Муха в келиху вина

Сановників, які нахабно розправилися з неугодними, виявилося набагато більше, ніж автор міг припустити. Про це свідчать телефонні дзвінки й листи читачів, котрі відгукнулися на серію журналістських розслідувань («З’їдені», «Голос України», жовтень-листопад 2007-го).

У них — біль принижених і ображених черствими чинушами, які дбають лише про своє благополуччя. До слова, від фігурантів публікацій не надійшло жодного обуреного відгуку. Був, щоправда, дзвінок з головного управління освіти і науки Харківської облдержадміністрації.

Помста погононосія

Образившись за управлінських бюрократів і вчителів Куп’янської школи-інтернату всіх поколінь, працівник апарату обіцяла зустрітися з автором у суді. Начальник управління, про яке, власне, і розповідалося, при цьому скромно промовчав. Мабуть, обурюватися він доручив підлеглій...

Ще анонімники із зазначеної Куп’янської установи явно під диктовку керівництва вчили мене уму-розуму, запрошуючи на «розбір польотів». Вони забули, напевно, що в їх скандально відомому інтернаті я був, з тамтешньою обстановкою знайомий, про що, втім, і повідав у статтях. Згодом, гадаю, ще напишу, збагатившись інформацією, яка, до слова, надходить і понині про «геройські» діяння директора.

Очевидно, окрема публікація буде й про непривабливу ситуацію в спеціальній школі-інтернаті в Глобинському районі, що на Полтавщині. Про неї розповів мені депутат райради правозахисник Микола Зароза.

Інший депутат, запорізької міськради, повідомив на продовження теми «З’їдені» про зловживання в Запорізькій організації Спілки художників, де правлять бал симони хреники із дружинами. Це за їх «протекцією» з творчої спілки виключили заслуженого діяча мистецтв Григорія Мацегору — чудового майстра фундаментального живопису, автора 15 персональних виставок, картини якого зберігаються в столичних музеях, приватних закордонних колекціях.

Крім пензля, він часто бере до рук перо й пише про аморальні вчинки бездар, які володіють ключами від сейфа й печаткою, але не мистецтвом художника. Зрозуміло, пастухам і підпаскам бунтар псував колор і тональність безбідного життя в тихому болоті, а тому, як пише у відгуку на публікацію професор Андрій Ткаченко, «різні хреники «з’їдають», знущаються з того, хто є гордістю країни й нації. А таким вважаю Мацегору. Гадаю, Григорію Прокоповичу не потрібен союз, що знищує таланти, а Україні не потрібно об’єднання, очолюване пристосованцями, які дозволяють творити беззаконня над патріотом. Причому, безкарно».

Без покарання, схоже, залишиться й директор радгоспу-заводу «Берегівський» Юрій Балега. Незаконно звільнивши декількох головних фахівців у 2003-му, він і сьогодні, як муха в келиху вина, залишається непотопаючим. Нехтуючи рішеннями судів про поновлення на посаді, він по-циганськи спритно уникає справедливої кари.

А чому б і не уникати «безгрішному», якщо прокуратура області й Берегівського району крізь пальці дивляться на свавілля, яке творять горе-директор, його начальство і місцеві суди.

Ще 20.12.07 начальник Головного управління представництва в суді захисту інтересів громадян і держави при виконанні судових рішень Генпрокуратури Кучер відправив статтю «Голосу України» першому заступнику прокурора Закарпатської області Петруні. Київський начальник просив «перевірити наведені доводи, у тому числі щодо законності судових рішень з трудового спору, правомірність дій працівників органів прокуратури тощо». Здавалося, реакція мала бути якщо не блискавична (адже йдеться не лише про вульгарне нехтування цивільних прав незаконно звільнених Гузинець, Майданевич, Микульця та ін., а й інтересів держави), то в передбачений місячний термін.

Мовчить пан Петруня, чим мимоволі підтверджує авторське припущення, що у Балеги «все схвачено, за все заплачено».

— Мстить мені прокуратура за наші з покійною вже Марією десятки скарг з приводу тяжби, відписок, самодурства правоохоронців, — вважає Іван Гузинець, чоловік убитої хворобою й несправедливістю жінки.

Судячи з беззубості «ока государевого», Іван Юрійович має рацію. Феміда давно сказала своє слово на користь «з’їдених», а Берегівська прокуратура продовжує гру з обласною, місяцями із завидною впертістю й байдужістю відфутболюючи матеріали одна одній...

Чи знає про це начальник головуправління ГПУ Кучер, який зобов’язав підлеглого Петруню про результати перевірки «повідомити зацікавлених осіб та інформувати Генеральну прокуратуру»? Редакція — «зацікавлена особа», але про небажання відомства захищати права співгромадян та інтереси держави автор довідався від Івана Гузинця, а не від пихатих погононосіїв. Про що інформую вас, пане Генеральний прокуроре України Олександре Медведьку. Допоможіть, будь ласка, чим можете, у встановленні істини і захисті зганьбленої честі жертв непотопаючого Балеги і його заступників. Припинити наругу над ними, гадаю, у ваших силах. Як, до слова, і повернути добре ім’я ще одній «з’їденій», колишній викладачці Антоніні Луценко.

Підстави для протесту є!

Житомир гудів: сам полковник УБОЗу із групою захоплення заарештовував запеклу хабарницю. Брали ненаситну прямо з апартаментів — кімнати гуртожитку. Підігнали автобус для вивезення конфіскованих речей, брязкали наручниками, підкреслюючи значимість операції. Місцеві акули пера відчули запах смаленого й примчали на «пожежу».

— Мені дозволили відвести доньку до школи, а потім почали обшук, — згадує Антоніна Феофанівна. — Після цього кинули за ґрати, де цілодобово не давали їсти, відмовляли в ліках, принижували, домагаючись зізнань.

До слова, націлені були борці з бандитами на дорогі меблі й шуби, побутову техніку й коштовності, кришталь, документи на трикімнатну квартиру й авто, гроші. А виносили на очах у здивованої публіки дві праски, посуд, фен, куртку й статуетку Божої Матері вартістю 30 гривень.

На довгих чотири місяці ізолювали небезпечну Антоніну від суспільства, хворих батьків, дочки, друзів і знайомих, які нічого не розуміли.

«В СІЗО просто так не саджають», «слідство веде обласна прокуратура, а це неспроста», «ще невідомо, що вилучили в батьківському домі, в аудиторіях» — плескали язиками в гуртожитку й місті. Пристрасті підігрівали служиві, які поширювали чутки про нечувані хабарі, що їх одержувала нібито викладач Луценко від студентів Житомирського базового медучилища.

Неважливо, що єдиним речовим доказом хабарництва так і залишилася та сама статуетка, подарована дітьми класному керівнику напередодні релігійного свята.

Неважливо, що дітей гнали на допити з шостої ранку з дому і аудиторій; що їх залякували, шантажували, психологічно ламали, вимагаючи підписувати заздалегідь підготовлені міліціонерами протоколи.

Дрібним порушенням називають сьогодні дії правоохоронців, які не прагнули потрудитися над збиранням переконливих доказів провини Луценко. Чим доведете упередженість викладачки при прийманні заліків та іспитів? Хто на місці злочину затримував хабарницю, котра бере протягом трьох років «натурою» — ляльками, телефонами, фотоапаратами, продуктами?

— Мене змусили зізнатися в декількох епізодах, інакше погрожували дочку здати в казенний дім, мене посадити в карцер, влаштувати зустріч із рецидивістками, — зізнається Антоніна Луценко. — Обіцяли відпустити, а тут ще й адвокат наполягав взяти на себе провину, а в суді, мовляв, відіб`ємося.

Не відбилася. Підставили жінку і «слідаки», і горе-захисники.

Обласний суд (не районний, зазначте, інакше навіщо справу розслідувала облпрокуратура), припускаю, пішов обвинувальною стежкою слідства: Луценко винна й особливо небезпечна. Як же, в її активі... 1534 гривні хабарів (за недоведеністю суд зменшив суму до 1434). Дванадцять епізодів, які підтверджують, що підносили їй по 40, 60, 100 гривень. Плюс горезвісна статуетка, одержання якої підсудна не заперечувала.

Найгуманніший суд Житомирської області (головуючий Сильвестр Монич) призначив їй покарання у вигляді двох років позбавлення волі, конфіскації половини її майна й заборонив приймати заліки та іспити протягом п’яти років.

Із вироку: «Суд не сумнівається в тому, що Луценко А. Ф. одержувала хабарі.., оскільки показання студентів послідовні, логічні і слідчі органи не могли вплинути на таку кількість студентів і схилити їх до обмови (оговору) підсудної».

Виявляється, змогли. Одержавши заяву від Людмили Підлої (прізвище змінено), дружини водія облпрокуратури, який чекав обіцяну квартиру, слідство запрацювало, як констатував дідусь однієї зі свідків, «як у 1937-му».

«За мною приїхали працівники шостого відділу, допитували двоє. Я нічого не знала по справі. Мені дали свідчення старости М-ої і примусили переписати. До суду мене не викликали (Катерина Г-ко)».

«Мои показания следователем искажены. В суде я утверждал, что на зачет по политологии я отказался сдавать деньги старосте П-ой, но она самовольно взяла десять гривен из моей стипендии. Кому их передали, не знаю. Зачеты и экзамены Луценко я сдавал успешно без всяких подношений (Александр Ж-в)».

«Мене забрали з гуртожитку в міліцію і протримали там до десятої вечора. Я відмовлялася щось писати, та мене примусили переписати показання Каті Г-ко, погрожували, що за приховування фактів посадять мене. Під час слідства усі студенти говорили, що організатором того бруду була Людмила К-к (Подлая. — Авт.). Свідчу: класний керівник була до нас уважною і доброзичливою, про здирництво з її боку чула лише від Людмили К-к» (Діана М-а)».

«Дізнавшись, що моя донька в міліції, я з іншими батьками поїхала туди зранку. Після обіду дитину відпустили і вона зізналася зі сльозами, що обмовила хорошу людину, класного керівника. Зробила це під тиском — її залякували, принижували (Катерина Пилипівна)».

«Я вчилася на «відмінно», чутки про те, що Луценко «завалила» мене на заліку — неправда. Гроші (дві гривні) не здавала, бо не звикла купувати оцінки. Протокол підписала, як і інші, після кількагодинного приниження і залякування в шостому відділі. (Оксана Б-ка)».

У боротьбі за справедливість минає три з половиною роки. Три представники Генеральної прокуратури і сім (!) суддів ВСУ відмовили Луценко у витребуванні кримінальної справи й перегляді її. Немає сенсу шукати відповідь на примітивне запитання «Чому»? Мабуть, запити потрапляли до людей, коли Фортуна стояла спиною до засудженої. А в липні 2004-го повернулася до неї обличчям і збіглося це з черговим зверненням до ВСУ «Товариства українських офіцерів» (Хабаров, Селюк). Воно потрапило до рук відомого професіонала, на жаль, нині покійного, Валерія Давиденка.

Я знаю його як суддю, котрий умів вершити правосуддя й відчувати чужий біль. Багато складних справ пройшло через його добре неспокійне серце — може, тому й зупинилося передчасно...

Валерій Давиденко вирішив витребувати кримінальну справу. На той час там були студентські зізнання. Уважно вивчивши матеріали, вірний і чесний слуга Феміди і ще п’ять колег винесли подання про перегляд у порядку виняткового провадження на спільне засідання Судової палати у кримінальних справах і Військової судової колегії ВСУ. Доповідав Валерій Давиденко. Вирок облсуду й ухвалу Верховного Суду було змінено: Луценко від покарання звільнена, конфіскація скасована, заборону на викладацьку роботу знято.

— Отже, я залишилася хабарницею, хоча в поданні Давиденка йшлося про скасування вироку, — каже Антоніна Луценко. — Я вдячна суддям за бажання допомогти мені, але вважаю, справедливість не перемогла. Чекаю вердикт Європейського суду...

Ситуацію, гадаю, може змінити сьогодні Генпрокуратура. Нововиявлені обставини — чи не привід для втручання «ока государевого»? Фігурантів справи шукати довго не доведеться — борці з бандитизмом, як і раніше, на позиціях, тільки, мабуть, на вищих посадах. Колишні студенти, дайте їм тільки знати, самі відгукнуться на заклик про допомогу багатостраждальному вчителеві. Справа у професійній волі правоохоронців.