Після ухвалення у 2003 році «Енергетичної стратегії Росії на період до 2020 року» Москва взяла курс на створення «енергетичної» держави — тобто на використання енергетичних ресурсів як основного інструменту посилення своєї геополітичної могутності. Також цей документ декларує обов’язкову участь Росії у виробленні світової енергетичної стратегії. Задля цього РФ планує встановити контроль над газовими та нафтовими трубопроводами в сусідніх країнах, щоб мати змогу диктувати ціни на енергоносії. І на сьогодні Росії це значною мірою вдалося: під контролем «Газпрому» опинилися трубопроводи в Центральній Азії, Вірменії, Молдові, країнах Балтії та, навіть, Фінляндії. А на пострадянському просторі лише Україна, Грузія та Азербайджан зберегли контроль над своїми газотранспортними системами. Відповіді на енергетичні виклики нашій державі шукатимемо під час розмови з народним депутатом третього скликання, членом Міжнародного енергетичного клубу Іваном ДІЯКОМ (на знімку).

— Насамперед зауважу, що енергетична безпека України внаслідок своєї цілковитої прив’язки до російського ринку тільки опосередковано залежить від стану справ на світовому ринку енергоносіїв. Саме це й дозволяє Кремлю реалізовувати базовану на «Енергетичній стратегії Росії на період до 2020 року» наступальну енергетичну політику, мета якої — створення «енергетичної імперії» як інструменту посилення своєї геополітичної могутності. І вже сьогодні, окрім встановлення контролю над трубопроводами перелічених вище країн, Москві також вдалося змусити Білорусь підписати угоду про продаж «Газпрому» 50 відсотків акцій компанії «Бєлтрансгаз» в обмін на газ за ціною 100 доларів за 1 тисячу кубометрів на 2007 рік.

Проте в першому кварталі 2008 року ціна газу становила вже 119 доларів за 1 тисячу кубометрів. В обмін на менші ціни «Газпром» протягом трьох років викуповуватиме щорічно по 12,5 відсотка акцій «Бєлтрансгазу», але вже у 2011 році Мінськ почне купувати газ за звичайними європейськими цінами. Натомість «Газпром» на цей час вступить у право власності й корпоративного управління «Бєлтрансгазом».

— Тобто стосовно країн колишнього радянського блоку «Газпром» продовжує діяти за відпрацьованою схемою: спочатку оголошує про підвищення ціни на газ, а згодом пропонує тій чи тій країні в обмін на її газотранспортну систему зберегти ціни на прийнятному рівні, щоправда, діють ці поступки лише до заволодіння трубопроводами. Водночас Москва не полишає спроб закріпитися в країнах старої Європи. Які методи застосовуються там?

— Звичайно, Кремль розуміє, що західні країни не віддадуть під його контроль свої ГТС, тому частиною енергетичної стратегії Росії є плани через структури, підконтрольні «Газпрому», проникнути в енергогенеруючі та енергорозподільчі компанії європейських країн.

Наступним кроком «Газпрому» має стати встановлення контролю над ГТС західних країн. Зокрема, у 2007 році президент Росії В. Путін під час зустрічі в Сочі з канцлером Німеччини А. Меркель заявив, що «Росія найактивніше розвиватиме транспортну мережу, щоб мати нагоду напряму доставляти сировину споживачам». Щоправда, його пропозиція не знайшла підтримки в ЄС, а Німеччина та Франція вирішили створити власний енергетичний альянс без участі Росії. Тобто, розуміючи можливу небезпеку, ЄС перешкоджає проникненню російського капіталу до енергетичних підприємств Європи. А в грудні 2006 року, з огляду на російську експансію на європейський енергоринок, на рівні НАТО навіть було створено окремі структури, які забезпечуватимуть енергобезпеку європейських країн —членів альянсу, тобто держав Західної та Центральної Європи.

Російська Федерація, у свою чергу, не ратифікує Європейську енергетичну хартію (1991 рік), яка передбачає вільний комерційний транзит енергоносіїв через територію третіх країн. Таким чином «Газпром» робить ставку на власні фінансові ресурси, що дає йому можливість зберігати неподільну монополію на видобуток та поставки енергоносіїв до Європи.

Саме з огляду на це Росія протягом усіх 16 років нашої незалежності не приховувала намірів заволодіти українською газотранспортною системою та підземними сховищами газу. І, на відміну від країн ЄС, «Газпрому» майже вдалося реалізувати на українському ринку стратегію встановлення контролю над енергогенеруючими та енергорозподільними компаніями та наблизитися до мети отримати контроль над газотранспортною системою України.

Труба — країні, труба — народу!

«Росукренерго» та «Укргазенерго» — інструменти приватизації ГТС України на користь «Газпрому»

— Але ж Верховна Рада ухвалила чітке і недвозначне рішення про неможливість приватизації вітчизняної газотранспортної системи. Як «Газпром» планував установити свій контроль?

— Провідниками відповідної російської енергетичної політики стали компанії-посередники «Росукренерго» та «Укргазенерго». Згадаймо, що уряд України під значним політико-економічним тиском — скороченням 1 та 2 січня 2006 року на чверть обсягів постачання газу — погодився з пропозиціями «Газпрому» стосовно нових умов поставок газу в оплату наданих транзитних послуг. Причому тоді російська сторона не тільки припинила постачання власного газу, а й відсікла постачання туркменського. За задумом Москви, болюча енергетична криза посеред майже арктичних морозів у січні 2006 року повинна була змусити Україну поступитися своїм суверенітетом, тобто допустити на внутрішньоукраїнський ринок «Росукренерго» та «Укргазенерго» або купувати газ по 230 доларів за тисячу кубометрів.

Як наслідок, 4 січня 2006 року в Москві було підписано угоду між ВАТ «Газпром», НАК «Нафтогаз України» та компанією «Росукренерго АГ» (Швейцарія), яка фактично закріпила капітуляцію України на умовах «Газпрому». Адже якщо раніше «Росукренерго» вирішувало виключно питання транзиту середньоазійського газу та передавало його на російсько-українському кордоні «Нафтогазу України», то відповідно до угоди ця компанія стала єдиним постачальником газу. Крім того, відповідно до угоди, «Росукренерго» та «Нафтогаз України» створили спільне підприємство ЗАТ «Укргазенерго», яке отримало право продавати газ на внутрішньому ринку України.

У такий спосіб росіяни отримували доступ до прибутків від торгівлі газом в Україні без будь-яких соціальних зобов’язань перед українським народом. Фактично «Росукренерго» через «Укргазенерго» захопило ринок газу всіх промислових підприємств України, тобто сформувався монопольний власник газового ринку, який за своїм бажанням може від’єднати від газопостачання українські промислові підприємства. Зокрема, на сьогодні «Росукренерго» володіє 14 облгазами, а це означає, що компанія увійшла до нашої країни повноцінним господарем, знищуючи «Нафтогаз України». Бо найбільший ринок природного газу ми власноруч передали російській структурі, а державна структура «Нафтогаз України» втратила свою монополію та прямувала до банкрутства. Все це має негативні наслідки для енергобезпеки держави й економіки в цілому.

Водночас Україна зазнає колосальних фінансових втрат через збереження низьких ставок на транзит російського газу до країн ЄС при щорічному збільшенні «газових» цін з боку Росії. Фактично росіяни оплачують транзитні послуги України бартером, оскільки в угодах закріплювалась «умовна» ціна на газ та тарифи на транзит, які є тільки мірилом цього бартерного обміну.

«Нафтогаз України» забезпечував транзит російського газу в ЄС за найнижчими в Європі тарифами, а «Газпром» спирався на ці ціни та тарифи, поставляючи Україні в обмін за надані послуги природний газ. Згідно з угодою між «Газпромом» та «Нафтогазом» ставка за транзит була 1,75 долара за 1 тисячу кубометрів на 100 кілометрів відстані при ціні на газ у розмірі 80 доларів за 1 тисячу кубометрів. Надалі цифри змінювалися: транзитна ставка була встановлена у розмірі 1,09 долара, а ціна на газ — 50 доларів за тисячу кубометрів. З 4 січня 2006 року тариф на транзит становив 1,6 долара при ціні на газ — 95 доларів. З цього моменту «Нафтогаз України» почав втрачати прибуток від транзиту, тобто Україна стала недоотримувати російський газ у рахунок оплати своїх послуг саме на таку суму. Динаміку втрат України дуже добре ілюструє графічний малюнок № 1.

Нова угода, укладена між «Газпромом» та НАК «Нафтогаз України» на 2007 рік, передбачала ціну на транзит 1,6 долара за 1 тисячу кубометрів на 100 кілометрів відстані при ціні на газ у 130 доларів за 1 тисячу кубометрів. На 2008 рік угода передбачає ставку транзиту 1,7 долара за 1 тисячу кубометрів на 100 кілометрів відстані при ціні на газ 179,5 долара за 1 тисячу кубометрів.

— Тобто втрата «Нафтогазом України» ринку промислових споживачів та скорочення надходжень від транзиту призвели до того, що компанія, по суті, втрачає фінансове підгрунтя? Які кроки необхідно здійснити для її оздоровлення?

— Попередні розрахунки діяльності НАК «Нафтогаз України» на 2008 рік свідчать, що підвищення ціни імпортного природного газу до 179,5 долара за тисячу кубометрів та збереження для населення і бюджетних підприємств нинішніх пільгових цін на газ призведуть до виникнення дефіциту грошових коштів на суму понад 11 мільярдів гривень. Тому, зважаючи на стратегічне значення підприємства для економіки та безпеки держави, при доопрацюванні в І кварталі нинішнього року змін до держбюджету на 2008 рік необхідно врахувати низку положень, які дозволили б забезпечити умови для безперебійного постачання природного газу в Україну та транзиту російського газу до країн Європи, а також для здійснення необхідних капіталовкладень у видобуток вуглеводнів, розвідку нових родовищ та фінансування першочергових програм з реконструкції і модернізації нафто- та газотранспортних систем України.

Крім того, потрібно знизити податкове навантаження на «Нафтогаз України», яке збільшується з кожним роком: якщо в 2004 році воно становило 4,154 мільярда гривень, то в 2006 році вже сягало 9,705 мільярда гривень. А держбюджет на 2008 рік передбачає збільшення ще на 2 мільярди гривень, порівняно з 2007 роком. Вважаю, що цей непосильний податковий тягар також веде НАК «Нафтогаз України» до банкрутства.

Фатальна газозалежність

Обхідні газопроводи загрожують Україні втратою значних обсягів транзиту газу

— Ще одна небезпека — спорудження Росією низки обхідних газопроводів та блокування прямого виходу України до середньоазійського газу.

— На жаль, сьогодні немає інших джерел постачання газу до України, окрім Росії та країн Середньої Азії (Туркменістану, Казахстану й Узбекистану). До того ж Україна практично втратила можливості для підписання прямих договорів про поставки туркменського газу, оскільки довгостроковий договір з Туркменістаном припинив свою дію в 2006 році, а передвиборчі баталії ускладнили роботу з укладення нового договору, бо на державному рівні цим практично ніхто не займався. Крім того, переговори з Туркменістаном ускладнювалися наявністю боргів за спожитий раніше газ. Як наслідок, з цього скористалася Росія, яка в межах свого договору з Туркменістаном на термін до 2028 року викупила і той обсяг газу, на який претендувала Україна. «Газпром» також узяв в управління газопроводи системи «Середня Азія—Центр». Паралельно Росія підписала угоди з Туркменістаном, Казахстаном та Узбекистаном стосовно будівництва Прикаспійського газопроводу, що дозволить значно збільшити поставки середньоазійського газу до Росії.

— Це означає, що Росія прагне встановити повний контроль над газовими ресурсами цих країн?

— Ні для кого не секрет, що нині, через затримки із введенням в експлуатацію нових родовищ (Бованенківського на Ямалі та Штокманівського на арктичному шельфі), Росія не має достатніх обсягів газу власного видобутку. А традиційні регіони видобутку газу на півночі Західного Сибіру (Медвеже, Заполярне, Уренгойське та ін.) перебувають на стадії скорочення видобутку, тож їх запаси значною мірою вичерпані.

Однак, незважаючи на це, Росія продовжує цілеспрямовану роботу з будівництва обхідних газопроводів, які мають мінімізувати її залежність від транзиту газу українською територією. Перший такий обхідний газопровід Росія побудувала через території Білорусі й Польщі до Німеччини. Сьогодні будується так звана Північноєвропейська газова магістраль. Цей альтернативний для України газопровід довжиною 1200 кілометрів та потужністю 19,7 мільярда кубометрів газу на рік з’єднає російський Виборг з німецьким Грайфсвальдом. Згідно з берлінською заявою Путіна від 8 вересня 2005 року, існує можливість будівництва до 2011 року другої нитки цього газопроводу, після чого його загальна потужність може сягнути 50 мільярдів кубометрів газу на рік. Крім того, Росія веде інтенсивну роботу з будівництва газопроводу «Південний потік» від села Берегове (Росія) до Варни (Болгарія) — довжина його морської дільниці становить 900 кілометрів, а проектна потужність — 30 мільярдів кубометрів на рік.

Паралельно Росія постійно заявляє про неспроможність України розрахуватися за спожитий газ та звинувачує її у несанкціонованих відборах російського газу, який передбачався для експорту в ЄС. Росіяни навмисно залякують Європу, щоб створити Україні імідж ненадійного партнера по транзиту російського газу, який у будь-який час, — приміром, узимку, — може зірвати заплановані газові поставки. При цьому зовсім не береться до уваги, що Росія протягом останніх 16 років цілковито не мала підстав для таких звинувачень.

— Але ж ця багаторічна антиукраїнська кампанія таки схилила деякі західноєвропейські країни до підтримки російських проектів газопроводів.

— Зверну увагу на ще одну мету, на якій не акцентується увага: нові проекти покликані перекрити можливість будівництва альтернативних російським шляхів надходження природного газу, зокрема середньоазійського, в ЄС та в Україну.

Поки що альтернативи українській ГТС немає, бо через Україну до Європи сьогодні прокачується до 70 відсотків російського газу, але із введенням нових газопровідних потужностей в обхід України можуть виникнути проблеми із завантаженням української ГТС. Тим паче що російські політики неодноразово наголошували на стратегічній зацікавленості Росії в будівництві альтернативних маршрутів і в зменшенні ролі України в транспортуванні російського газу до споживачів Європи і Туреччини.

Такий стан справ спонукає до реалізації комплексу заходів, спрямованих на відвернення можливої енергетичної кризи, мінімізацію впливів Росії, створення надійного базису для стабільної роботи вітчизняного ПЕКу та його поступального розвитку. Комплекс заходів має охоплювати кілька напрямів: по-перше, це впорядкування внутрішнього ринку газу та стимулювання роботи вітчизняної газової промисловості, по-друге, впорядкування відносин з наявними постачальниками енергоносіїв, максимальна конкретизація обов’язків сторін і, по-третє, довгострокова диверсифікація джерел постачання енергоносіїв до України.

Східний вектор з європейським акцентом

Потрібно приєднатися до газопроводу «Набукко» та ініціювати будівництво «Білого потоку»

— Про необхідність диверсифікації газопостачання в Україну говориться вже багато років, але похвалитися, на жаль, поки що нема чим.

— Єдиним альтернативним Росії джерелом постачання газу в Україну може стати газопровід «Набукко» (див. мал. 2), однак поки що приєднання нашої держави до цього проекту залишається на рівні декларацій про наміри та переговорів. Не в останню чергу цьому сприяє позиція Росії, яка в міру сил гальмує участь України в цьому проекті, оскільки добре розуміє, що найбільшим конкурентом на газовому ринку в Європі може стати Каспійський регіон і Близький Схід. Бо, за висновками експертів, Росія володіє 48 трильйонами кубометрів прогнозованих запасів газу, а Близький Схід і Каспійський регіон — 79,390 трильйона кубометрів (див. мал. 2).

Отже, якщо газопровід «Набукко», а також газопровід «Білий потік», про необхідність будівництва якого заявила прем’єр Ю. Тимошенко, будуть введені в експлуатацію, вони стануть альтернативним Росії джерелом постачання газу в Європу. До того ж транспортування по газопроводу «Білий потік» буде набагато дешевшим, ніж російським «Південний потік».

За підрахунками, морський відрізок газопроводу «Супса-Феодосія» (Білий потік), як мінімум в півтора раза коротший, ніж відрізок «Новоросійськ-Бургас» (Південний потік). Тому конкуренцію газопроводу «Набукко» та «Білому потоку» становить тільки Росія, яка давно б’ється над питанням, як не допустити спорудження альтернативних газопроводів у Європу. Першим таким альтернативним «Набукко» газопроводом був «Блакитний потік», споруджений попри те, що Україна повністю забезпечувала транзит російського газу на Балкани і в Туреччину. До речі, він і досі не використовується на повну потужність.

Стосовно газопроводу «Набукко», то консорціум з його будівництва створили європейські компанії (австрійська OMV, угорська MOL, румунська Transgaz, болгарська Bulgargaz і турецька Botas). У січні 2008 року консорціум призначив британську компанію Penpen технічним координатором проекту. Газопровід «Набукко», пропускна спроможність якого становить 31 мільярд кубометрів на рік, має запрацювати в 2011 році. Але Росія, не зумівши заблокувати реалізацію проекту «Набукко», веде переговори з європейськими державами про прискорення реалізації «Південного потоку». І якщо ми лише декларуємо свої наміри взяти участь у будівництві «Набукко», то Росія вже підписала угоди з Болгарією і Сербією стосовно їх участі в своєму проекті.

Також проведено переговори з Австрією про купівлю «Газпромом» 50 відсотків компанії OMV Gasіnternatіonal, яка по суті є володарем центральноєвропейського енергетичного вузла — системи газопроводів з підземними сховищами — в Баумгартені. Ця система австрійських газопроводів забезпечує інтеграцію існуючої європейської ГТС і також має слугувати вхідними воротами для газопроводу «Набукко». Тобто, беручи під свій контроль ці «газові ворота», Росія намагатиметься скоріше приєднати саме до цього енергетичного вузла свій «Південний потік», обійшовши у такий спосіб «Набукко».

А під час візиту в Белград колишнього першого віце-прем’єра Росії Д. Медвєдєва було підписано Угоду про співпрацю між «Газпромом» і «Сербіягаз» з реалізації проекту будівництва газопроводу для транзиту природного газу через територію Сербії. Ця угода, зокрема, передбачає продаж «Газпрому» контрольного пакета акцій (51%) національної нафтогазової компанії Naftua іndustrіa Srbіje, прокладання відрізка газопроводу «Південний потік», довжиною 400 км, через територію Сербії та завершення будівництва підземного сховища газу «Банатски-Двор».

З огляду на ситуацію, що склалася стосовно альтернативних від російського шляхів надходження газу в Україну і Європу, найбільш перспективним і вигідним є проект «Білий потік», який може виконувати роль самостійного газопроводу. Саме тому ми повинні зацікавити в перспективах такого газопроводу як країни Каспійського басейну і Центральної Азії, так і країни Європи. Він може пролягти через води Каспію, територіями Азербайджану та Грузії до порту Супса, а потім через Чорне море — у Феодосію. Приєднання «Білого потоку» до української ГТС повністю забезпечить транзит газу до Європи.

— Цілком очевидно, що Росія не спостерігатиме за «альтернативними зусиллями» України в газовій сфері склавши руки.

— А вона й не сидить склавши руки і весь час протидіє появі незалежного від Росії джерела постачання газу в Європу. Наприклад, 3 лютого 2006 року, під час візиту до Туреччини голова правління ВАТ «Газпром» О. Міллер фактично запропонував цій країні вигідні умови, які б дозволили Росії приєднатися до «Набукко» як джерела газу, замінивши Іран. Йдеться до приєднання до цього проекту російського «Блакитного потоку». Стратегічною метою Росії в цьому випадку є недопущення можливості постачання іранського газу до європейських споживачів в обхід Росії або без участі «Газпрому».

Те саме стосується можливості перспективного постачання до «Набукко» газу з Єгипту, адже ще в березні 2005 року О. Міллер провів переговори з єгипетською національною газовою компанією стосовно можливості уникнення конкуренції між російською та єгипетською сторонами на ринку ЄС після прокладання єгипетського газопроводу до Туреччини і далі до країн Східної Європи. Тоді ж Міллер запропонував Єгипту сумісно реалізувати проект трансарабського газопроводу.

Краще пізно, ніж ніколи

План дій на державному рівні

— Сьогодні «газове питання» є чи не найбільш обговорюваним в українському суспільстві, проте досі не існує єдності думок з приводу шляхів його вирішення. Як ви вважаєте, чи вдасться найближчим часом сформувати консолідовану позицію усіх політичних сил стосовно енергетичної політики держави?

— На мій погляд, нині всі політичні сили розуміють, що без енергетичної безпеки не може бути мови про розвиток і добробут країни та кожного громадянина. Отже, маємо, нарешті, здобути для України цю безпеку. Для цього насамперед потрібно покласти край діяльності на українському ринку таких компаній як «Росукренерго» та «Укргазенерго», які «Газпром» використовує як основний інструмент для встановлення свого контролю над газотранспортною і газорозподільною системами України. І робити це потрібно вже зараз, щоб припинити грабунок України.

До честі Верховної Ради, 6 лютого 2007 року вона, розуміючи, що Україну штучно ведуть до пастки, платою за вихід з котрої буде втрата державного контролю над нашими газопроводами, ухвалила винятково важливі зміни до закону «Про трубопровідний транспорт», якими заборонила будь-який спосіб відчуження ГТС України. Ці зміни підтримали 430 народних депутатів із 439 зареєстрованих, тобто питання енергобезпеки є таким важливим, що жодна з парламентських фракцій не наважилася виступити «проти». За умови такого єднання сил Україна, поза сумнівами, вистоїть навіть у кільці енергетичних і будь-яких інших фронтів.

А сьогодні на міждержавному рівні маємо вирішити питання стосовно остаточного усунення посередників з постачання природного газу Україні й підписати довгострокові прямі договори на закупівлю газу і транзиту російського газу між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України», а для підготовки альтернативних шляхів надходження природного газу до України потрібно здійснити переговори з країнами Середньої Азії (Узбекистан, Казахстан, Туркменістан) та іншими країнами про можливість прямої закупки природного газу. Паралельно потрібно вести роботу з країнами Західної Європи і постачальниками середньоазійського та близькосхідного природного газу стосовно будівництва газопроводу «Білий потік», Прикаспійського газопроводу та газопроводу «Набукко».

У цьому ж контексті варто розглянути варіанти можливої участі «Нафтогазу України» в розробці й облаштуванні нових нафтогазових родовищ у країнах Середньої Азії і Близького Сходу. Також для української сторони принципово важливо повернутися до двосторонніх українсько-російських міждержавних переговорів, котрі повинні визначити, які обсяги газу будуть транспортуватися через Україну після 2013 року, оскільки до цього часу мають бути введені альтернативні для України російські газопроводи «Північний» та «Південний» потоки, а тим часом розробка нових великих родовищ в Росії істотно затягується.

Саме за умови комплексного підходу до проблеми нам вдасться здобути для України енергетичну безпеку.

Розмовляв Сергій ЛАВРЕНЮК.