Дедалі частіше закордонні українці звертаються до архівів, щоб підтвердити своє походження. А місцеві українці — щоб знайти домішки чужоземної крові. Ярослав Васильович Бісовський знає три коліна свого родовідного дерева, хотів би дослідити ще два-три. З цим і прийшов разом з братом до обласного державного архіву. Запитую, чи тільки цікавість привела сюди. Трохи знітившись, брати зізналися: мають на меті знайти не просто корені, а, так би мовити, з польським відтінком. Колись у селі Конюхи, звідки вони родом, був костьол, у якому вінчався їхній дід польського походження. Якщо вдасться підтвердити це документально, братам «усміхнеться» «карта поляка», що означає безвізовий режим, шанси влаштуватися у Польщі на роботу, дітям — безплатно навчатися у польських вузах.

Нині архів атакують бажаючі отримати «карту поляка». «Це не поклик крові, — каже завідувачка відділу інформації та публікації документів обласного державного архіву Оксана Савчин (на знімку), — а суто меркантильний інтерес. Хто хотів виїхати з патріотичних мотивів, давно виїхав. Наші українці з домішками польської крові назовсім Україну покидати не збираються. Вони добре усвідомлюють, що навіть з «картою поляка» у Посполитій будуть людьми другого сорту. А ось трохи підзаробити чи вивчити дітей зовсім не проти».

За словами Оксани Романівни, особливо активні у пошуках польських коренів мешканці галицької частини області. Можливо, це пояснюється давніми міграційними традиціями краю. І за Австрії, й за Польщі звідси вирушали на заробітки у Британію, Францію, Канаду, США, Бразилію, Аргентину, на Кубу... У радянські часи галичани шукали заробітків у Сибіру, Прибалтиці. Мешканці трьох волинських районів області з таким проханням до працівників архіву практично не звертаються. Шансів знайти документи на підтвердження свого походження не так багато. Метричних книжок, які були у римо-католицьких храмах, збереглося мало. Та й національність у них не зазначалася. Але вона, як і віросповідання, була обов’язковою у списках призовників.

Метричні книги за період до 1860 року зберігаються в архівах Львова, 1812—1814 років — чомусь у Луцьку. Коли після війни поляків переселяли на етнічну батьківщину, то метричні книги вони здебільшого забирали з собою. Часом разом з документами римо-католицької церкви за кордон потрапляли й метричні книги греко-католицьких храмів. Багато документів пропало під час переслідування греко-католицької церкви. Православні священнослужителі, які приходили у її храми, нерідко їх викидали. Щоправда, після повернення греко-католицької церкви така ж доля чекала на документацію попередників. Не так багато священиків, котрі, незважаючи на політичні вітри й міжконфесійні конфлікти, зуміли зберегти й передати в архів важливі документи, від яких нерідко залежить доля людини.

Що казати про минулі часи, коли восени минулого року під час ремонту одного з найстаріших храмів Тернополя — церкви Різдва Христового — під дощ потрапила документація, датована 1700-м і подальшими роками. В тому числі метричні книги про народження, шлюби, смерть до 1944 року. Безцінні документи, серед них і матеріали канцелярії про відомих людей Тернополя, працівники архіву витягнули у прямому значенні цього слова з болота, висушили й тепер реставрують. Хоча не все вдалося врятувати. Вони не раз просили церковних владик звернути увагу священиків на необхідність бережливо ставитися до церковної документації, але зустрічної ініціативи поки що не відчули.

У нас ще не заведено творити своє генеалогічне дерево. Рідко хто це робить. Хіба прийде з-за кордону повідомлення про спадщину. Тоді потенційні спадкоємці ладні перевернути архіви, щоб за щось зачепитися. Але заради справедливості слід сказати: пошук свого коріння — задоволення не з дешевих. Довідка про метричний запис коштує майже 200 гривень. А ось закордонні українці дедалі частіше звертаються до наших архівів у надії дізнатися більше про своє походження, родину. Оксана Романівна згадує, як завітали до архіву двоє дядьків поважного віку. Сприйняли їх за сільських мешканців. З’ясувалося, що це сербські українці, приїхали шукати своє коріння. Їхні пращури у пошуках кращої долі виїхали на Балкани ще наприкінці позаминулого століття. Але українська мова, традиції у їхніх родинах — це святе й донині..

Минулого літа молоденький волонтер з Канади, який приїхав учити українських школярів англійської, захотів більше довідатись про малу батьківщину своїх дідуся й бабусі, котрі емігрували з Тернопільщини до Канади ще в 1913 році, а заодно удосконалити свою українську. Хлопцеві допомогли знайти родину. Він так розчулився, так дякував... Влітку, коли розпочинається туристичний сезон, в архіві багато іноземних гостей. Це переважно внуки й правнуки тих, хто виїхав в економічну еміграцію ще перед Другою світовою. Вони знають, що ні князів, ні графів у їхньому роду не було, але радіють будь-якій звістці про свої корені, а якщо ще знаходяться родичі, то безмежно щасливі. Приїжджають онуки євреїв, які походили з Галичини. Вони також дуже тішаться, коли в архівних документах знаходиться підтвердження, що, скажімо, їх дідусь був «Мойсеєвого віросповідання».

— Студент українського походження з Бразилії, котрий навчається у Львові, — каже Оксана Романівна, — попросив знайти своїх родичів. Це нашими обов’язками не передбачено, але знайшлися добровільні помічники. Одне слово, відшукали хлопчині численну родину у Бучацькому районі, поїхав він туди, поспілкувався. Дуже дякував і запевнив, що тепер молодше покоління підтримуватиме родинні зв’язки. За рекомендацією тих, кому вдалося допомогти, приїжджають нові. Взагалі, за кордоном тепер престижно знати своє родовідне дерево. Найбільше запитів надходить з Канади, США, Франції, Великобританії... Онуки, правнуки емігрантів хочуть знати свою генеалогію.

У нас поки що інші цінності. Звісно, не від доброго життя. Але якщо навіть припустити, що нащадки нинішніх українців захочуть знати своє коріння, чи вдасться їм допомогти? Тернопільський державний архів тулиться у пристосованому приміщенні, яке належить церкві. Тіснота неймовірна. Усі соціальні проблеми суспільства працівники архіву виносять на своїх плечах. Остарбайтери, переселенці з Польщі, учасники війни... Були дні, коли за довідками зверталися до тисячі чоловік на день. Люди вмлівали у чергах, а що вже казати про архівістів, які змушені були працювати у таких умовах. Влада змінюється, а ставлення до архіву залишається незмінно байдужим. Нове приміщення обласного архіву будується вже вісімнадцять років, і кінця-краю цьому поки що не видно, бо звели лише стіни. Через брак приміщень обласний архів не може прийняти документи з районів. Але проблема не лише в цьому. При ліквідації підприємств нерідко безслідно зникає документація. Добре, якщо кадровик — людина відповідальна й передасть на зберігання усі папери. Здебільшого їх просто знищують, і ніхто за це не питає, а потім у людей пропадає стаж. Одне слово, архів — віддзеркалення суспільних проблем. А люди, котрі тут працюють за символічну зарплату, не покидають свою роботу лише тому, що люблять її. Та чи надовго вистачить цієї любові при галопуючій інфляції?

Фото автора.