Іван Іванович Запорожець любить перший ставити запитання своїм гостям, особливо журналістам. Зазвичай він запитує прямо: «Чого ви до мене приїхали й що хочете побачити в моєму господарстві?». Побажання, як правило, традиційні: побувати на тваринницьких фермах, подивитися, як працює техніка, в якому стані поля господарства.... Іван Іванович одразу переб’є й зазначить з певною образою:

— А люди, виходить, вас не цікавлять? У яких умовах живуть, як працюють, скільки одержують, як лікуються і як відпочивають? Вам, головне, економіка, техніка...

Його гості опиняються в незручному становищі. Не приховуючи від цього свого задоволення, Запорожець бере ініціативу в свої руки й починає свою розповідь з такого епіграфа: «Люди — це головна умова для життя села. Не буде людей — не буде сільського господарства». Проста, всім відома істина з вуст Героя України звучить з якимось новим змістом. Директор СТОВ імені Енгельса Іван Іванович Запорожець — найшанованіший керівник в області. Його господарство було й залишається одним із провідних у регіоні. З нього люди не тікають. Мало того, жителі інших сіл просяться до Запорожця на роботу й готові в Кам’янці жити, тому що нинішній директор намагається створити всі умови для того, щоб людина не почувалася приниженою і нікому не потрібною.

Своє господарство Іван Іванович любить показувати із найголовнішого, на його думку, сільського об’єкта — дитячого садка. Наявність у селі такої установи передусім свідчить про те, що тут є молодь, а якщо є молодь — отже, господарство має майбутнє. Дитячий садок сьогодні відвідують більше двадцяти малят, для яких створено всі умови для розвитку. Другий головний об’єкт — сільська амбулаторія, яку обслуговують десять медпрацівників. Жителям Кам’янки сьогодні не треба їздити в район, щоб здати кров на аналіз, зробити кардіограму, пройти УЗД, флюорографію або протезувати зуби. До речі, Кам’янка сьогодні готується перейти на таку систему обслуговування населення, як сімейна медицина. Третя гордість Запорожця — сільська школа. Ще в центрі села є клуб, декілька магазинів, пивбар.

— Все це ми маємо завдяки тваринництву, нашим корівкам, — підбиває підсумки Іван Іванович. — Завдяки тому, що в нас є робота, і не сезонна, як в інших господарствах, а цілорічна. До нас сьогодні приїжджають люди, які залишили свої приватні котеджі й живуть у нас родинами в однокімнатній квартирі. Тому що в нас є добре оплачувана робота. Тваринники, наприклад, щомісяця одержують до двох тисяч гривень. Якби ми не думали про людей, нічого подібного не було б.

Хоч як викручувався Запорожець, хоч як зводив кінці з кінцями, але втримувати економіку свого господарства від падіння виявилося не під силу і йому, «зубру» сільського виробництва. Особливо важко в останні роки. Розмов про розвиток тваринництва в нашій країні точиться багато, проте благі наміри ніяк не підтверджуються реальною допомогою з боку держави. Тваринництво продовжує залишатися збитковою галуззю. Багато колег Запорожця, залишивши надії й геройські ризики, відмовилися від розвитку тваринництва, почали вирощувати зерно й на цьому виграли.

— Міг би і я сьогодні продати всі сім тисяч корів, виручити за це 25—30 мільйонів гривень, накупити сучасної техніки й зайнятися зерновиробництвом, — розмірковує Запорожець. — А що буде з людьми? Як їм жити, за які кошти виховувати, ставити на ноги своїх дітей? Отже, треба шукати вихід. Шукати інвестора. Не сидіти, як собака на сіні, а якщо це піде на користь, продати частину господарства. Ми знайшли доброго вітчизняного інвестора, який вже вклав у розвиток сільгоспвиробництва півтора мільйона гривень. Тепер відновлюємо ковбасний завод «Айдар Ан-м’ясо», який працював кілька років тому за німецькою технологією. Реконструкцію здійснюватимуть німецькі фахівці, обладнання вже відправлено, отож через місяць-другий споживачі одержать продукцію з нашою маркою.

До речі, на відміну від інших сіл, у Кам’янці дефіцит робочої сили. У господарстві працюють 450 чоловік, частина з яких приїжджають із сусідніх сіл. М’ясопереробне виробництво потребуватиме ще 80 робітників. Такої кількості в селі не набереться.

— Возитимемо людей своїм автобусом з районного центру, — каже Іван Іванович. — А хто захоче, залишиться в нас жити. Ми вже готуємо для фахівців квартири. У нас, у Кам’янці, останнім часом активно купують будинки. Знаєте, скільки в нас хата коштує? 35—40 тисяч гривень. Це найвищі ціни у всьому Новопсковському районі, незважаючи на те, що наша місцевість розташована в глибинці. До обласного центру 70 км, до районного — 30, а до Росії — 20 км. У нас купують будинки навіть шахтарі, котрі вийшли на пенсію.

Втім, лукавить директор. Молоді фахівці їхати сюди не хочуть. Недавно представники господарства «ловили» дипломованого ветлікаря на ярмарку вакансій в аграрному університеті, але так і приїхали ні з чим. Не захотіли випускники їхати в глушину.

— Це тому, що вони не бачили нашого господарства, — запевняє Іван Іванович. — А якби приїхали в село, побачили все на власні очі, то тут і залишилися б.

Колись Запорожець мріяв побудувати в Кам’янці Академмістечко, куди б, за його задумом, входило 100 квартир, ще 500—600 окремих будинків, плавальний басейн, музична школа, спорткомплекси, установи культури. Одне слово, мають бути створені всі умови життя, як у місті. До того ж населення мало б і добре оплачувану роботу. У таких умовах село могло інтенсивно розвиватися, зміцнювати своє коріння. Свого часу цю ідею на високих рівнях схвалювали, але грошей не давали, хоча й обіцяли. Сьогодні на проект Запорожця дивляться зі здивуванням. Це ж які гроші потрібно вкласти в нього! Але Запорожець не впадає у відчай. З появою інвестора в нього багато планів і задумів. Наприклад, обновити череду, купити нову техніку, провести реконструкцію корівників... І втримати в господарстві людей. Були такі, хто хотів продати свої паї. Запорожець відмовив.

Луганська область.

На знімку: Іван Іванович Запорожець.

Фото автора.