Провінційний доктор і професорський менінгіт

Старенький професор, відомий отоларинголог, вклонився так, як це вміють робити лише галичани старого вишколу. Але від аристократичних реверансів у мене з’явились якісь недобрі передчуття. Бо коли ви зустрічаєтеся з професором-ерудитом не в лікарському кабінеті, де час і простір — обмежені, а на лісовій галявині курорту, у сільській глибинці, «пастку» не обминути.

Так воно й сталося. Прощавайте, пташки! Я щиро хотіла провести двотижневу відпустку у супроводі ваших весняних хоралів — найкращої музики природи. Але бажання професора збагатити мої уявлення про світ прекрасного, розумного, вічного було нездоланне. У перервах між ваннами і масажами він виловлював мене й читав «виключно для ласкавої пані» свої новели про романтичну старосвітську любов. Герої тих новел не поспішали, як ото сучасні бой-френди. Під час побачень вони обговорювали один з одним тонкощі японської поезії і філософії.

Професор декламував артистично, а я з усіх сил грала роль вдячного слухача. З кожною наступною новелою я дедалі важче стримувала позіх. Може, тому, що на відміну від професора я — інтелігент всього лиш у другому поколінні? Соромно зізнатись, але я воліла б почитати примітивну Дарію Донцову...

Високоінтелектуальну екзекуцію несподівано припинила донька, яка приїхала на вихідні відвідати мене. Ми досхочу нагулялися сосновим лісом і в неї шалено розболілася голова. Почувши про це, професор умить згадав про клятву Гіппократа і приступив до дій. Він нагинав голову доньки до підборіддя, потім притискав її коліна до грудей і все перепитував — «болить?» Його вердикт був невблаганний: «Є підозра на менінгіт, треба негайно викликати... санавіацію!».

У мене від страху підкосилися ноги: кого шукати? Побігла до медсестри, аби випитати якісь контактні телефони. У її кабінеті сидів дядько. Почувши про мою тяжку біду, зголосився допомогти: «Показуйте вашу панну». Він навіть не торкнувся доньки, натомість попорпався в кишені й вийняв пожовклий папірець із таблеткою... цитрамону.

— Хай ваш пан зі Львова сам лікує свій професорський менінгіт, — сміявся сільський фельдшер. — Дівчина надихалася чистого повітря, зараз усе мине.

Через 20 хвилин біль ущух. Казна-чому я повірила «невігласові», який зовсім не обізнаний із новітніми досягненнями медицини. Але через його руки щодня проходять і старі, й малі, і навіть... корови. А що? Поки ветеринара докличешся, Петро Іванович може і їй надати першу медичну допомогу.

Після того випадку старенький професор уже не запрошував мене на читання новел. Може, образився, що обміняла його, доктора у п’ятому поколінні, на дядька «з-під корови...».