Ще донедавна Пихтії, що у Старокостянтинівському районі на Хмельниччині, були собі тихим середньостатистичним селом, на яке ніхто особливої уваги не звертав. Село як село. Проблеми, як у всіх. Був колгосп — не стало. Було СТОВ — збанкрутіло. Щоправда, ще майже до останнього трималась ферма на декілька десятків свиней та корів. Та й деякі латки землі ще орались. Але ж люди бачили, як останнє колгоспне добро кудись спливає. Колишній тракторний стан такий жалюгідний вигляд має, що й говорити нічого. Дійшло до того, що деякі приміщення розібрали на цеглу. Люди кажуть: техніку, котра хоч трохи придатна до роботи, розібрали по дворах в надії, що це збережеться. Але ж отієї надії на краще з кожним днем дедалі менше.

А ще два роки тому село піднялось духом. Отой загадковий інвестор, котрий мав круто змінити все життя Пихтіїв, нарешті з’явився. Тепер люди відверто розповідають, що особливими обіцянками і хоч якоюсь конкуренцією з боку нових претендентів на землю ніхто їх не балував. А тут раптом приїхала жінка, молода, вродлива, балакуча, і, чого лукавити, все в ній пихтівчанам сподобалось. І те, що вона землячка, із свого-таки району. І те, що повернулась в Україну з Америки. А головне те, що пообіцяла: нарешті зуміє дати лад землі. Може, не до всіх одразу дійшло, що то воно за штука, органічне землеробство та екологічно чиста продукція, але чомусь всім найбільше запам’яталися слова «техніка вже стоїть на кордоні». А коли так — землю оратимуть, засіватимуть — життя повернеться в Пихтії. Чого ще людям треба? Нікого більше вже не шукали, а дружно підписували договори про оренду землі.

Сьогодні ті події дворічної давності люди оцінюють зовсім по-іншому. І на орендаря дивляться вже іншими очима: нічого в ньому не подобається. А найбільше те, що договір про оренду виявився для них кабальним. Що орендна плата була зовсім не такою, на яку сподівались. Багатьом так і не вдалось отримати ні обіцяної роботи, ні великих заробітків. А на їхніх майнових сертифікатах акуратним почерком вивели: «За рішенням зборів зменшити вартість майнового паю на 30 відсотків», а за таке рішення вони й не думали голосувати. А головне — перспектива подальшої співпраці із орендарем для багатьох в селі залишається малозрозумілою та невизначеною.

Хотіли мирно розпрощатися зі своїм орендарем, мовляв, не зійшлись характерами. Але не тут-то було. Лещата підписаного договору виявились такими міцними, що розірвати їх стало селянам не під силу. Тоді й кинулись до різних інстанцій. А найперше — до свого районного начальства: допоможіть піти на волю, не хочемо працювати із цим орендарем, бо не видно ні роботи, ні обіцяної техніки, ні змін на краще. Та й не просимо нічого чужого, лише нашу землю нам же і віддайте.

Для того, щоб висловити своє незадоволення, у людей з’явилась ще одна причина. Кажуть, побачили, як навколо працюють інші інвестори. Сьогодні уже немає дефіциту бажаючих вкласти гроші в подільські землі ні в районі, ні в області. Потенційні орендарі стараються один наперед одного. Потужні компанії, маючи міцну фінансову підтримку, широко використовують і сучасну техніку, і нові технології. Вже деякі механізатори і з Пихтіїв подались у сусідні Пеньки. Тепер там у посівну трактористи працюють у три зміни. Кажуть, за ніч можна заробити до трьохсот гривень. Хіба це не аргумент для безробітного і зубожілого села?

Люди розуміють, робота сезонна, і таких грошей цілий рік не матимуть, але раді і цьому. Багато родин реальну гривню отримують тільки на молоці. Але ж і на нього ціни зовсім не такі, як у магазині. Вже впали до 1,3 гривні за літр. Хіба на цьому виживеш? «А мій чоловік сторожував у нашому господарстві, а тих 450 гривень обіцяної зарплати за листопад і грудень так і не дали», — жалілась ще зовсім молода жінка. Вони разом із чоловіком так і не знали, як відстояти свої права. Тому й придумали вийти в поле до тракториста і не дати зорати орендареві три їхні паї.

Зрозуміло, зчинився скандал. Тракторист пригрозив, що викличе міліцію. Сім’я змушена була піти з поля. Але образа не минула. Кажуть, якщо і надалі не доб’ються свого, то потім просто скосять із цих паїв пашу.

Знову скандал. Колотнеча. А найгірше те, що люди розуміють, вони йдуть проти закону, але іншого шляху не бачать. Всі твердять одне: облогуючі землі в районі знайти дедалі важче, а в Пихтіях, Березневому та Капустині, селах, де паї орендує агрофірма, поля, порослі бур’яном, — не дивина. На деяких вже й молоді деревця взялись — земля дичавіє. А хіба ж цього вони хотіли, коли віддавали її в оренду?

В орендаря і засновниці приватного підприємства на всі ці події зовсім інший погляд. Переконана, нормальній співпраці заважає психологія сільських людей. А ще — нездорова конкуренція. Каже, не платила за роботу тим, хто не виконував її справно. Переконана, хтось колотить людьми, а ті й піддаються на чужі підбурювання. А дійти своїм розумом до того, що вона пропонує, ніяк не хочуть.

Ідея органічного землеробства і вирощування екологічно чистих продуктів, з якою орендар прийшов у село, сама по собі чудова і переконувати в її правильності навряд чи кого потрібно. В ідеалі на цих землях повинні рости екологічно чисті врожаї без застосування будь-яких хімікатів. Таку продукцію надзвичайно дорого цінують в об’єднаній Європі, отож агрофірма в перспективі мала б заробляти добрі прибутки. Але станеться це тоді, коли вдасться отримати міжнародний сертифікат, котрий засвідчить чистоту цих грунтів. І ще тоді, коли продукцію справді буде посіяно, вирощено, а потім продано на європейських ринках. Поза сумнівом, усе це дуже зваблива перспектива. Але поки що вона лише у планах, теоретичних розробках — на стадії тривалого підготовчого процесу. Мені пояснювали, що землі не орались через те, щоб не затягувати процес сертифікації. Мовляв, як тільки тут пройде плуг, видача документа затягнеться ще на три роки. Але ж при цьому на окремих латках все-таки сіяли овес, ячмінь, пшеницю. Зібраний урожай, котрий значною мірою пішов на виплату орендної плати за землю, людей не потішив. Всі ствердно хитають головами: так, брали по чотири з половиною центнери ячменю, вівса та зерновідходів. Але люди наполягають на тому, що було то не відбірне збіжжя, а таке, що й кури їсти не хотіли. Не такого «багатства» прагнули вони дочекатись від своєї землі.

Та й від органічного землеробства чекали іншого. Можливо, нові слова звучать для селян трохи дивно і незрозуміло, але ж суть їх стара, добре відома ще з діда-прадіда кожному. Дотепер колишні колгоспники пам’ятають, як возили зі своїх ферм перегній на поля. А потім там росла картопля по триста центнерів з гектара і буряки — по п’ятсот. Оце була органіка!

Якби ж і тепер хоч на одному полі виростили і зібрали щось подібне — вони б ні хвилини не сумнівались. Але ж не було цього торік. І нинішньої посівної істотних змін не бачать. Землевласники і орендар ніяк не можуть зрозуміти одне одного. Наче однією мовою говорять, а кожен своє розуміє, і своє має на думці. Орендар переконана: жодних порушень договору оренди з її боку немає, а тому розривати його не має жодного наміру. А люди переконані, укладаючи такий договір, вони помилились у виборі господаря, тепер не хочуть мати з ним справу і довіряти йому свою землю. Найбільше обурила фраза, котру почули на останніх зборах, коли їхню скаргу приїхало розбирати районне начальство. Тоді й почули: «Земля орендована на п’ятнадцять років, тож що захочу, те й робитиму на ній — хоч танцюватиму».

Селяни — народ простий, і часто — малоосвічений. Але ж має свою гідність. А оте «хоч танцюватиму» прямо в серце кольнуло. «Земля хоч в оренді — але ж наша. Може, хто і має на неї види, але ми ще тут є, живі. І нам не все одно, хто і що з нею робитиме», — один наперед одного говорили люди.

Формально до орендаря і справді не може бути претензій. Як і передбачено договором, усі власники отримали свої 427 гривень 48 копійок за пай у 3,4 гектара. Але що ж ти зробиш, з отією «неправильною» психологією: взявши гроші чи ті декілька мішків зерновідходів, чомусь кожен відчув себе не щасливим, а обманутим. І лише тоді люди задумались, що договір на таких умовах вони уклали на цілих п’ятнадцять років. Задумались і за голови взялись.

Коли ми зустрічались у сільському клубі, я запитувала, чому погодились на такий довготривалий термін? Чому не наполягали на внесенні до договору своїх умов, зокрема тих, що стосувалися б ведення активного господарювання на їхній землі. Чому не передбачили ситуації, коли захочуть розірвати стосунки з орендарем, і що для цього потрібно? Хто ж тепер відповість, усі тільки плечима знизували: не знали, це ж вперше, довіряли...

І майже дитяча довірливість, і повна юридична безграмотність, і невміння відстоювати свої інтереси, і правова беззахисність — ось складові тієї дивної селянської психології, від якої ні втекти, ні відвернутись. Хіба звинуватиш будь-якого орендаря, що він платить буквально копійки людям за їхню землю, коли це дозволяє закон? Тепер навіть прийнято виставляти за факт великої благодійності те, що орендарі добровільно збільшують цю платню на відсоток-другий. Відтепер і в Пихтіях ця плата зросте на піввідсотка. Але куди їх прикласти ті піввідсотка за теперішніх цін?

Зрозуміли тут і те, що до чудових мрій про екологічно чисте господарство на екологічно чистій землі з казковими прибутками їм просто не дожити. П’ятнадцять років — термін чималий. А коли тобі вже за сімдесят, і у кишені — злиденна пенсія вчорашнього колгоспника, хочеться жити не п’ятнадцятилітніми перспективами, а сьогоднішніми достатками. Що їх винуватити у тому, що шукають іншого орендаря, котрий готовий вже тепер дати більше. Головне ж і хочуть не так вже й багато. Кожен розуміє, що будь-який новий їхній партнер навряд чи платитиме за пай значно більше. Люди сподіваються лише на те, що молодим дасть роботу. А найголовніше — що розоре бур’яни, засіє поле, виростить добрий урожай.

За нинішньої просто дикої психології земельних відносин, коли власник землі, найбільшого нашого українського багатства, є найбіднішим і найбезправнішим, навряд чи варто дбати передусім про інтереси бізнесу. Він і сам потурбується про себе. І якщо має справді серйозні плани, знайде аргументи, щоб переконати людей стати на його бік. Тому не маю на меті ні давати оцінку роботі теперішнього орендаря, ні робити рекламу для будь-якого нового. Але комусь же треба подбати про долю теперішніх землевласників. У Пихтіях, Березневому, Капустині ще свято вірять, що правду допоможе їм відстояти тільки суд. Коли понад сотню заяв із проханням перейти до нового орендаря і паралельно позови до суду про розірвання старої угоди пишуть у Пихтіях, а із нинішнім землекористувачем збирається залишитись не більше десятка, хіба це не промовистий факт? Більше половини настроєні йти цим шляхом у Березневому. Збирає свої заяви і найбільший Капустин, де живе понад три сотні пайовиків. На їхню думку, в них є надзвичайно вагомі причини — неефективне ведення господарства і використання сільськогосподарських земель. І хто про яку психологію хоча б що казав, а для хлібороба головним залишається одне — зорати землю, вкинути насіння, зібрати врожай. Хто це робитиме — за тим підуть люди.

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.