Президент України занепокоївся слабкою нервовою системою найближчих — у географічному сенсі —стратегічних партнерів.
В інтерв’ю польським журналістам він дипломатично заявив:
«Я просив би російських політиків, щоб вони не реагували настільки емоційно і поважали наше рішення у справі вибору колективної системи безпеки... Я розумію реакцію Росії. Інтеграція України в євроатлантичні структури не є чимось, до чого можна звикнути протягом однієї доби. Ми не хочемо ні з ким радитися, однак повинні з повагою ставитися до позиції цієї країни і мати терпіння...».Що ж, терпіння українцям ніколи не бракувало. Воно, як і звичка Росії нервувати з кожного самостійного чиху України, не втискується в рамки
«однієї доби». Але, як кажуть мудрі люди, пережили жебрацтво, переживемо й статки. Було б лише заради чого терпіти і виявляти повагу.«
Українцям вистачить поміркованості в питанні безпеки, — переконує Віктор Ющенко. — Адже справа євроатлантичної інтеграції стосується кожного з них. Вони повинні замислитися над відповіддю, що треба зробити, щоб їхні діти через 15—20 років жили безпечно». Свою переконаність Президент підкріплює прикладом поляків і литовців: їхні країни також ішли до Брюсселя через непрості дискусії, але таки здолали фініш. Приклад справді заслуговує на увагу, але, здається, його сприймають у нас як аксіому, а не теорему, яку, на жаль, так уже склалося, треба щоденно доводити «поміркованим» українцям. Там, у Литві чи Польщі, за дискусіями не забували доказово переконувати у вигодах від співпраці в рамках альянсу.А в Україні реклама НАТО в кращому разі зводиться до
«круглих» столів, де, наприклад, свідомий євроатлантист Євген Жеребецький в унісон з переконаним євроатлантичним інтегратором Володимиром Зарубінським доводить, що натовська парасолька найкраще вписується в клімат національних інтересів. Тези найкращі, тільки чи доходять вони до народних мас?
