком аж до 2022 року. У цьому юридичному документі значиться, що за використання цілісного майнового комплексу з гідротехнічними спорудами фірма пана Фролова буде щомісячно сплачувати 1050 гривень, а «Укрриба» за охорону гідроспоруд і відповідальне зберігання — по 10 гривень.

Тодішній перший заступник голови Держкомрибгоспу України Аркадій Філімонов офіційно роз’яснює, що чинним законодавством України не передбачено таку форму договору, як зберігання з правом користування. Ще один факт. Торік, у червні, прокуратура області виявила, що протягом 2004—2007 років службові особи ДП «Укрриба» (цитуємо), «порушуючи вимоги ст. 287 Господарського кодексу України, законодавство України з оренди державного та комунального майна, про приватизацію держмайна, про управління об’єктами держвласності, перевищуючи службові повноваження, тобто умисне вчиняли дії, які явно виходили за межі наданих їм повноважень, уклали з «ПП. Бабак» договори, що передбачали володіння та користування гідроспорудами...». Збитки від такого «лову» контролюючими органами оцінено у 12 мільйонів гривень. Матеріали направлено у прокуратуру м. Києва. Результат прокурорського реагування поки що не відомий.

Вода каламутна

Ми з Віктором Фроловим намагалися проаналізувати конфліктну ситуацію. Про гострі кути державно-приватної рибопроблеми він не захотів говорити. Мабуть, не випадково.

А тим часом «Компанія Укрметфлюси», про це свідчать акти зарибнення, продовжує утримувати й ефективно використовувати державне майно.

— Станом на квітень цього року нами зарибнено вже чотири ставки й роботи ведуться ще у двох, куди запустили понад 14 тонн малька коропа, понад 7 — товстолоба, 5 — білого амура, — пояснює нам головний рибівник Анатолій Красовський. — Зауважте, що тонна малька сьогодні коштує до 15 тисяч гривень.

За такої рибальської «посівної» важко навіть пускати, як жартують рибалки, бульбашки. Рибний бізнес стає перспективним зі вступом України до СОТ. Вкладаючи кошти в його розбудову, українські рибалки спроможні конкурувати на рівних з європейськими товаровиробниками.

Останнім часом помітно, що в пана Фролова визріла інша «лінія» господарювання. У свого соціаліста-попередника він придбав скількись акцій ВАТ «Самарський рибгосп». Новоявлений акціонер одразу поквапився в госпсуд із позовом про ліквідацію товариства рибалок, створеного майже 9 років тому, на його думку, з якимись порушеннями. Суд дослідив справу і відмовив у задоволенні позову в повному обсязі.

Таким є довгограючий «процес» у навколорибній «війні» в самарських плавнях. Але ж залишається очевидне: чому ДП «Укрриба» застосовувало договір зберігання з правом користування? Виходить, що можна укладати такі договори на будь-яке державне майно, уникаючи орендних платежів і відповідних надходжень до бюджету? Хіба не абсурдно звучить той факт, що приватне ТОВ одержує від держави кошти на охорону державного майна?

Сучасна казка про ДП «Укрриба», про приватні фірмочки та фірми, про судову тяганину і приватну золоту рибку, що бовтається в каламутній воді занедбаних державних самарських ставків, чекає на свого не казкового володаря. Ви ж пам’ятаєте, чим закінчується казка в поета.

Новомосковський район

Дніпропетровської області.